- Розібрали? - спитався пристав, прочитавши.

- Ні! - як одна людина, одмовила громада.

Пристав здивувавсь.

Ну... ну, так я вам удруге прочитаю!..

І він знову почав читати.

- Розібрали?

- Ні!

Пристав був зовсім збентежений.

- Але ж ви чуєте: "по указу...",- і він знов почав вичитувати і дочитав би аж до краю, якби становий не зупинив його.

- Стривайте, Григорію Григорієвичу, може, так буде краще. Слухать! - гукнув він на громаду і почав казати, що вони, мужики, повинні віддати панові Раденкові луку і заплатити три тисячі рублів. Йому здавалося, що мужики його зрозуміли (він і не помилявсь), але як він доказав своє і пристав знову спитавсь:

- Ну, розібрали тепер? - уся громада відмовила знов:

- Ні!

- А, скоти! - вилаявся становий.- От я вас навчу розбирать!

Старий дід Степан виступив з громади і вклонивсь.

- Простіть, пане,- ми люди темні - де нам усе розібрати. Цебто ви про луку?

- Та вже ж!

- Так вона наша, з діда й з прадіда наша.

- Була ваша, а тепер - ні! - відмовив становий.

- Ні, вона була наша й тепер наша! - відказав йому дзвінкий Андріїв голос.- Наша буде! - додав він, виступаючи з громади.

Становий так і стрепенувсь.

- Що? Ти смієш так казати? Бунтовник! Старосто, візьми його в холодну!

Ніхто й не ворухнувсь.

- Та що це тут? - скрикнув становий, збуряковівши.- Де староста? Старшина?

Але і староста, і старшина на той час десь зникли.

- А, ви так! Я ж вам! Іди сюди! - крикнув він на Андрія.

- Чого? - спитався той.

- Іди сюди!

- Чого?

- Громадо! Зв'яжіть цього чоловіка!

Громада не ворухнулась.

- Та що це - бунт? - ще раз спитався становий.

- Не бунт,- скрикнуло кільки голосів,- а нема за що його в'язати, бо ми всі так кажемо, як він.

- Ах ви ж!..- вигукнув становий лайку і ту ж мить, стиснувши кулаки, кинувся з рундука і вдарив з усієї сили в обличчя першого, хто стрівсь йому. Перший був дід Степан; кров залила йому обличчя, і він упав додолу.

Громада мов здригнулася, мов щось загуло в їй і стихло.

- А, ти бунтувать! - скрикнув становий і замахнув

Андрія. Але Андрій як залізними кліщами вхопив станового за руку.

- Пане! Нас цар визволив од бійки! - промовив він, важко дихаючи.

- Що? - заревів становий і ту ж мить лівою рукою з усісили вдарив Андрія по щоці. Не тямлячи сам, що він робить, Андрій смикнув станового за руку, і за мить той лежав долі.

Пристав побачив це, кинувсь у волость та й чкурнув другими дверима аж до Гордія в двір.

- Стій, не руш! - крикнув громада на Андрія.

- Пусти його!

Андрій нехотя пустив. Становий устав.

- Старшина! Урядник! - хрипко закричав він.

Ніхто не приходив.

- А! Так, бунтовники! - вигукнув він.- Я вам!..

І, швидко повернувшись, збіг на рундук і побіг слідком за приставом. Безпечно добіг він до Гордієвого будинку і там стрів блідого з переляку пристава.

Через півгодини обидва вже їхали в місто. В місті вони наробили галасу...

А тим часом і радівська громада не гаялась. Як люди побачили, що становий утіка, то кільки голосів тюкнуло на його, а вся громада зараз загомоніла:

- Як це так? Защо він б'ється? Мало вже він і так бив? Та то хоч б'є так, кого нападе, або десятників, як у його на стійці бувають, а це вже й у громаді почав битися.

Громада обурилася.

- Де писар? Будемо писати прошення на станового.

Але і писар, і старшина кудись утекли. Кинулись їх шукати, та ніде не знайшли.

- Нехай Андрій пише! - гукнуло кільки голосів.

Зараз же винесено з волості стіл, поставлено на рундуці, і Андрій сів за його. Громада казала йому, що саме писати, вислухувала написане, виправляла або додавала. Години за півтори папера написано. Це була скарга і на Гордієву економію, і на суд, і на станового. Написано її кшталтом громадської постанови. Треба було підписуватися. Але як до того дійшло, то виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися,- а вони повинні засвідчити постанову. Хоч хотіли, хоч не хотіли радівці, а мусили відсунути цю справу і постановили зійтися завтра знову, привести старшину й писаря, попідписувати й засвідчити громадську постанову і зараз же їхати з нею дідові Степанові та Андрієві в місто аж до губернатора, "а коли можна, й вище".

Ось через віщо другого дня після обід (було якесь свято) вся громада радівська знову стояла коло волості. Тепер людей було більше, ніж учора; чимало жінок з дітьми посідало тут таки поблизу, лузали насіння та клепали язиками. Громада дожидалася свого отамання, але його й сьогодні не могли знайти. Не дожидаючись, поки знайдуть, громадяни почали підписуватись самі. Письменні почали одбирати руки в неписьменних, щоб підписатися за себе й за їх. Андрій стояв над папером і показував, де і як треба писати. Підписування вже кінчалося, як зненацька задзвенів дзвоник. Всі нашорошили вуха.

Волость стояла край села: нею кінчалася верхня перія, але проти волості далеко ще тяглася перія нижча. Рундуком волость стояла до нижчої перії. А позад волості, мало не зараз же за нею, починалася панська земля, а на їй ліс. Ліс був дуже близько від волості, сажень на сто. Цим саме лісом і був шлях у Радівку з губернського міста і звідти й чути було дзвоник усе дужче та дужче. Але відразу він стих і хвилин з п'ять нічого не було чуть, а тоді знову задзвеніло, і ту ж мить з лісу вихопилась коляска, запряжена чотирма баскими кіньми.

Вони, як змії, підбігли до волості.

- Бережись! - крикнув кучер.

Громада розступилась. Коляска підбігла до рундука. З неї вискочив молоденький панок "з хрестами" і той пристав, що вчора був. Коляска трохи від'їхала і стала зараз біля рундука. Андрій узяв свого папера і зійшов між люди.

Пан стали на рундуку і повернулись до громади. Молодий панок сміливо й весело згукнув:

- Здравствуйте, миряне!

- Здорові були, пане! - промовили люди, поскидавши шапки.

- Я - чиновник особых поручений й приехал по поручению его превосходительства для улажения возникших здесь недоразумений.

І панок і далі такою саме зрозумілою мовою почав з прихильним любим усміхом виясняти громаді справу.

- Надеюсь, что вы поймете меня, что вы обязаны исполнить мои законные требования...

Громада мовчала.

- Что же вы молчите? Разве вы не поняли того, что я вам сказал?

- Ні! - в один голос гукнула громада.

Пристав глянув на панка і іронічно осміхнувсь, а панок, трохи збентежившись, почав знову:

- Как же вы не понимаете, - ведь зто очень просто! Поймите, - зто очень просто...

- Та то вам, пане, просто,- озвався хтось із громади, - бо се не ваша земля і не з вас гроші правлять, а нам воно зовсім не просто.

- А так! Так! - загомоніла громада.- Земля наша здавна, а це яким правом у нас її однімати? Ні, пане, ми цим не поступимося! Ми жалітимемся! Ми написали вже бумагу

- Подайте сюда! - звелів панок.

- Ні, ми вам не подамо, бо це не вам, а губернаторові.

- Но ведь я же прислан...

- Е, ні! Не воно! Це до губернатора.

- А то й до царя, коли губернатор не теє...

- Но послушайте, господа! - почав знов упевняти панок.- Вы совершенно забываєте, что судебный приговор для приведення в исполнение которого я вот с господином судебным приставом приехал,- он должен же быть приведен в исполнение.

- Ми того не знаємо. А землі не віддамо.

- Я вам еще раз говорю следующее: желаете ли вы добровольно уплатить три тысячи господину Раденко или нет?

- Ні!

- В таком случае ми должны будем приступить ко взысканию. Господин судебный пристав,- пожалуйте! Где же старшина й урядник? Пусть они ведут нас для оценки имущества.

- Люди добрі! - скрикнув Андрій, знімаючи над головою папір з громадською постановою.- Чи ви чуєте? Вони хочуть нас цінувати! Невже ми попустимо?

- Цінувати? Зроду-віку не попустимо!