Бо він є закладеним у вас вогнищем богоподібності. Тому шукайте навколо себе тих, котрі допомагають вам пробуджувати у вас високе, хто допомагає вам прочиняти двері в’язниці без замків.

І тоді ми ввійдемо у блаженне поле, на якому не варто шукати слідів інопланетян і на якому ми самі засіємо знову ще вище і глибше організовану форму буття у незнаних досі вимірах і в нечуваних дотепер частотах, на яких вібрує в унісон із Вищим Смислом ваша душа.

Якщо зробити фотографію нашого часу, сукупність якого становить тривалість нашого життя, то ми просто жахнемося з власного марнотратства. Ми буквально перебуваємо у стані гіпнозу від того, що відбувається навколо зі всією його ницістю і гидливістю. Особливо це стосується світового рекордсмена за рівнем заполітизованості — українського громадянства, серед якого й мені дивним чином випало жити. Зі всіх десятків народів, цивілізацій, згромаджень і доменів я не бачив ще одного такого племені, яке б так катастрофічно звело до мінімуму регістр звучання власної душі та діапазон подієвого наповнення власного життя.

Уже добрих 20 років навколо нас нічого рівним чином не відбувається. Окрім просто божевільного заклинання: куди ми йдемо — у Росію чи Європу? Куди нас і за скільки візьмуть?

У це психіатричне дійство втягнуті мільйони, які вже не помічають, що воду в ступі можна товкти день, два, ну, місяць, а не десятиліття глуму над самими собою.

Карлики народжують ще менших карликів — цю біологічну закономірність відображає зведена уже до печерного стану українська політика, на сцені якої стрибають по власних головах макаки.

Наступний роман, перефразовуючи Джорджа Орвелла із його «Фермою тварин», я назву «Острів макак». Він — про комуністичний тоталітаризм, а я — про посткомуністичний демократизм, начебто не так страшний, але ще гидкіший, ніж сатанинське ленінське чрево, з якого вийшов цей нинішній.

Чому острів? А тому, що Україна відбилася від материка, від Європи і хоче, щоб її знову з ним злучили, але біда в тім, що туди макак не хочуть, — от у чім заковика.

Чому так нещадно–жорстоко я висловлююсь про власну державну неньку, про працьовитий український народ і про нашу та іже з нею титульну націю? А тому, щоб ви, дорогі мої співвітчизники, — пробудилися!

Це Іван Франко. Але я також услід за ним «гавкаю» із тією ж метою. Плюйте на те, що навколо вас. Навчіться того, що приносить найвищий кайф і заряджає найвищим драйвом, — навчіться заглядати всередину себе і зігріватися Світлом, що виливається звідтам солодким потоком.

Його там немає? Є тільки всепожираюча ненаситна плоть? Не кваптеся із висновками, покірно заносячи себе у ряди людиноподібних мавп. Хіба ви все доконче зробили, щоб збагнути себе?

Людина — це незмірно більше, ніж власне тіло, яке вештається на каруселях у безглуздому політичному цирку. Ви мене таки почуєте, якщо ви — Людина, а не макака.

КВАНТОВИЙ СТРИБОК

Прикладаючи слухавку до серцебиття постлюдства, візіонери, ряди яких ростуть по всіх національних родах, окрім хіба що українського, здійснюють переклад цього палкого заклику науковою мовою. Передовсім термін — як назвати цього новонародженого предтечу грядущої епохи?

Шарден пропонує якось так надто прямолінійно — Homo progressius — людина прогресивна. Пробує мудрувати Шрі Ауробіндо і пропонує назвати гностичною людиною — Gnostic human. Пітер Рассел — людина двічі розумна — Homo sapiens sapiens — виражає суть. За Джоном Уайтом, це мав би бути Homo noeticus — людина ноетична. Для Барбари Хаббард це взагалі Homo universalis, оскільки «земля народжує воістину вселенське людство — біологічний вид, здатний розвиватися спільно з природою і творити разом із духом — або деградувати і знищити себе».

Я цитую, між іншим, одного із кандидатів у президенти Сполучених Штатів Америки від демократичної партії у 1984 році. А ви думали, що політики скрізь такі, як у нас, — тупі, ненаситні, мавпоподібні? Барбара Хаббард сьогодні — одна з–поміж найяскравіших глашатаїв планетарного оновлення. Вона заснувала Фонд еволюції свідомості і є його президентом. Її перу належать інтелектуальні бестселери «Явлення: від еґо — до сутності», «Еволюційна подорож» та багато інших.

До речі, її землячка, Джин Х’юстон, — також одна з–поміж найсвітліших умів сучасності. Це її гаряча, як розпечений метал, книга «Час стрибка» — дуже популярна. Її запрошують для консультацій господарі Білого дому, вона є експертом кількох комітетів Організації Об’єднаних Націй, створила рух за розкриття людського потенціалу, заснувала містичну школу філософських, психологічних і духовних досліджень та школу соціальних художників.

Знайомство із цими найсвітлішими іменами сучасної історичної доби можна було б продовжувати ще довго. Те, що інтелектуальна злива не дійшла до нашої української розумової пустелі, не означає, що така ж посуха, як у нас, і на інших земних усюдах.

Загалом уже неможливо не помічати наймогутнішого самопрояву Часу, у який живемо нині, — планету просто стрясає тотальний землетрус духовно–інтелектуальних пошуків.

Із історичних описів це ніби нагадує Осьовий час за кілька століть до Христа, коли на планеті у різних її кінцях з’явилися проривні нові знання від іудейських, грецьких мудреців, від Будди, Заратустри, Конфуція, які стали сакральним фундаментом сучасної земної людської світобудови, встановили правила, як мають люди жити на Землі.

Сталося це водночас і в різних кінцях планети. І без втручання трансцендентного тут обійтися не могло. Визріло, вочевидь, рішення висипати на наші просвітлілі голови із щедрої пригорщі Всевишнього чергову порцію Його мудрості.

Так і нині. Людина — неначе пташеня у шкаралупці. В одну якусь мить крилате, одухотворене життям створіння усвідомило, що це ще не життя тут, у шкаралупці, а так, прелюдія.

І давай дзьобати — прориватися на волю, адже з цього життя саме і стартує. Так і ми, натхнені космічним кругозором майя. Пробудилися і лупимо інтелектуальними дзьобами у шкаралупу земної нашої обмеженості — ламаємо цю мембрану між старим і новим світом. Щоб вирватися у Космос і стати новим видом — не галактично–хуторянським, окремо взятим земним, а вселенсько–галактичним.

Ми хочемо, як майя, піднятися у Небо на своїх відлунених голосом Духа пірамідах і заставити Сонце зійти по нами вимощеній драбині на Землю. Ми вже не можемо жити так, як учора, дивлячись лише собі під ноги, а підносимо, як співається у християнській Літургії, вгору серця до своєї позаземної, позатілесної сутності.

Квантовий стрибок — дуже вже поширене, хоча незбагненне визначення нашого нинішнього стану дерзновенного духовного ренесансу — за Джин Х’юстон, «найрадикальнішого руйнування і відновлення, які коли–небудь бачив світ... Ми присутні при прощанні з тим способом буття, яким жили сотні і навіть тисячі літ».

«Світ зголоднів за новим баченням. Тепер, коли всі системи перебувають у перехідному стані, а глобальні сили кидають виклик будь–якій владі, на самому ґрунті відчувається якась нестійкість, земне лоно здригається у передпологових корчах, а нові матриці можливого пробиваються назовні із грубої глини розтрісканих соціальних структур», — пише розумниця Барбара Хаббард, яка мала необережність йти у віце–президенти.

Тріск від ломки під ногами і виповзання на поверхню тканини нової реальності запаморочує небайдужі і непорочні голови.

Чого раптом фізики Ньютона виявилося замало і потрібно було йти за аналогіями до фізики Нільса Бора та Альберта Ейнштейна? Річ у тім, що класична механіка не може пояснити закону руху елементарних часток — атомів, молекул, протонів, нейтронів та іже з ними, чи, точніше, вони з нами, бо ми з них складаємося. Тут зовсім інші, на цьому, атомно–молекулярному рівні, діють закони. Для цих мікро–, з яких складається всіляке макро–, закони Ньютона не писані, тому треба було написати механіку зовсім іншу, квантову. Механіку для цієї мізерії.