Почнемо ж,  братіє, повість сію

від старого Володимира

до нинішнього Ігоря,

котрий, укріпивши задум  свій

силою військовою

і погостривши серця свого

мужністю,

пройнявся духом  войовничим

і навів свої  хоробрії полки

на  землю Половецьку

за землю Руську.

О-бо, Яне, соловію часу  давнього!

Аби  ти сі полки ощебетав,

скачучи, соловію,

по  уявному дереву,

літаючи думкою попід хмари,

звиваючи славу  довкруг нашого часу,

рискаючи тропою Трояновою —

через  поля на  гори,

то так  би  ти пісню розпочав

Ігореві, внуку  Олеговому:

«Не  буря  соколів занесла

через  поля широкії —

зграї  галок летять

до Дону  великого!»

Або  так  заспівав би  ти,

віщий-бо Яне, Велесів внуче:

«Коні іржуть  за Сулою —

дзвенить слава  в Києві;

труби  трублять в Новіграді —

стоять стяги у Путивлі».

Ігор  жде  милого брата  Всеволода.

І сказав йому  буй-тур Всеволод:

«Один брат,

один світ  світлий —

ти,  Ігорю!

Оба  ми  — Святославичі!

Сідлай, брате, своїх  борзих коней,

а мої  готові, осідлані —

під  Курськом, напереді.

А мої  куряни — бувалі  воїни:

під  трубами сповиті,

під  шоломами злеліяні,

з кінця списа годовані,

путі  їм відомі,

яруги знайомі,

луки  у них  напружені,

тули  порозкривані,

шаблі нагострені,

самі  скачуть,

мов  сірі  вовки в полі,

шукаючи собі  честі,

а князю — слави».

Тоді  вступив Ігор-князь

в золоте стремено —

і поїхав по  чистому полю...

Сонце йому  тьмою

путь  заступило.

Ніч, стогнучи йому  грозою,

птиць розбудила.

Свист пронизливий

пролунав поблизу: то див  озвався

наверху дерева, —

велить прислухатись

землі  незнаній —

Волзі, і Помор’ю,

і Посуллю, і Сурожу,

і Корсуню, і тобі,

тмутороканський бовване!

Тоді  поглянув Ігор

на  світле  сонце

і побачив:

від нього тьмою

всі  вої  прикриті!

І мовив Ігор

до дружини своєї:

«Браття і дружино!

Краще посіченому бути,

ніж  полоненому  бути!

А всядьмо, браття,

на  своїх  борзих коней

та позримо на  синій Дон!»

Охопило князя

таке  сильне бажання

звідати Дону  великого,

що  й знамення йому  заступило.

«Хочу-бо, — рече, —

списа приломити

в кінці поля Половецького!

З вами, русичі,

хочу  голову свою  зложити

або  напитись шоломом з Дону!»

А половці по  бездоріжжю

побігли до Дону  великого, —

кричать вози  опівночі,

мов  лебеді  сполохані.

Ігор  до Дону  воїв  веде!

А вже  ж біди  його

ждуть  птиці по  дуб’ю,

вовки жах  наводять по  яругах,

орли клекотом

на  кості звірів  зовуть,

лисиці брешуть

на  черлені щити...

О Руська земле,

уже  за горою єси!

Довго ніч  меркне.

Зоря-світ запалала —

імла  поля покрила.

Щебіт солов’їний завмер —

говір  галичі пробудився.

Русичі великі поля

черленими щитами перегородили,

шукаючи собі  честі,

а князю — слави...

Спозарання у п’ятницю

потоптали вони

поганські полки половецькі

і, розсипавшись стрілами по  полю,

помчали красних дівчат  половецьких,

а з ними — золото, і паволоки,

і дорогі оксамити.

Покривалами ж,

опанчами

та кожухами

почали мости мостити

по  болотах та грузьких місцях,

і всяким узороччям половецьким.

Черлен стяг,

біла  хоругва,

черлен бунчук,

срібрене стружіє —

хороброму Святославичу!

Дрімає в полі

Олегове хоробре гніздо.

Далеко залетіло!

Не  було  воно

на  кривду породжене

ні соколу,

ні кречету,

ні тобі,  чорний вороне,

поганине-половчине!