Він витяг рацію і коротко й тихо щось у неї сказав. Через п’ять хвилин знову з’явився старожил на електрокарі з кількома таблетками «Анацину» і пляшкою прохолодної води. А містер Істербрук тимчасом сів коло мене на горішню сходинку сходів, що вели вниз, до Бульвару, сів обережно, наче боявся розбитися, і тепер я почувався трохи гірше.

— Синку, як тебе звати?

— Девін Джонс, сер.

— Тебе називають Джонсі? — Моєї відповіді він не дочекався. — Звісно, так. Це по-карнавальному, а весь «Джойленд» таким і є — не дуже добре замаскованим карнавалом. Таким паркам недовго лишилося. Світом розваг невдовзі правитимуть діснеї та нотс-беррі-фарми[30], якщо, звісно, тутешні південні місця ця доля не обмине. Скажи-но мені, якщо забути про спеку, як тобі перше носіння шкури?

— Мені сподобалось.

— Чому?

— Тому що деякі діти плакали. Мабуть, так.

Він усміхнувся.

— І?

— Невдовзі вони б усі ревли, а я це зупинив.

— Так. Ти станцював «Гокі-Покі». Іскра генія. Звідки ти знав, що це спрацює?

— Я не знав. — Хоча насправді… знав. На якомусь рівні я знав.

Він усміхнувся.

— Ми в «Джойленді» маємо звичку кидати новобранців, наших зелених, у вир подій без підготовки, бо в деяких людей, обдарованих людей, прокидається спонтанність, така особлива і така цінна, як для нас, так і для наших відвідувачів. Ти щось дізнався про себе оце щойно?

— Ну, я не знаю. Можливо. Але… сер, можна щось спитати?

— Питай сміливо.

Спочатку я вагався, та потім вирішив зловити його на слові.

— Здавати цих дітей нянькам — нянькам у парку розваг, — мені це здається, ну не знаю, якоюсь жорстокістю чи що. Хоча у Виляй-Крути малим дуже добре. Весело, — поспіхом додав я.

— Синку, ти повинен дещо зрозуміти. «Джойленд» дає от стільки прибутку. — Він зовсім трішки відставив вказівний палець від великого. — Коли батьки знають, що за їхніми крихітками наглянуть — навіть якщо йдеться про кілька годин, — вони привезуть усю сім’ю. Якщо ж їм потрібно буде наймати няньку вдома, то можуть не поїхати взагалі й тоді наш прибуток впаде до нуля. Я розумію, про що тобі йдеться, але в мене є свої міркування. Більша частина цієї малечі ніколи ще не бували в такому парку. Вони запам’ятають його так само, як перше кіно чи перший день у школі. Завдяки тобі вони не пам’ятатимуть, що плакали, бо батьки їх покинули, хай навіть і ненадовго. У їхній пам’яті відкладеться, що вони танцювали «Гокі-Покі» з веселим песиком Гові, який з’явився, мов за помахом чарівної палички.

— Напевно.

Містер Істербрук простягнув руку, але не до мене, а до Гові. І заговорив, погладжуючи шкуру вузлуватими пальцями:

— У парках Діснея все за сценарієм, а я це ненавиджу. Ненавиджу. Як на мене, то в Орландо веселощі роздмухують. Я прихильник невимушеності й часом бачу, коли хтось — геній невимушеності. У тобі є ця іскра. Казати щось ще зарано, але так, у тобі це є. — Він поклав долоні на поперек і потягнувся. Я почув чергу тривожно гучного хрускоту. — Не проти, якщо я складу тобі компанію в карі дорогою назад на лежбище? Здається, сонця з мене на сьогодні досить.

— Мій кар — ваш кар. — А оскільки «Джойленд» був його парком, то проти правди я не погрішив.

— Думаю, цього літа ти часто вдягатимеш шкуру. Більшість молодих людей вважає це тягарем, ба навіть карою. Але мені здається, у твоєму випадку це буде не так. Хіба ні?

Він не помилявся. Відтоді я перепробував безліч робіт, і моя нинішня посада редактора (мабуть, остання перед тим, як пенсія ухопить мене у свої чіпкі лапи) просто прекрасна, однак ніколи й ніде я не почувався таким на диво щасливим, як тоді, коли мені був двадцять один рік, я носив шкуру і танцював «Гокі-Покі» однієї спекотної днини у червні.

Повна невимушеність, бейбі.

Після того літа ми з Томом та Ерін зберегли дружні стосунки. З Ерін я товаришую й досі, хоча нині ми здебільшого листуємося електронкою і ставимо «лайки» на «Фейсбуці», а іноді зустрічаємося на ланч у Нью-Йорку. З її другим чоловіком я не знайомий. Вона каже, він хороший хлопець, і я їй вірю. Та й чому б мені не вірити? Вісімнадцять років вона була одружена з містером Реально Хорошим Хлопцем і після цього навряд чи могла знизити планку та вибрати якогось невдаху.

Навесні тисяча дев’ятсот дев’яносто другого Тому поставили діагноз — пухлина мозку. Через півроку він був мертвий. Коли він подзвонив і сказав мені, що хворий, а його звичну манеру тріщати, як з кулемета, уповільнювала вбивча куля, що гойдалася туди й назад у голові, я був шокований і пригнічений, як і будь-хто на моєму місці, напевно, дізнавшись, що чоловік у розквіті літ наближається до фінішної лінії. Хочеться запитати: чи справедливо це? Невже життя не мало для Тома в запасі ще чогось хорошого, наприклад, двійко онуків, а ще, може, тієї омріяної відпустки на Мауї?

Працюючи у «Джойленді», я раз чув, як Батя Аллен говорив про «перепал». Балачкою це означало нахабно дурити лохів у грі, яка за їхніми уявленнями мала бути чесною. Я згадав це слово вперше за багато років, коли Том зателефонував, щоб повідомити мені погану новину.

Але розум тримає оборону скільки може. Після того як перший шок від почутого розсіюється, ти міркуєш десь так: «Нехай усе погано, я розумію, але ж це ще не остаточний присуд, може, ще є шанс. Навіть попри те, що дев’яносто п’ять відсотків людей, які витягають цю карту, гинуть, лишаються ще ті щасливі п’ять відсотків. А ще чортові лікарі постійно ставлять не ті діагнози. А ще, всупереч усьому, час від часу стаються дива».

Так ти міркуєш, а потім тобі знову дзвонять. Жінка, що телефонує, колись була прекрасною юною дівчиною, бігала «Джойлендом» у легкій зеленій сукенці й смішному капелюшку, як у розбійників Шервудського лісу, скрізь тягаючи за собою великий старий фотоапарат «спід-ґрафік», і ховрашки, до яких вона підходила, практично ніколи їй не відмовляли. Та і як вони могли сказати «ні» тій копиці вогненно-рудого волосся й приязній усмішці?

А от Бог сказав «ні». Бог влаштував Тому Кеннеді перепал і заразом перепалив її. Коли я взяв трубку телефону о пів на шосту розкішного жовтневого вечора у Вестчестері, та дівчина перетворилася на жінку, чий голос, невиразний від сліз, звучав по-старечому і втомлено до смерті.

— Сьогодні вдень о другій помер Том. Він відійшов дуже тихо. Говорити не міг, але був при тямі. Він… Дев, він стиснув мою руку, коли я сказала «прощавай».

— Я шкодую, що мене не було поряд.

— Так. — Її голос затремтів, та потім знову зміцнів. — Так, це було б добре.

Ти думаєш: «Гаразд, я все розумію, я готовий до найгіршого», — але та маленька надія все жевріє, і саме це й завдає тобі удару під дих. Це тебе вбиває.

Я поговорив із нею, сказав, як я її люблю і як любив Тома. Сказав: так, я приїду на похорон, і якщо доти їй знадобиться моя допомога, нехай дзвонить. Удень чи вночі. Потім я повісив трубку, опустив голову і дав волю клятим сльозам.

Кінець мого першого кохання не зрівняється зі смертю одного давнього друга і втратою іншого, проте принцип був той самий. Точнісінько такий самий. І якщо мені він здавався кінцем світу — попервах спричинивши ті суїцидальні наміри (хоч які там вони були дурні й малодушні), а потім сейсмічний зсув у плині мого життя, який раніше не підлягав жодним сумнівам, — ви повинні розуміти, що порівняти мені тоді не було з чим. Це називається бути молодим.

У розпал червня я почав розуміти, що мої стосунки з Венді хворі, як троянда Вільяма Блейка, але відмовлявся вірити, що насправді вони смертельно хворі, навіть коли знаків, які на це вказували, виразно побільшало.

Візьмімо, наприклад, листи. За перший тиждень проживання у місіс Шопло я написав Венді чотири довгі листи, попри те, що падав з ніг від утоми на роботі у «Джойленді» й щовечора ледве приповзав у свою кімнату на другому поверсі, попри те, що голова гула від нової інформації та досвіду і я почувався, ніби хлопчик, якого посеред семестру змусили записатись на важкий навчальний курс в університеті (назвімо його «Вища фізика розваг»). А у відповідь я отримав одну-єдину листівку з зображенням громадського парку Бостона і дуже дивним посланням на звороті, написаним спільними зусиллями. Угорі чужим письмом було нашкрябано: