Як довго це тяглося, він не знав. Увесь час він сидів з заплющеними очима. Розплющив їх, як почув свіжий вітрець, що подихнув на його. Глянув і очам своїм не поняв віри. Замість темного хмарного неба - ясне осяйне блакиття. Як гаптування дороге, розкинулись по йому блискучі зорі. Місяця не було, але через те ще блискучішою, яснішою була зоряна небесна шата.

Гордій зірвався з місця. Відразу повіяло на його усією пишною таємницею сієї ночі і відразу в його заболіла душа солодким болем з надії, що починала розцвітати. І йому здалося, що тепер, серед цієї краси світової, серед цього сяєва він знайде, неминуче знайде собі відмову. Вся його намучена душа відразу стрепенулася. Стрепенулася з надії, за малим не з певності, що ці зорі, це небо дадуть йому відмову. І, підлягаючи йому самому не зрозумілому потягові, він простягї до неба руки і промовив:

- Дайте, дайте!

Але небо стояло блакитне й нерухоме, ясно й нерухомо сяли зорі.

- Боже мій! Боже мій! - застогнав Гордій. Він не вміє прохати! Треба прохати, треба благати!

І він упав навколішки. Уся його душа розкрилася і слова палкого благання зривались у його з уст.

- Господи! Якщо ти є, скажи мені це! Дай мені яку ознаку, щоб я міг знати, що ти справді єси, і щоб я міг розуміти, нащо я живу і нащо цей світ! Боже мій, господи!Скажи! Я змучивсь, мені все огидло, але одного твого святого слова досить буде, щоб мені відразу все відмінилося і щоб я, не жаліючи сили, віддав усього себе на служіння тобі. Боже мій! Господи святий!

Плутані вже, незв'язані одне з одним слова почали вихоплюватись у Гордія з уст, і все те були благання.

Але небо висіло вгорі непорушне і осяйне, і не було відмови.

Гордій припав до землі. Простягся зовсім по їй.

- Господи! Як прах, як черв'як останній я перед тобою!

Але я черв'яком у тебе краще хочу бути, ніж людиною без тебе, бо тільки з тобою спокій і надія! Господи! Дай!.. Дай!.. Скажи!..

Гордієве тіло здригалося на землі, а уста все щось шепотіли, щось казали. І Гордій чув, що його душа гине з несвітської туги, з несвітського прагнення - душа прагнула відмови, прагнула бога. А відмови не було, а бог не зіходив.

- Господи! Я знаю, що я - ніщо! Але й задля таких нікчемних, як я, робив ти колись чуда. Зроби його мені!

І довго ще лежав Гордій долі, дожидаючи якогось небесного з'явища, але нічого не було. Тоді мов одним порухом зірвався він одразу з землі і глянув угору.

- Боже! - скрикнув він востаннє.

Але небо сяло і висіло непорушне і мовчки, зорі блищали холодно.

І, стиснувши праву руку в кулак та піднявши її високо, Гордій скрикнув одразу:

- Ах! Так!.. Прокляті!.. Прокляте це небо, ці зорі... Все прокляте, прокляте, прокляте!.. І я проклятий...

І він, як підтятий дуб, упав додолу.

Світало... Помалу-малу опритомнював і зрозумів, що довго так лежав. Підвівсь як хворий з землі. Ще ледве сіріло, густі тумани котилися навкруги. Гордієві було холодно,

Бін увесь трусивсь. Цокочучи зубами, пішов звідти швидко. Не знав, де був і кудою саме мусить іти додому. Він подумав мить. А! Та однаково! Кудись вийду, а там уже видко буде.

Пройшовши гін з десяток, справді забачив здалека знайомий йому ярок та копи на своєму полі. Пішов швидше і незабаром дійшов до ярка. Зараз за їм був невеликий шляшок. Гордій зійшов на його. Трохи згодом перед їм замаячив маленький гайок, а під їм у тумані якісь постаті.

- Що воно? - подумав Гордій і пішов просто туди.

Постаті були - двоє коней, що паслися в хлібові; під гайком спав і пастух-парубок. Гордій повернувся, щоб іти далі - йому тепер було байдуже до цього. Але парубок, почувши ходу, відразу прокинувсь, зірвавсь на ноги і вздрів Гордія. Йому здалося, що Гордій займає його коні, і він кинувсь був до їх. Це вернуло Гордія до дійсності. Він швидко заступив парубкові дорогу і спитавсь:

- Нащо ти пасеш тут?

Парубок зупинивсь, понуривсь і мовчав. Він мав той покірний вигляд, який (Гордій се добре знав) буває у селянина, як він ускочить у халепу і, не маючи ще способу обрятуватись, тільки вишукуючи його в голові, удає з себе покірного. Цей вигляд обурив Гордія.

- Нащо ти на хлібові пасеш? - питавсь він далі, стискаючи кулаки.- Яке ти маєш право знищувати чужий хліб? Хто тобі дозволив тут пасти?

Парубок мовчав, бо не мав чого відмовляти. Але саме це мовчання обурювало ще більше Гордія. Він чув, як з кожним питанням у його все зростає й зростає якесь непереможне, люте бажання зробити зло цій зненависній йому людині. Чув, як сам увесь тремтів. Хотів перемогти себе, озватися спокійно і почав:

- Чом ти...

Але ту ж мить мов стуманіли Гордієві очі, якийсь огонь перебіг по всьому тілові і він, якось не замахнувшись, а рвонувши рукою, вдарив з усієї сили кулаком парубка по обличчю.

Знав, що б'є, добре се тямив, але спинити себе не міг: якась зла сила, незмірне дужча від усієї Гордієвої сили, як громовина проняла його на мить і підвела руку. Кулак упав парубкові на вухо важко - голова хильнулась набік, картуз спав, і все тіло так схитнулось, що хлопець трохи не впав. Так саме, як і Гордій, і він не сподівавсь цього ніяк. Відразу, мов прокинувшись, він упав Гордієві до ніг і скрикнув:

- Паночку, голубчику, простіть!

Але ту ж мить Гордій повернувсь і пішов геть швидко. Не встиг парубок підвестися та оханутись, а Гордій був далеко від його.

- Чи ба,- подумав парубок,- це ж він побіг, мабуть по об'їзного: буде лихо!

Парубок метнувсь до коней і за хвилину і він, і коні зникли в тумані.

А Гордій біг додому. Рука в його нила тупим болем, він забив її, б'ючи парубка. Цей біль нагадував йому про вчинок.

- Боже мій! Що це я зробив? - була перша Гордієва думка.

- Ударив! Ударив людину, як який Галушківський!

Важке почування обхопило його, чув себе страшенно винним, і ця думка гнітила його. Але зараз же схотілося збутися цієї думки, цього важкого почування, схотілося виправити себе.

- А вони як роблять? - думав він.- Гарно? А з Олійниченком що зробили? Що я їм учинив, що вони з самого першу почали поводитися зо мною як з ворогом і досі так поводяться? Не я перший почав війну, а вони. А коли війна, то нема церемоній!

- Але ж се... Невже можна було думати, що я коли-небудь се зроблю? Я, той, що...

- Ха-ха-ха! - зареготався він.- Яка нісенітниця! А чому ж би так і не робити? Чому краще простити, ніж ударити? Чи бий, чи прощай - кінець один і відмови ні на що нема - ні на те, нащо прощати, ні на те, чому не бити. Чому ж би й не бити?

А тим часом туман розірвався на сході і відразу з його вилинуло, сяючи пишною красою, золотеє сонце. Проміння вогняні, як стріли, сипнули в туман, розірвали, пошматували його, впали на поле, на гайок. Все сіре та невиразне засяло блискучими ясними фарбами; ледве чутні несміливі пташині голоси відразу стали чутнішими і до їх почало вже додаватися перше дзижчання польових комах. Теплий сонячний промінь упав на Гордія, сяйнув йому просто в вічь Гордій сердито заплющивсь.

- Пху, ідіотизм! - вилаяв він промінь і швидше пішов додому.

Дома вже повставали, але Гордій пройшов у хату садом, що його ніхто не бачив, і ліг спати. Заснув зараз же і спав довго - аж до обід. Після мовчазного обіду знову пішов у свою світлицю і хотів був уп'ять лягти, але згадав, що сьогодні неділя і що він має йти до Орисі.

- Нащо? - подумав він.- Щоб грати плаксиві кумедії? - Вагався який час.

А проте... Узяв бриля і вийшов з хати.

- Чому б то й не піти? - думав він, ідучи.- Чому б не піти, коли хочеться піти?

Йому справді хотілося піти, побачити Орисині очі, почути її тихий голос. Йому подобалось, як ворушились її губи тоді як вона говорила. Він зараз уявив собі їх, і йому схотілося поцілувати їх.

- Чому б і не так? - голосно сказав він.- Чому б і не скористуваться зо змоги вхопити крапельку щастя, коли ця змога є? Адже всі люде так живуть, мільйони людей. Нащо жити і до чого - кат його зна. Але коли вже існуєш на світі коли ще не прийшов час цокнути себе кулею в лоба, то візьмемо все, що життя може дати.