Цей механізм мимовільних утрат, який супроводжував кожне пригадування пережитого, незалежно від того, яке саме це було враження і наскільки яскравим воно було, мав би стати темою його книги. Окремим розділом цієї книги були б історії міст, про які він пам’ятав лише те, що колись був там кілька днів, а то і тиждень, а також міст, де він, мабуть, побував, але не мав у цьому певності. Зенон ніколи не їздив у туристичні мандрівки на зразок «Париж за три дні», «Європа за тиждень» чи «Будапешт за 100 у.о.», але бачив очі людей, які спокусилися на це, а потім визирали з автобусів, безмежно втомлені, із єдиною мрією — повернутися якнайшвидше додому. Він бачив їхні сутулі постаті під час екскурсій до омріяних міст і пам’яток архітектури: вони безсило опускалися на бордюри тротуарів і втуплювались у бруківку під ногами, не звертаючи уваги на розповідь екскурсовода. Він бачив їхні розпухлі ноги, відразу, з якою вони відсахуються від ентузіастично налаштованої пенсіонерки, яка жваво нотує почуте в записник. Він бачив приреченість на їхніх обличчях, коли після цілого дня ходіння великим стадом їх знову вишиковували в колону по двоє і вели вечеряти до середмістя, вели від кнайпи до кнайпи, бо ніде не було такої кількості вільних місць, і вони щулилися під іронічними поглядами тих, хто сидів за столиками на вулиці, відчуваючи свою туристичну неповноцінність, залежність від складеної кимось програми, приреченість на цей стадний режим існування.

Він не хотів, щоб у нього колись були такі очі, такі розпухлі ноги й така відраза на обличчі від споглядання собору Паризької Богоматері. Не хотів, щоб його водили в колоні по двоє і перераховували, випускаючи з автобуса. Тому він рідко подорожував і ніколи не їздив у туристичних групах. І завжди намагався якщо не записати, то хоча б переповісти комусь свої враження, хоча уже під час перших застільних розповідей після повернення усвідомлював, яка велетенська прірва відділяє те, що він бачив, від того, що здатен розповісти. Різниця не менша, ніж між історичним фактом і легендою, між дійсністю й міфом, які розповідають про те саме, але нічого схожого в цих розповідях немає. І це викликає найбільші сумніви, найбільшу непевність у тому, що взагалі існує яка-небудь дійсність, об’єктивна чи суб’єктивна, побачена чи описана. Сумніви в тому, що побачена й описана дійсності коли-небудь зможуть наздогнати одна одну, створити хоча б ілюзію певності, нехай короткотривалу. Цього б Зенонові вистачило, аби знайти в собі сили і впевненість для приречених на поразку подальших спроб описувати побачене, а особливо відчуте.

Що саме він відчував при погляді на цю маленьку дівчинку в німецькому готелі біля колишньої школи Гітлер-юґенду, яка показала йому свою ляльку і розповіла, що вчора цілий день не заважала мамі працювати? Звичайне сентиментальне розчулення при погляді на маленьких дітей із їхніми наївними, але такими справжніми радощами й розчаруваннями? Чи смуток через неможливість повернутися до світу цих простих речей світу дитинства? А можливо, цей епізод запам’ятався йому як чергове свідчення його власної поразки в ролі батька, однієї з багатьох поразок у його тільки позірно успішному житті? Можливо, усі ці поїздки, увесь цей псевдоуспіх, до якого він так прагнув і якого досягнув, насправді був чимось цілковито зайвим і змусив його пропустити в житті якісь справді важливі речі, відсутність яких ще досі ним належно не усвідомлена, і саме це примушує відчувати постійне легке роздратування і невпевненість у собі? І чи справді відчуте ним у той короткий момент могло мати аж такі складні асоціації та пояснення, чи все це лише доточені згодом інтерпретації, які мають із епізодом у готелі так само мало спільного, як його дотепні та жваві розповіді з тим похмурим мізантропічним настроєм, який часто охоплював його під час подорожей і примушував уже наперед дратуватися через неможливість адекватно відтворити все побачене, неможливість повернути час і настрій, пережити той самий момент двічі.

І хоча його застільні історії про епізоди з мандрівок, як правило, викликали захоплення й регулярні вибухи реготу слухачів, сам він не міг позбутися відчуття, що описуване ним зовсім не відповідає баченому насправді, що всі описи зводяться до поверхових і стандартних, позбавлених настрою та деталей, як ті, що їх доводиться вислуховувати від знайомих після кожної відпустки. Коли різні люди розповідають про різні місця такими однаковими, позбавленими будь-яких відхилень від стандарту фразами й супроводжують свої розповіді не менш уніфікованими фотографіями, що здається, ніби всі вони вже багато років відпочивають разом в одному й тому ж місці й протягом усього відпочинку займаються повторенням старанно вивченого напам’ять тексту, який відтворюватимуть потім, намагаючись не помилитися навіть в інтонаціях. На фотографіях з року в рік міняються лише розміри черевця голови сім’ї та об’єм талії його половини, ростуть і дорослішають діти, і все це на фоні безхмарного голубого неба, відділеного від такого ж безхмарного голубого моря лише лінією горизонту. На цих світлинах пляжі Болгарії мало чим відрізняються від пляжів Єгипту, а далекі пансіонати на фоні кримських гір дуже схожі на контури готелів на фоні Альп, Карпат або Татр.

Зенона завжди дратували такого типу фотографії та розповіді, але з віком не менше дратували його й власні спроби описати побачене. Щоразу, коли він оглядав свої аматорські світлини, на яких рідко можна було побачити людей, хіба що випадкових перехожих у кадрі на фоні безкінечних архітектурних фрагментів, які з часом відокремилися в нього в пам’яті від своїх географічних координат, причому деколи йому доводилося довго зосереджуватися, аби пригадати, до якого саме собору належить сфотографована ним зблизька химера, іржава пляма на масивних дверях входу під номером 13 чи обісрана голубами потилиця пам’ятника. Але переважно при погляді на ці світлини сторінки з його ненаписаних текстів оживали в пам’яті, і він знову відчував себе перед входом до монументальної катедри в Реґенсбурзі, у театрі Вільгельміни у Байройті, біля берлінського Райхстагу, на польсько-німецькому кордоні. Важливими були не ці історичні місця, не почуті під час випадкових екскурсій цифри, не прізвища та легенди — важливим був раптово відчутий і назавжди втрачений момент, коли раптом усвідомлюєш, встигаєш виловити з потоку зайвої інформації щось важливе, що має сенс тільки для тебе і тільки в цю мить, щось, що ти ніколи й нікому не зможеш описати, переповісти, дати зрозуміти, щось, що назавжди залишиться в минулому і що ніколи не вдасться відтворити під час наступних візитів чи розповідей про побачене. У колекціонуванні таких моментів, на його думку, полягав справжній сенс подорожування, і про це йому хотілося написати книгу. І що чіткіше він усвідомлював нездійсненність свого бажання, то більше йому хотілося довести собі й усім, що він на це здатен, що можливо розвинути в собі талант і що йому це вдалося. Що Алла могла б пишатися ним, якби могла, що Софійка зможе пишатися ним по-справжньому і перечитувати його книги з захопленням, із яким перечитує книги інших письменників. Що виправдала себе його одержимість написанням справжнього тексту і все, чим він пожертвував заради цього. Що коли він нарешті напише цей текст, то його більше не мучитимуть ідеальні сюжети, яких йому ніколи не втілити в геніальні тексти, що відтоді в його житті з’явиться щось, чого йому завжди бракувало, хоча він і не зміг би з певністю сказати, що саме це було.

Однією з так і не написаних, хоча багато разів описаних тем була й історія його батьків, а також не названа, хоча й повсюдно присутня історія їхнього мовчання. Мовчання при ньому, мовчання одне з одним. Часом йому навіть здавалося, що якби йому хоч раз, принаймні в уяві чи уві сні, вдалося б порушити цю затяту мовчанку, то всі його проблеми відразу б вирішилися, і він зміг би написати усі свої так талановито придумані книги й стати справжнім письменником, а не просто «розкрученим іменем». Він часто провадив уявні діалоги з батьками, ставлячи їм питання, які ніколи б не наважився поставити насправді. А в кожній наступній своїй книзі заново вигадував своїх батьків.