— Тут, мабуть, зовсім інший атмосферний тиск: я зовсім не відчуваю втоми, — сказав тоді знайомий.

— Я теж не відчуваю, — погодився Зенон.

Але це відчуття легкості назавжди залишилось у диспозиції того ранку: можливо, справа дійсно полягала в особливостях атмосферного тиску.

Він не зміг написати і про прогулянку пішки вздовж морського берега з Сопота до Гданська, про товстих неповоротких чайок, що літали низько над головою і залишали на піску заплутані плетива слідів, про чагарі й невисокий ліс, який здалеку здавався ялівцевим, хоча навряд чи був таким насправді. Про те, як довго тривали ці півтори чи дві години прогулянки і як хотілося, щоб це тривало ще довше. Про курортні будиночки Сопота, з телевізорами випуску 60-х у кімнатах, ностальгійним компотом на обід і кельнерами в білих сорочках і з сильним запахом поту. Про літні сцени, на яких колись, мабуть, виступали найбільші зірки радянської естради, про те, як мріяв колись поїхати тележурналістом до Сопота під час фестивалю і якою недосяжною здавалася ця мрія. І знову про ідеальне світло, цього разу у Гданську, поміж вуличками середмістя, з яких воно, це світло, з’являлося перед ним кілька разів, щоразу несподівано, щоразу ніби навмисно, відволікаючи від позолочених лев’ячих голів на дверях із масивними кільцями в зубах, від розглядання ліпнини на старанно відреставрованих фасадах, від вишикуваних уздовж туристичного променаду фонтанів та водозбірних труб зі зміїними головами, що з них випліскується дощівка. Ідеальне світло зникало й переломлювалося, під настрій вириваючи з архітектурного контексту ту чи іншу деталь і примушуючи побачити її зовсім не так, як кілька хвилин тому. І справа була навіть не в захопленні чи розчаруванні, яке викликала ця деталь, — вражала миттєва зміна, коли два погляди, кинуті один за одним, давали цілком протилежні результати. Так, ніби навмисне, щоб змусити відчути непевність, недоречність усіх попередніх спостережень і захоплень, так, ніби не він, Зенон, вирішував, що йому тут подобається, а ці грайливі промені світла змушували його щохвилі міняти свою думку про ту чи іншу будівлю. Він так утомився від цієї нерівної гри, а можливо, від пішої прогулянки морським берегом, що вирішив випити кави й перепочити. А після кави ідеальне світло зникло. І більше не траплялося йому протягом кількох наступних років.

Не зміг би описати він і того відчуття, яке охоплювало його кожного разу, коли він потрапляв увечері до костелу в середмісті якогось старовинного європейського містечка. Одного разу під час такої прогулянки він натрапив на монахів у білих та чорних сутанах, які сиділи двома півколами, чорні навпроти білих, неначе шахові фігури, і співали по черзі псалми. Він не міг би розшифрувати символіки цього дійства, але добре відчув себе в якійсь майже надмірно урочистій атмосфері, що охопила його вже через кілька хвилин слухання. Він змушений був вийти, не витримавши таких сильних відчуттів і одночасно соромлячись такої нехарактерної для себе сентиментальності. Іншого разу в тому ж костелі відбувався концерт, мабуть, перед якимось великим святом. І знову ця надмірна урочистість, ще більш дивна, бо концерт не був надто добрим, а конферанс і зовсім нікудишнім, патетичним і надмірно солодкавим. Але щойно він потрапляв попід ці велетенські склепіння, розписані фресками, проходив довгим лабіринтом зі стінами, оббитими мармуром, позбутися цього відчуття надмірної урочистості вже не міг.

Не менш таємниче відчуття охоплювало його щоразу в середньовічному краківському костелі, де на стінах довгих і заплутаних коридорів під високими заокругленими склепіннями висіли роботи середньовічних художників. Більшість із них була присвячена традиційним біблійним сюжетам, але одна картина завжди примушувала його зупинитися надовше. На цій картині були зображені монахи в білих сутанах, на яких напали озброєні військові. На задньому плані насипом лежали тіла вже страчених, праворуч солдат рубав голову черговій жертві, а на передньому плані кілька безголових монахів урочисто несли поперед себе власні голови, складали їх на вівтар і відходили вбік, щоб померти. Ця буквалізація метафори вражала своїм брутальним натуралізмом і водночас загадковістю, тонкою грою фарб і світляних ефектів, підкреслених удалим розташуванням картини трохи збоку від великого заґратованого вікна навпроти, з якого навскоси падало на безголові постаті монахів приглушене денне світло.

В іншому краківському костелі — він навіть пам’ятав, що це був орден августинів, — він зайшов роздивитися знамениті вітражі, про які згадано у кожному туристичному путівнику, але як це переважно траплялося з порадами путівників, вітражі не вразили його настільки, як можна було сподіватися, проте було щось дивне в атмосфері цього костелу, можливо, справа була в портреті легендарного священика, який добровільно пішов до концтабора разом зі своїми парафіянами й тепер висів серед ікон, неначе святий в окулярах.

Відчуття, яке ще менше надавалося до опису, охопило його під час першої поїздки до Берліна. Вулиці цього міста були для нього сторінками улюблених книг, історія мала би тут вивалюватися під ноги з кожного камінця, а перехожі, яких питаєш, як пройти до тієї чи іншої вулиці, хитро посміхаються, мовляв, знаємо, це ранкова прогулянка Франца Біберкопфа, а потім треба буде відвідати місця, описані Набоковим, уявити собі, де саме жила свого часу наречена Кафки Феліція Бауер, і перейтися вулицею під її колишніми вікнами. На прогулянку в нього залишався лише один день, і цього було так катастрофічно мало, що Зенон вирішив розпочати екскурсію ще ввечері.

Він вийшов із метро на Фрідріхштрассе і зрозумів, що не користуватиметься планом міста. Вулиці приваблювали своєю нічною загадковістю, і він бездумно блукав поміж монументальними будівлями, вздовж порожніх проспектів, намагався роздивитися заховані в сутінках брами й не помічати яскравих неонових плям на фасадах, які своєю недоречною святковістю тільки псували враження. Він не міг би відтворити жодної назви вулиці, кварталу чи номера будинку, біля яких проходив тієї ночі, але, проблукавши до світанку, вирішив відмовитися від екскурсії Берліном при денному світлі. Атмосфера нічного міста, створена ніби спеціально для нього, в єдиному примірнику тієї ночі, була занадто цінною, аби псувати її роздратуванням через натовпи перехожих на вулицях, черги до музеїв та різкий скрип автомобільних гальм. Він вирішив не порівнювати розхристаний і демократичний Берлін з помпезною монументальністю Москви, вирішив не перевіряти, чи контрастні враження від цих двох міст, неодноразово чуті ним від інших, правдиві. Він залишив собі Берлін уявним і таємничим, містом літературних алюзій і нічних каналізацінних випарів, містом зручного метро і так і не побачених ним китайців в екскурсійних автобусах із виставленими назовні камерами.

Саме таким, далеким від реального і набагато кращим за нього, видається смак першого ковтка вина й кусника шинки після Великого посту. Саме так виглядали перші імпортні джинси його юності, привезені батьком із закордонного відрядження, та скуштований вперше в житті ананас. Ішлося зовсім не про те, що шинка та вино були якимись особливими, хоча на Великдень купувалося, ясна річ, усе найкраще, не про те, що джинси не надто добре на ньому сиділи, а ананас був мороженим і всі шматочки в пакунку були відрізані зовсім близько від середини, найтвердіші й найменш солодкі. Важливо було отримати щось, чого так довго хотілося, і не звертати уваги на дріб’язкові недоліки, які намагаються зіпсувати тобі задоволення від втіленої мрії.

Кожного разу, повертаючись після своїх подорожей, він мріяв написати про все це найважливіший у своєму житті текст. Або й цілу книгу, яка стане його найкращою книгою. Адже мало просто поїхати кудись, зробити фотографії і потім перебирати їх під час нападу ностальгійного настрою, недостатньо самої лише присутності в якомусь місці, навіть дуже важливому в історії людства чи особливо мальовничому, потрапити до якого мріялося роками. Справжнє усвідомлення побаченого відбувається, коли краєвиди та архітектурні красоти залишаються позаду, коли розповідаєш про все це, одночасно намагаючись усвідомити, що ж насправді було побачено, перетворюючи емоції на слова, візуальний ряд на вербальний. Тільки тоді приходить розуміння. Те, що не розповідається, не описується, швидко й безслідно зникає з пам’яті, так, ніби цього ніколи й не відбувалося насправді.