Изменить стиль страницы
*
Гзак  біжить сірим вовком.
Кончак йому  услід  править
до Дону  великого!
*
Другого дня  вельми рано
криваві зорі  світ  провіщають.
Чорні тучі з моря ідуть  —
хочуть прикрити чотири сонця.
А в них  мигочуть сині  блискавиці!
Бути  грому  великому!
Іти  дощу  стрілами з Дону  великого!
Отут  списам надломитись,
отут  шаблям пощербитись
об шоломи половецькі
на  ріці  на  Каялі,
близ Дону  великого!
*
О Руська земле,
уже  за горою єси!
*
Се  вітри, Стрибожі внуки,
віють  з моря стрілами
на  хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде,
ріки  каламутно течуть,
пил  поля покриває...
Стяги глаголять —
половці йдуть!
Від Дону,
і від моря,
і з усіх сторін
руські полки обступили.
Діти  бісові
галасом поля перегородили,
а хоробрі русичі
перегородили черленими щитами!
*
Яр-туре Всеволоде!
Стоїш ти в обороні,
прискаєш на  ворогів стрілами,
гримиш об шоломи
мечами харалужними!
Куди тур поскаче,
своїм золотим шоломом
поблискуючи,
там  лежать поганські
голови половецькі!
Порубані шаблями гартованими
шоломи оварські
тобою, яр-туре Всеволоде!
Що  йому  рани, дорогі братове,
коли забув  він
і почесті, і пожитки,
і города Чернігова
отчий золотий стіл,
і своєї милої жони,
красної Глібівни,
звичаї та обичаї!
*
Були  віки  Троянові,
минули літа  Ярославові,
були  походи Олегові,
Олега Святославича.
Той-бо Олег
мечем крамолу кував
і стріли по  землі  розсівав.
Лиш  вступає він
у золоте стремено
в городі Тмуторокані,
а вже  той  дзвін  чув
давній великий Всеволод,
син  Ярославів,
а Володимир (Мономах) щоранку
вуха (воріт) закладав у Чернігові.
Бориса ж В’ячеславича
погроза на  суд привела
і на  Канині
зелену паполому постелила
за образу Олегову,
хороброго і молодого князя.
Із  тієї  ж Канини
повіз Ярополк вітця свойого
між  угорськими інохідцями
до Святої Софії, до Києва.
*
Тоді, за Олега Гориславича,
сіялися і росли усобиці,
гинуло добро Дажбожого внука,
в княжих крамолах
вік  людський скорочувався.
Тоді  по  Руській землі
рідко ратаї  погукували,
зате  часто ворони граяли,
трупи собі  ділячи,
а галки і свою  мову  заводили,
поспішаючи на  покорм...
*
То  було  в ті раті  і в ті походи,
а такої раті  — і не  чувано!
*
Від досвіту
до вечора,
від вечора
до розсвіту
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи харалужні
у тім  полі  незнаному,
серед землі  Половецької...
Чорна земля
під  копитьми кістьми
була  засіяна,
а кровію сполощена...
Тугою  зійшли вони
по  Руській землі!
*
Що  мі шумить,
що  мі дзвенить
вдалині —
рано перед зорями?
Ігор  полки завертає:
жаль-бо йому
милого брата  Всеволода!
Билися день,
билися другий,
а на  третій, під  полудень,
упали стяги Ігореві.
Тут брати розлучилися
на березі бистрої Каяли,
тут кривавого вина не  стачило,
тут пир  докінчили
хоробрі русичі: сватів напоїли,
а самі  полягли
за землю Руську...
Никне трава  від жалоби,
а дерево з тугою
до землі  нахилилося.
*
Уже-бо, братіє,
невесела година настала:
уже  ковила-трава
загиблих прикрила.
Постала обида
у війську Дажбожого внука,
ступила Дівою
на  землю Троянову,
сплеснула крильми лебединими
на  синьому морі, близ  Дону,
тим плескотом прогнавши
щасливі часи...