Зрозуміло, що далі пішов тост за фронтове братерство.

Господар тим часом продовжував уважно поглядати на таємничий планшет. Якубичек помітив його погляд і простягнув пакунок йому.

— Цей офіцерський планшет козаки-тигролови передали мені, повідомивши, що випадково знайшли його в якійсь печері, що розташована в одному з міжгір’їв Маньчжурського гірського хребта.

Гоголь узяв до рук планшет і розкрив його — усередині був зошит у шкіряній палітурці. Від нього пахло вогкістю, на деяких аркушах записи розпливалися й були укриті темними плямами.

— Я намагався читати, — сумно сказав банкір, — але погано знаю російську граматику, а тут, здається, написано русинською мовою.

— Українською, — машинально поправив Гоголь, перегортаючи злежані сторінки.

— Може, ви знайдете там щось цікаве, — радісно сказав Якубичек, але відразу з тривогою подивився на годинник. — Пане Гоголю, час іти, за кілька хвилин почнеться бенкет.

— Так, неодмінно, — відгукнувся той, зосереджений на записах. — Прошу вас, ідіть, я зараз підійду.

Гість вийшов, а Гоголь сів за стіл, клацнув вимикачем лампи й почав читати. На перших сторінках, що розпливлися від вогкості, рядки неможливо було розібрати, але далі цупкі аркуші зберегли текст майже неторканим.

Якийсь час із нижніх поверхів було чулися звуки бенкету, музики і співу, але доктора Гоголя, здавалося, цілком поглинули записи в зошиті. Опівночі настала тиша. Інспектор піднявся, побачив залишену Якубичеком флягу, побовтав її, вилив залишки коньяку в чарку й залпом випив, потім підійшов до вікна. На вулиці продовжував іти сніг, але від недавнього зачарування не залишилося вже нічого.

Гоголь знову сів за стіл і заглибився в читання. Дійшовши до середини зошита, він знову розкрив першу сторінку й почав читати спочатку…

Маньчжурія, літо, 1925 рік

…Я вже давно зрозумів, що час має прямий зв’язок з певною територією. Час пливе над землею, наче ріка і, залежно від підводних каменів, мілин, ширини берегів чи глибин донних ям, може вирувати, пінитися, кружляти у вирах або текти рівно і спокійно. Є ландшафти, що змушують час нестися навскач, нестямно прискорювати свій біг і миттєво пролітати, а є такі місця на землі, що втягують у себе час, і він майже завмирає, розтікаючись нудною тягучою масою, а то й зовсім зупиняється.

За своє життя мені довелося побачити багато земель, і відчути різну швидкість норовливого, і так прив’язаного до краю, часу, але ніколи я не відчував, що він зупинився. Тільки тепер, за той день чи два, чи тиждень, чи вічність, поки наш потяг тягся в глибину маньчжурської пустелі, мене не покидала думка про те, що час стоїть на місці. Як тільки потяг, пихкаючи, проскочив передмістя Харбіна, як тільки останні фанзи зникли жовтими крапками вдалині й коли ми виїхали на рівнину — тоді час зупинився. І навіть не тому, що рівнина була тьмяною й одноманітною. Швидше за все тому, що часу просто нічого тут було робити, а може він боявся потрапляти сюди, щоб не опинитися навічно в полоні цієї сіро-жовтої пустки. Відчуття відсутності часу звалилось на мене раптово, як зволюється вночі розвідник з ножем у руці на вартового, що задрімав. Мовчки дивився у вікно вагона, і здавалося, що наш потяг стоїть на місці, так само, як і застигле сонце, а з його боків повільно, з лиховісним скреготом обертається одноманітна нескінченна пустеля… Іноді це почуття було нестерпним і охоплювала божевільна думка, що в мене немає ні минулого, ні сьогодення, що все життя їду в цьому напіврозбитому вагоні пустелею, а все інше — дитинство, юність, навчання, любов, війни, що мені довелося пережити, — усього лише безглузді уривки сновидінь.

Навіть станції біля якихось міст, що раптово виникали на рівнині, немов примари, і де зрідка зупинявся наш потяг, і юрби пасажирів на перонах анітрохи не дисонували з цим позбавленим часу простором, навіть якимось дивним чином підсилювали відчуття нереальності того, що відбувається.

Не знаю, наскільки всі ці почуття були притаманні моїм супутникам. На їхніх обличчях вдавалося побачити хоч й приховувані, але все-таки помітні риси тривоги і непевності.

Деяких зі своїх теперішніх сусідів у вагоні я вже зустрічав на вербувальних пунктах у Харбіні. Здебільшого — офіцери армії Колчака, яким набридло безпросвітне емігрантське житіє, і які вирішили знову випробувати свою військову долю як найманці в арміях місцевих китайських Бонапартів.

Особливого бажання знайомитися ближче ні в кого не виникало. Хоча всі ми належали до вічного, як війна, стану солдатів, що програли. Хіба тільки на станції, перед завантаженням потяга, ми зненацька для себе, підкоряючись інстинктові, виробленому в людей, що звикли до фронтової злагодженості дій, згуртувалися на кілька хвилин, щоб пробитися через вируючу юрбу китайців до вагона й зайняти його, немов ворожу цитадель. Але тільки-но вагон був цілком окупований, тільки-но стих у сусідніх вагонах обурений лемент невдах, які зрозуміли, що ми міцно утримуємо оборону й не збираємося більше нікого сюди впускати, наше тимчасове воїнство розпалося. Щойно потяг рушив, тяжке відчуття того, що для всіх знову почалася подорож у невідомість, змусило кожного замкнутися у власній самітності.

Мабуть, єдиним винятком були п’ятеро уссурійських козаків. Величезного зросту, широкоплечі, з широкими бородами, одягнені в полинялі, але дбайливо збережені гімнастерки, у кашкетах з обов’язковими жовтими верхами, уссурійці миттєво утворили щось подібне до похідної станиці. Недовго порадившись, вони вибрали отамана — величезного рудобородого козака зі срібною сережкою у вусі і двома георгіївськими хрестами на гімнастерці, якого шанобливо іменували Даниловичем, склали в один мішок свої продовольчі запаси і статечно взялися грати в карти, анітрошки не звертаючи уваги ні на навколишніх, ні на рівнину за вікном. Надвечір козаки діставали сулію мутної китайської рисової горілки, помолившись, неквапливо вечеряли, випивали, а потім співали нескінченних козачих пісень, давніх, як вітер у степу. Їхні запаси провіанту, як, утім, і пісень, були невичерпними. Здавалося, ніщо у світі не могло похитнути їх мікрокосмос. Я, та й не тільки я, дещо із заздрістю поглядав на їхню громаду, громаду, якій незнане було почуття ні розгубленості, ні гнітючої самітності.

Я курив, стоячи біля розбитого вікна, або валявся на верхній полиці, намагаючись міркувати про те, що відбувалося зі мною останні сім років. У мішку з речами у мене лежала «Одиссея», точніше, половина книги. Знайшов її, коли відступали з Іркутська, у будинку міської гімназії. Так і тягав з собою з 1920 року. Тільки читання далі першої сторінки не просувалося. Другу половину, напевне, хтось із солдатів експропріював на самокрутки, і тому мій Одісей навічно застряг між Сциллою і Харибдою.

На станціях поповнював свої запаси, купуючи на отримані у вербувальника гроші трохи рису, риби й огидного тютюну. Із сусідами не розмовляв, хіба що перекидався кількома необхідними фразами.

Якось надвечір стояв біля вікна, набиваючи тютюном люльку. У сусідньому купе, не кваплячись, козаки розкладали на вишитому рушнику свої припаси перед вечерею.

— Але ж цим козакам байдуже, де і з ким воювати, аби їх було більше одного, — почув я поруч голос. Обернувшись, побачив високого підтягнутого чоловіка у вицвілій і полатаній чорній офіцерській формі та чорному каппелівському кашкеті. Несподівано для себе відчув радість від появи співрозмовника. Той тим часом продовжував:

— Конкістадори — такі з Єрмаком колись Сибір завойовували.

— Ви, гадаю, думаєте, що їм удасться завоювати тепер Китай? — запитав я.

Каппелівець здвигнув плечем і криво посміхнувся:

— Хто зна, хто зна…

Голос у нього був сухий, з якимсь металевим тембром. Блакитні глибоко посаджені очі, сухорляве, тверде обличчя, постава кадрового офіцера. Його я запам’ятав ще з Харбіна. Навіть серед інших, що пройшли вогонь і воду, офіцерів-емігрантів, він виділявся якоюсь відчуженістю і прихованою, але від цього ще більш небезпечною силою.