— То що ти гадаєш?

— Гадаю, що хтось грається зі мною. Скажімо, він підозрює, що Кароліна Сокальська лишила мені, крім браслета, якусь… назвемо її «річ». Він вважає, що я цю «річ» надійно захоронила, і тепер прагне змусити мене дістати її зі сховку. Залякує мене, не розуміючи, що коли Кароліна Сокальська й помишляла мені щось іще лишити таким самим екстравагантним способом, як і браслет, то поки що я не зметикувала, де цю «річ» шукати…

Вдень діти зліпили снігову бабу, але була та баба неохайною: нижня кривуляста куля забруднена землею, бо сніг, хоч і незвично рясний цього року, все одно ще не влігся товстим шаром. Навіть у темряві видно чорну доріжку, де діти котили свою ляльку. Мій супутник посвітив на бабисько ліхтариком. Снігова королева-нечепура була вдягнена за останньою модою: на голові — старий капелюх, на червоному морквяному носі — окуляри з тріснутими скельцями й одною підв’язаною дужкою. І навіть рукавиці баба мала: на тонких гілочках рук — здоровезні мохерові старі рукавиці. Тільки шалика бракувало грізній ляльці, і Ростислав прочитав мої думки: видобувши з кишені червону стрічку, він пов’язав її сніговій бабі на шию.

— Звідки така запасливість? — насміхалася я.

— Ми на заводі габаритні вантажі позначаємо.

— Ясно.

— Знаєш, — за мить швидко заговорив Ростислав, — якщо браслет — то своєрідна підказка, то, можливо, ми рухаємось у правильному напрямку?

Треба просто перебрати подумки все, що пов’язане зі змієм, з uroboros, з міфологією.

— Та ми вже ніби все перелічили.

— То тобі так здається. Як бачиш, ця твоя кузинка щось таки мала на оці. Тебе розшукала, адресу записала, проте тобі не зізналась. Але ж устигла в нотаріуса оформити заповіт. От ти собі хоч раз замислювалася над тим, щоб оформлювати заповіт?

— Ні, звичайно. Та й мені навіщо? У мене батьки — спадкоємці. Які тут можуть бути складнощі?.. Тьху, заговорили! Терпіти не можу таких розмов!

— Забобонна ти, — посміхнувся мій співрозмовник.

— Не приховую.

Дві фари з’явились удалині, швидко наблизилися. Ми відступили з дороги. Машина пригальмувала, проминула нас, потроху збільшуючи швидкість, і, ковзаючи на ожеледі, попрямувала геть із двору, не зупинившись під жодним під’їздом. Ми одностайно провели машину поглядами. Червоні цятки габаритних вогнів іще довго змигували в пітьмі зимової ночі.

— А стосовно браслета… — мовив Ростислав. — От я недарма згадав переказ про київського казкового змія. Ці змійові вали ще де-не-де полишалися в околиці. У Плесецькому — село таке — вони точно є…

— Плесецьке знаю. Чудові суничні місця. А де ж там вали?

— А в лісі такі яри — якщо бувала, маєш пам’ятати…

— Так, так, є там такі!

— Атож. Стародавні земляні оборонні вали, — пояснив Ростислав. — Вчені вважають, що найдавніші — ще з другого століття до нашої ери.

— А чому саме в Плесецькому? Там же ліс кругом.

— Може, там не завжди був ліс? А вал, який, до речі, зберігся, тягнеться від річки Ірпінь аж до Стугни. Змійові вали часто зводили, щоб захищати простір між річками. Річки-бо — природні оборонні споруди…

Як, як проникнути мені в думки блаженної пам’яті Кароліни Сокальської? Що хотіла ти сказати мені, кузинко? Чи то тільки химери мої, а насправді змій-uroboros тут зовсім ні до чого? Просто ходить містом божевільний маніяк, котрий спочатку задушив одну жінку, а тоді взявся до іншої? Хто може перевірити, чи не залякував він спершу кілька місяців поспіль бідолашну Кароліну Сокальську?

— А де, — запитала я, — можна почитати про ці змійові вали?

— Де-небудь в історії України. Але ж там не буде того, що нам треба. Ну, напишуть тобі, що в деяких місцях укріплення й досі сягають дев’ятьох метрів заввишки. Що тягнуться вони подекуди на сотні кілометрів. Що нам це дасть? Скажімо, схотіла Кароліна Сокальська заховати для тебе там знак. І ти всю сотню кілометрів маєш оббігати, висолопивши язика, шукаючи того-не-знаю-чого?

— Але ж ти кажеш, що вони не всюди збереглися. Отже, пошуки звужуються…

— Якщо хочеш, можемо завтра з’їздити. Завтра ж субота, на роботу мені не треба. Ґума на колесах зимова. Поїдемо в Плесецьке — єдине місце, нам обом знайоме. Хто нам заважає?

Снігом заметені ліси, горби і луки — невпізнанні. Ми сунули помалу пустельною дорогою, де тільки одна колія наїжджена в снігу, і я вишукувала знайомі таблички і знаки, бо все мені ввижалося, що ми кудись не туди заїхали і — навіки заблукали серед білих нескінченних, неозорих просторів. І тільки коли ми завернули на алею, на початку котрої росли старезні, покручені, у два людських обхвати завтовшки верби, я упевнилася, що ми на вірному шляху. Слизька дорога піддавалася важко, підйоми ми долали з розгону, на спусках я заплющувала очі, боячись, що не загальмуємо — і вилетимо просто за обрій.

Ще кілька закрутів — і ось воно, Плесецьке, лишається з лівого боку. Попереду — чорний зимовий ліс, переораний ярами й вибалками. Хто б міг подумати, що ці порослі густими кущами насипи — чин людських рук? Десь я читала, що давні люди будували свої житла так, щоб вони прилягали до оборонних валів із внутрішнього боку. Виходить, блукаючи суничними чудовими місцями, я топталася по кістках власних пращурів? Та, зрештою, весь Київ стоїть на кістках наших предків, здебільшого — трипільців…

— Де повернемо? — відірвав мене Ростислав од роздумів.

— Отут іще трохи їдь, ага, а тепер завертай у ліс…

— Проїдемо? — з сумнівом дивився Ростислав на кучугури неторканого снігу.

— Мене не питай.

Машина крутнулась і, стишивши хід, напрочуд легко заглибилась у ліс, долаючи сніг. Я намагалась упізнати місця. Ось стовпчик, що позначає квадрати. Так, тут ми зупинялися не раз і не два, тут усе мною ходжене-переходжене…

— Може, лишимо машину, а далі вже пішки?

— Згода, — відповів Ростислав, заглушуючи двигун.

Я стрибнула у м’який незайманий сніг. Всі стежки засипані, жодного людського сліду. Що приїхали ми шукати у лісі ой у темному, де ходить хитрий лис?.. Зараз я зорієнтуюсь і згадаю, де тут має бути вал. Сам він густо порослий малиною, кропивою, суниця трапляється рідко, та коли вже попадеться, то розміром із вишню.

— Ох, яка погода сьогодні! — вигукнув Ростислав, вилізаючи з салону.

Кажи, кажи, заздалегідь виправдовуй даремно згаяний на далеку мандрівку час!

— Отут найкраща галявина, — почала показувати я, — сунична. Якщо встигнути першим, то кошик можна назбирати, не встаючи з одного місця. А отут далі, метрів п’ятдесят, починається ярок. Якщо це саме те, що ми шукаємо…

Ярок підступно присипаний снігом, і я, намагаючись його подолати одним махом, одразу провалилася по пояс. У невисокі шнуровані черевики набилося повно снігу. Рачки, рачки вилізли ми на гребінь валу. Столітніх дубів тут росло небагато, переважно — щільні ліщинові кущі і малинники, крізь які навіть узимку не продертися. Тримаючись на верхівці валу, ми рушили помалу вздовж. Заблукати можна було не боятися: по власних слідах ми легко вийдемо до машини.

Хвилин п’ять, розсуваючи чагарники, пригинаючись і перестрибуючи їх, ми досліджували вал. Вийшли на невеличку галявку, де гуляли вітри, і тому була вона ледь-ледь притрушена крупкою, що хрускала під ногами. З-під снігу проглядало каменюччя. Ростислав ногою погріб сніг.

— Світлий камінь, — мовив він, — пісковик.

Я присіла навколішки й почала розчищати руками. Дивна річ, але камінці складені були один до одного, рівненько, й утворювали такий собі круглий майданчик. Може, колись це було підвищення, та зараз уже зрівнялося з землею. По чотирьох боках круга — виступи. Риючи сніг, як собаки, ми розчистили і весь майданчик, і навколо нього.

Споруда — рукотворна, поза всяким сумнівом.

— А це, — мовив Ростислав таємничим шепотом, — старе поганське капище.

— І Велес, скотій бог, — підхопила я йому в тон, — царював тут.

— А на цих чотирьох виступах, що відходять од кола, стриміли дерев’яні стовпи, на яких згори тримався дах.