- Мамо! - лепетав хлопчик.- Мамо!

- Чого тобі?

- Мамо, нащо то стіл великий?

- За маненьким не сядемо всі.

- Чого?

- Того, що буде багато гостей.

- А чого?

- Бо сьогодні свято.

- Свято? Це так, як Великдень? Таке свято?

Ганна бере хлопця на руки і підносить його до велике Шевченкового бюсту.

- Оцього дідуся звуть дідусем Тарасом. Він був дуже добрий, ласкавий. Він дуже любив таких маленьких дітей, як ти; завсігди їх бавив, жалував. І він і всіх людей любив і всім нам дуже багато добра зробив. За це всі ми його шануємо й любимо. Сьогодні його іменини, і ми цей день святкуємо.

Хлопець замислено й довго дивиться на бюст і нарешті питається:

- Мамо, а де тепер дідусь Тарас?

- Він умер, синку.

- Мамо, я хочу дідуся Тараса поцілувати.

Ганна, всміхаючись, підніма сина і дитина цілує "дідуся Тараса" в білі губи. Тоді мати спуска хлопця додолу, але він усе стоїть перед бюстом і дивиться на його...

- Ну, все, здається! - дума Ганна, озираючи востаннє стіл, і сіда на хвилину відпочити, дожидаючи своїх гостей, що мусять зійтися на Шевченкове свято.

Але як же це сталося, що Демид та Ганна не на селі, а в місті святкують його?

Вже чотири роки минуло з того часу, як вона покинула село, але й досі, тільки згадає вона його,- страшний холод починає стискати їй мозок. А тоді...

Вона спершу була як божевільна. Та, може, й збожеволіла б, якби не Демид. Він приїхав зараз же, довідавшися про страшну пригоду. Він дуже запоміг тому, щоб справа з радівцями скінчилася швидше і не так тяжко для селян...

Тільки через тиждень, поховавши Гордія, могла виїхати до матері. На підставі формального акту, все, що мав Гордій, припадало Ганні. На неї падала повинність упорядкувати справу з радівцями. Та в неї не було зараз сили на се діло, і вона звірила Демидові робити з усим, що він хоче.

Як Ганна виїхала, Демид зараз же заходивсь коло діла. Він попрогонив усіх до одного, хто досі служив в економії, і почав порядкувати сам, взявши собі на поміч двох-трьох чесних людей. Та сам він не хазяйнував,- усю землю повіддавав селянам. Спершу взяли костівці, потім і радівці. Добра слава Демидова і мала ціна, за яку він оддавав землю, дуже швидко залагодили цю справу.

Разом з тим Демид і своєю особистою лікарською роботою, і матеріально запомагав усіх тих, хто зазнав якого лиха через погром. Він сам ходив по хатах, лічив, присилав хліба і ще чого треба було тим сім'ям, яких батьки були в тюрмі. Помалу він прихилив до себе всю радівську громаду.

Так проминуло більш року. Можна вже було говорити з Ганною про радівську справу, і, приїхавши одного разу в город, Демид заговорив про неї. У його був добре обміркований план, і Ганна цілком на його пристала: вся радівська земля повинна була належати радівцям.

- Але чи не думаєте ви,- завважив Демид,- що ваш син, зрісши...

- Мій син,- перепинила його Ганна,- повинен і ногою не ступати на скривавлену землю.

Через півроку Демид ніби продав радівцям формальним актом увесь маєток. Та з цього склалася несподівана халепа. Громада не схотіла прийняти до свого гурту Семененка, а він послав на Демида доноса. Демида арештовано і хоча швидко випущено, та заборонено жити на селі. Але радівська громада таки зосталась хазяїном землі.

Демид переїхав у город і почав лікарювати, не пориваючи зв'язків з своїми сільськими приятелями. Через два роки після Гордієвої смерті він одружився з Ганною.

І ото тепер вони дожидалися гостей на Шевченкове свято.

Мав бути реферат, декламації, співи...

Зробивши все, що треба, Демид вийшов до великої світлиці. Хлопчик кудись побіг. Ганна сиділа сама, похиливши голову.

- Щось досі гостей нема,- промовив був Демид і враз припинився, побачивши, що Ганна плаче.

- Що тобі, голубко? - спитався Демид, обнімаючи її.

- Знаєш... я... згадала, що в цей день звичайно й він святкував своє народження.

Демид знав, що вона говорить про Гордія.

- Знаєш,- казала вона далі,- у мене з голови не йде думка... думка про те, що він умер, певний, що його всі проклинають... умер, зробивши стільки зла...

- Мила моя! - промовив Демид.- Не журись! Хто має серце, той не проклинатиме його. Він зробив зло не тим, що бажав його зробити (тоді б він не вбив сам себе), а тим, що стояв на розпутті, не знав, куди йти. Не мав одмови на такі питання, що не рішивши їх, несила жити. Кожне рішає їх по-своєму, але перш ніж те рішення знайде, чимало намучиться. У його ж натура була занадто палка і багато бажала. Ось через віщо він не встиг рішити питання так скоро, як йому було треба, і зробив зло. Але ж душа його любила правду і шукала тієї правди невпинно. Не вона винна, що тієї правди не знайшла і зблукалась. Але не ду­май, що саме зло після таких людей зостається. Навпаки! Хіба він сам стояв на розпутті? Подивись навкруги, подивись на нашу інтелігенцію!.. Всі ми на розпутті! І ось ми бачимо, що такі, як він, помиляються, і бережемось такої помилки. Він - жертва, що принесено її світовій силі за змогу не помилятися. Без жертв же, ти самазнаєш, не робить­ся ніяке діло. І якщо я подумаю про все, то не проклинати мені його хочеться, а великий жаль та прихильність росте в мене в серці до його. А зло те, що він зробив... На це у люд­ському серці є завсігди одно велике, святе почування - прощення. Правда, кохана?

- Правда, милий! - одмовила вона, підвівши голову.

В цю мить дзенькнув дзвоник.

- От і гості! - промовив Демид.- Будемо згадувати великого вчителя початком нового великого діла...

1891. XII 20.

с. Олексіївка, на Катеринославщині.