Всеслав-князь людям суд чинив,

князям городи рядив,

а сам  ночами вовком шастав:

із Києва дорискував

до валів  Тмутороканя,

великому Хорсові

вовком путь  перебігав.

Йому в Полоцьку

подзвонили заутреню рано

у Святій Софії у дзвони,

а він  у Києві дзвін  той  чув.

Хоча  і віщу  мав  душу

в дужому  тілі,

та часто від біди  страждав.

Йому віщий-бо Ян

давно ще  приповідку,

смислений, придумав:

«Ні  хитрому,

ні багатому,

ні відуну  вдатному

суду Божого не  минути!»

О,  стогнати Руській землі,

споминаючи давні  часи

і давніх князів!

Того  старого Володимира

ніяк було  пригвоздити

до гір київських.

Його-бо стяги

стали нині Рюрикові,

а інші  — Давидові.

Та в різні  сторони

їхні  полотнища майорять

і списи свистять...

На  Дунаї  Ярославнин голос чується,

зигзицею незнаною рано квилить:

«Полечу, — каже, — зигзицею по  Дунаєві,

омочу шовковий рукав у Каялі-ріці,

утру князю криваві його  рани

на  дужому  його  тілі».

Ярославна рано плаче

в Путивлі-городі, на  заборолі,

примовляючи:

«О Вітре-вітрило!

Чому, господине, насупроти вієш?

Чому  мечеш хиновські стрілки

на  своїх  легких крильцях

на  мого  лади  воїнів?

Чи  мало  тобі  вгорі,

під  хмарами віяти,

гойдаючи кораблі на  синьому морі?

Чому, господине, мої  веселощі

по  ковилі розвіяв?»

Ярославна рано плаче

в Путивлі-городі, на  заборолі,

примовляючи:

«О Дніпре Словутичу!

Ти  пробив єси  кам’яні гори

крізь землю Половецьку.

Ти  ніс  на  собі

Святославові човни

до полку Коб’якового.

Возлелій, господине,

мого  ладу  до мене,

аби  не  слала до нього сліз

на  море  рано!»

Ярославна рано плаче

в Путивлі, на  заборолі,

примовляючи:

«Світле і трисвітле сонце!

Всім  тепле і красне єси!

Чому, господине, простерло

гарячі свої  промені

на  воїнів лади,

в полі  безводнім

спрагою їм луки  стягнуло,

тугою  їм тули  заткнуло?»

Грає  море  опівночі —

ідуть  смерчі хмарами.

Ігореві-князю

Бог  путь  указує

із землі  Половецької

в землю Руську,

к отчому золотому столу.

Погасли вечірні зорі.

Ігор  спить —

і не  спить.

Ігор  думкою поля міряє

від великого Дону

до малого Дінця.

Опівночі свиснув Овлур

коня за рікою,

дав  князеві знати —

пора!

Загула земля,

зашуміла трава,

вежі  половецькі сколихнулися.

А Ігор-князь поскакав

горностаєм в очерет,

білим гоголем на  воду.

Злетів на  борзого коня

й зіскочив з нього сірим вовком.

І помчав до лугу Дінця,

і полетів соколом під  хмари,

побиваючи гусей  та лебедів

на  сніданок, обід  та вечерю.

Коли Ігор  соколом полетів,

то Овлур  вовком помчав,

струшуючи собою студену росу,

бо підірвали вони

своїх  борзих коней...

Донець каже:

«Княже Ігорю!

Не  мало  тобі  величі,

Кончакові — ненависті,

а Руській землі  — радощів!»

Ігор  мовить:

«О Донче!

Не  мало  і тобі  величі,

бо леліяв ти князя на  хвилях,

стелив йому  зелену траву

на  своїх  сріблястих берегах,

одягав його  теплими туманами

під  покровом зеленого дерева,

стеріг  його  гоголем на  воді,

чайками на  струмках,

чернями на  вітрах».

Не  така, рече, ріка  Стугна.

Малу воду  маючи,

пожерла вона

чужі  ручаї  та притоки

і, розширившись у гирлі,

юного князя Ростислава з

атягла на  дно

при  темнім березі.

Плаче мати  Ростиславова

по  юному князю Ростиславу.

Прив’яли квіти в жалобі,

і дерево в тузі

до землі  наклонилося...

То  не  сороки заскрекотали —

по  сліду  Ігоревім

їдуть  Гзак  з Кончаком.

Тоді  ворони не  граяли,

галки позмовкали,

сороки не  скрекотали,—

полози повзали тільки.

Дятли стукотом

Ігореві шлях  до ріки  вказують,

солов’ї веселими піснями

світанок провіщають...