Багуляк і Ван тягли за вуздечки від конов’язі хрипучих коней. Раух присів на коліно й кілька разів вистрілив у бік юрби, що наближалася на нас. Він-то вже вмів стріляти.

— Їдемо! — крикнув я, підхопившись на неосідланого коня. Ротмістр підхопив протягнену йому Ваном сумку з гранатами й теж злетів у сідло. Наші коні рвонули від наметів. У Рауха був чудовий скаковий кінь, у мене й ординарців — низькорослі монгольські конячки. Ротмістр відразу вирвався вперед. Я зрозумів, що він уже давно вирахував ситуацію і твердо знав, що робити. Обговорювати стратегічні плани часу не було. Як завжди буває в таких випадках, відчуття реальності того, що відбувається — зникло. І я, підкоряючись якимось древнім інстинктам, утратив здатність відчувати те, що діється зі мною у звичному ритмі. Це було мов уві сні. І тільки після «пробудження» зміг усвідомити те, що сталося.

Отже, ми поскакали щодуху за ротмістром, який з незворушною впевненістю очолив наш невеликий загін. А Раух гнав свого коня до лазарету, що розташовувався на протилежному боці табору. Якісь люди з криками попадали під копита наших коней, у нас летіли палаючі смолоскипи й кулі. На щастя, повсталі солдати ще не встигли розібрати патрони з цейхгаузів, тому їх вогонь був не таким уже і щільним. Я встиг розрядити свій револьвер і тепер пришпорював коня, низько пригнувшись до його шиї, стискаючи в руці шашку. Високий широкогрудий скакун Рауха, як таран, пробивав скупчення людей, що намагались перегородити нам дорогу. Ван і Багуляк грізно розмахували гвинтівками, як стародавніми алебардами, збиваючи прикладами солдат, що чіплялися за повіддя. Ми проскочили плац і понеслися до лазарету. Він розташовувався у великому, збитому з дощок бараці. Навколо лазарету вирувала юрба солдатів. Тріскотіли безладні постріли, вікна барака світились рідкими спалахами, крізь вибиті шибки валили клуби диму. Пізніше я довідався, що Рожковський устиг організувати оборону з охорони лазарету й кількох десятків поранених.

Коли ми з’явилися біля бараку, китайці вже встигли виламати двері й увірватися всередину.

Я побачив, як Раух підняв дибки коня і жбурнув у юрбу кілька гранат, висмикуючи кільця зубами. Спалахи вибухів розсіяли солдат, що не очікували такого нападу. Повстанці почали розбігатися. Ми проскочили в барак через утворений пролом, збиваючи загаяних заколотників.

— Охороняйте вхід! — крикнув Раух, зіскочивши з коня і жбурнувши Ванові підсумок із гранатами, що залишилися. Вихопивши маузер, він кинувся у двері лазарету. Я побіг за ним, на ходу вставляючи в барабан револьвера патрони. Усередині стояли густі клуби диму, якісь тіні металися перед нами, чулися крики китайських солдатів і несамовитий жіночий вереск. При світлі полум’я я побачив Рожковського, що скорчившись сидів біля стіни, затискаючи рану на животі, і хапав повітря ротом, з якого по білій борідці текла, пузирячись, кров. Спотикаючись об мертвих, задихаючись від диму, ми металися по лазареті, перестрибуючи через перевернені лежаки. Переді мною виникали розлючені обличчя солдатів з червоними пов’язками (очевидно, червона пов’язка на кашкеті була покликана вирізнити заколотників), і я стріляв у ці обличчя. Десь попереду блиснула жіноча фігура в білому халаті, я кинувся до неї, позаду різко ляскали постріли маузера Рауха. Я підбіг до жінки, схопив її за руку, вона обернулася — на мене глянули широко розкриті від жаху очі Ольги.

— Біжімо звідси! — крикнув я й потяг її до виходу. Назустріч нам з диму вискочила фігура із занесеним для удару багнетом. Я підняв револьвер і натиснув на курок, кілька разів сухо клацнув бойок — у барабані не було патронів. Раптово звідкись збоку на заколотника налетів Раух, збив з ніг і вистрілив у нього з маузера. Ми кинулися до виходу. Тут важко вовтузилися Багуляк і Ван, відмахуючись прикладами від китайців, що юрмилися на виході з бараку. Раух розрядив у напосідливих усю обойму маузера. Від пострілів упритул солдати попадали, мов дерев’яні ляльки. Дверний прохід спорожнів, переступаючи через убитих, вискочили з бараку й завмерли.

За нашою спиною полум’я поступово охоплювало лазарет. Перед нами, оточуючи підковою, нерухомо стояла щільна юрба солдатів — націлено не менше півсотні дул гвинтівок.

Наші оборонні позиції були явно програшними. На флангах стояли Ван і Багуляк, стискаючи гвинтівки без патронів. Раух застиг, виставивши вперед маузер і, ймовірно, прикидаючи, чи залишилися в нього патрони в обоймі. Я відпустив руку Ольги, відкинув непотрібний вже револьвер і повільно потягнув шашку з піхов. Тільки зараз відчув нестерпну спрагу й жар. Лезо шашки повільно й м’яко висковзувало зі свого сховища. Здавалося, усі були зосереджені на цьому русі. І я зі сліпучою ясністю зрозумів, що, тільки-но оголю лезо, пролунає залп. При світлі вогню напружені обличчя китайців, що стояли навпроти нас, схожі були на виліплені з воску маски. Я повільно видихнув, і цей видих заповнив увесь світ. Видихнув і витяг шашку…

…Спочатку здалося, що в багряному світлі заграви лезо відбилося десятками відображень над головами заколотників, що оточували нас. Ніби величезна хвиля врізалася в солдатів, миттєво зім’явши їх. Тиша вибухнула хрипом коней, пронизливим свистом і гиканням козаків, хрускотом розрубуваних тіл. Я побачив здиблених коней, люті бородаті обличчя і блискавичні відблиски шабельних ударів. Козаки — їх було не менше півсотні — надзвичайно швидко висікли й розігнали юрбу, що оточувала нас. Вів козаків знайомий мені ще з подорожі з Харбіна рудобородий козак Данилович.

На секунду він підскочив до нас і, стримуючи здибленого коня, оглушливо гаркнув:

— Вашбродь, їдемо в степ, давай за нами! — і, ляснувши по крупу жеребця закривавленою шашкою, блискавкою метнувся разом зі своєю півсотнею в чорну ніч. Під час цього короткого бою Багуляк і Ван уже встигли казна-звідки привести наших коней. Раух стрибнув на свого й підхопив, саджаючи перед собою, Ольгу.

За мить ми мчали степом, сподіваючись, що не відірвемося від півсотні, що неслася попереду. За нашою спиною чулися постріли і крики.

Ми неслися за козачою півсотнею. Тобто могли тільки сподіватися, що скеровуємо наших коней у правильному напрямку: попереду чули глухий тупіт копит по степу й вірили, що встигаємо за козаками. Тоді ми ще не знали, що кавалерія червоних (кілька тисяч кіннотників з допотопними мечами) спробувала перерізати шлях відступу уссурійцям. Тільки можу здогадуватися, що відбулося з червоною китайською кавалерією, але думаю, що козаки поскакали далі і що ми, намагаючись визначити шлях півсотні, залишилися одні.

Додам ще одне: у скакуна Рауха під час нашого відступу поцілили кулею, і він упав у степу. Я зіскочив зі своєї монгольської конячки, підхопив Ольгу й посадив на неї.

Вірний зброєносець Рауха, Ван, віддав свого коня ротмістрові й повідомив, що, попрацювавши у свій час рикшею, звик долати бігцем і не такі відстані.

Уже світало. Ймовірно, козаки знову десь запекло рубалися. Де саме, ми не знали, та й розуміли, що ці півсотні пішли своєю дорогою, незалежною від нашої карми. А нам залишилося тільки прямувати своїм шляхом, покладаючись на власну інтуїцію. І я, і Раух, та й наші ординарці повинні були непогано знатися на географії руху нашого загону. Але, на подив досить швидко, всі втратили уявлення про напрямок пересування. Після короткої наради вирішили йти в бік гірської гряди Чачгбей, тому що на відкритій рівнині залишатися було небезпечно.

Сонце піднялося вже досить високо, коли підійшли до гір і, петляючи кам’янистою дорогою, пробралися до невеликої ущелини, по дні якої протікала вузенька річечка. Настав час відпочити, і ми організували привал, вибравши місце, зручне для оборони, якщо раптово доведеться прийняти бій.

Маленький табір розташувався за невеликим кам’янистим пагорбом, порослим деревами й густим чагарником. Утім, підрахувавши набої, що залишилися (п’ять для маузера Рауха, два для мого нагана, дві гвинтівкові обойми), ми зрозуміли, що шансів протриматися більше за десять хвилин навіть на найвигіднішій позиції в нас немає. З провізією було краще: запасливий, хазяйновитий Багуляк устиг прихопити із собою торбинку з консервами (як виявилося, переплутавши їх у поспіху з гранатами), а Ван повідомив, що навколо повно їстівних ягід, назву яких мені так і не вдалося запам’ятати.