А ще я побачив містера Істербрука. Він сидів на лавці під джойлендівською парасолькою у костюмі трунаря та їв паличками свій обід. Спершу він мене не помітив, бо дивився на чергу-змійку дітей, яких вели до «Привітного дому» двоє зелених. Там дітлахів можна було залишити (про це я довідався згодом), щонайбільше на дві години, поки батьки водили старших дітей по атракціонах чи обідали в «Печерному лобстері», висококласному парковому ресторані.

Згодом я дізнався, що у «Привітний дім» допускали дітей від трьох до семи років. Багато з тих, що тепер наближалися до входу, були досить-такі веселі. Певно, давалося взнаки те, що вони вже були ветеранами дитсадків, бо обоє батьків у їхніх сім’ях працювали. Решта ж дітей сприймали все не так легко. Може, попервах їм і вдавалося зберігати спокій, поки мама з татом розказували їм, що вони повернуться щонайбільше через годину-дві (неначе чотирирічний малюк розумів, що таке година), та тепер вони опинилися самі, у галасливому дивному місці, де було повно незнайомців, а мами з татом не видно. Дехто плакав. Закопаний у костюм Гові, визираючи крізь сітку, яка слугувала очима, вже весь пітний, мов свиня, я став свідком винятково американського знущання над дітьми. Навіщо приводити дитину (ясельного віку, Боже милий) у галасливий величезний парк розваг, якщо ти збираєшся спихнути її на руки нянькам-незнайомцям, навіть якщо це ненадовго?

Зелені, які були в няньках, бачили сльози, що наверталися на дитячі очі (малечий страх, їй-бо, був хворобою, ніби кір), але на їхніх обличчях читалася розгубленість: няньки не знали, що робити. Та й звідки їм було знати? Для них то був День Перший, їх без підготовки закинули в самісіньку гущавину подій, як мене, коли Лейн Гарді пішов і залишив мене керувати величезним чортовим колесом. «Та принаймні діти, яким менше за вісім років, не можуть сідати на колесо без дорослих, — подумав я. — А ці малі шпиндики по суті покинуті на самих себе».

Я так само не знав, що робити, але відчував, що мушу щось спробувати. Я рушив до дітлахів, скинувши догори передні лапи й шалено метляючи хвостом (його я не бачив, зате відчував). І щойно перші двоє чи троє помітили й показали на мене пальцями, я відчув натхнення. Це сталося завдяки музиці. Я зупинився на перехресті Цукеркової дороги й Льодяникового авеню — прямісінько під двома гучномовцями, з яких гриміла музика. Випроставшись на весь свій зріст (майже сім футів від лап до кудлатих вух), я, напевно, справляв надзвичайне враження. Я вклонився малим, а ті дивилися на мене широко розплющеними очима, порозтулявши роти. Під їхніми поглядами я затанцював «Гокі-Покі».

Жах і смуток через відсутність батьків забувся, принаймні на якийсь час. Вони сміялися, дехто — крізь сльози, які ще блищали на очах. Підійти вони не наважувались, принаймні поки я виконував свій невеличкий незграбний танець, але скупчилися поблизу. У їхніх очах був подив, але не було страху. Гові знали всі: ті, хто був з обох Каролін, дивилися вдень серіал про нього, а ті, хто приїхав із віддалених екзотичних місцин на зразок Сент-Луїса й Омахи, бачили брошури й рекламу в суботніх ранкових мультиках. Вони розуміли: Гові — він хоч і великий пес, проте хороший. Він не кусається. Він їхній друг.

Я виставив уперед ліву лапу, прийняв ліву лапу. Знову виставив уперед ліву лапу і потрусив нею. Я зробив «Гокі-Покі» і повернувся довкола себе, тому що майже кожна дитина в Америці знає — це танець такий. Я геть забув про те, що мені жарко й некомфортно. Я не думав про те, що труси залізли в щілину між сідницями. Згодом мене мучитиме пекельний головний біль від перегріву, але тієї миті мені було добре — насправді дуже добре. І знаєте що? Жодного разу під час того танцю я не згадав Венді Кіґан.

А потім, коли пісня закінчилася і з гучномовців полинула головна тема «Вулиці Сезам», я припинив танцювати, впав на м’яке поролонове коліно і простягнув руки, як Ел Джолсон.

— ГОВВВІ! — вереснула маленька дівчинка. І досі, хоч минуло вже стільки років, я чую ту непередавану нотку захвату, яка прозвучала в її голосі. Вона побігла вперед, і рожева спідничка замайоріла довкола її пухкеньких колін. І враз діло було зроблено. Впорядкована черга-змійка розсипалася.

«Діти знатимуть, що робити», — сказав мені старожил, і він не помилявся. Спочатку вони роєм налетіли на мене, потім повалили з ніг, потім скупчилися довкола, обіймаючи та сміючись. Дівчинка в рожевій сукні все цілувала мене в ніс і примовляла: «Гові, Гові, Гові!»

До нас, так само зачаровані, підходили батьки, хто забрів у Виляй-Крути, щоб зробити декілька знімків. Я обережно помахав лапами, щоб звільнити трохи місця, перекотився на живіт і скочив на ноги, перш ніж малі розчавили мене своєю любов’ю. Хоча тієї миті наша любов була цілковито взаємною. Як не крути, а круто.

Я не помітив, як містер Істербрук засунув руку в кишеню костюма трунаря, витяг звідти рацію й коротко щось у неї сказав. До мене дійшло тільки те, що музика з «Вулиці Сезам» зненацька урвалася і знову залунало «Гокі-Покі». Я виставив праву лапу вперед, прийняв праву лапу. Діти миттю долучилися — вони не зводили з мене очей, щоб, бува, не проґавити наступного руху і не відстати.

Невдовзі ми всі танцювали «Гокі-Покі» на перехресті Цукеркової дороги й Льодяникового авеню. Зелені-доглядальники теж приєдналися. І хай мені грець, якщо дехто з батьків теж не танцював. Я навіть виставляв уперед і приймав свого довгого хвоста. Діти, шалено сміючись, крутнулися в інший бік і теж повторювали за мною, тільки з невидимими хвостами.

Коли пісня вже наближалася до кінця, я зробив лівою лапою недоладний жест «Діти, за мною!» (ненароком так сильно смикнувши за хвоста, що мало не відірвав ту надокучливу херовину) і повів їх у «Привітний дім». І вони рушили слідом так охоче, як діти з Гамельна — за щуроловом, і жодне з них не плакало. То, звісно, був не найкращий день моєї блискучої (якби я так вважав, а я вважаю) кар’єри собаки Гові, але до успіху лишався один крок.

Коли діти опинилися всередині «Привітного дому» (дівчинка в рожевій сукні трохи постояла в дверях і помахала мені ручкою), я розвернувся, та коли зупинився, світ не зупинився разом зі мною, а наче й далі обертався. Піт заливав мені очі, Виляй-Крути, і все в ньому двоїлося. Я похитнувся на задніх лапах. Уся та вистава: від перших моїх рухів «Гокі-Покі» до того, як маленька дівчинка помахала мені на прощання, — тривала лише сім хвилин (ну щонайбільше дев’ять), а я вже був геть ніякий. Не знаючи, що робити далі, я знесилено поплентався назад тим шляхом, яким прийшов.

— Синку, — гукнув мене хтось. — Сюди.

То був містер Істербрук. Він тримав відчиненими двері чорного ходу закусочної «Криниця бажань». Може, то були двері, через які я вийшов (напевно, так і було), та я цього не помітив, бо був надто схвильований і збуджений.

Він провів мене всередину, зачинив за нами двері й потягнув униз змійку костюма. Напрочуд важка голова Гові звалилася з моєї голови, і волога шкіра жадібно всотала благословенне кондиціоноване повітря. По шкірі, ще білій після зими (та недовго їй було лишатися такою), одразу побігли сироти. Я дихав глибокими ковтками.

— Сядь на сходи, — сказав хазяїн. — Через хвилину я викличу когось, щоб тебе відвезли, але тепер тобі потрібно відновити дихання. Перші кілька виступів у ролі Гові завжди важкі, а ти постарався на славу. Це було щось надзвичайне.

— Дякую, — все, що спромігся видушити з себе я. Тільки опинившись у тихій прохолоді, я збагнув, що перегрівся й будь-якої миті міг знепритомніти. — Велике вам спасибі.

— Якщо млосно, опусти голову.

— Не млосно. Але голова болить. — Я визволив одну руку з Гові й витер мокре від поту обличчя. — Здається, ви мене врятували.

— Максимальний час перебування в костюмі Гові жаркої днини — я маю на увазі в липні й серпні, коли висока вологість і температура піднімається до дев’яноста градусів[29] і вище — п’ятнадцять хвилин, — сказав містер Істербрук. — Якщо хтось наполягатиме на іншому, відправляй їх навпростець до мене. І раджу тобі ковтати по кілька сольових таблеток. Ми хочемо, щоб ви, літні дітки, працювали багато, але вбивати вас не хочемо.