Літо в пустелі. Безжалісна спека, голод і спрага. Спочатку довелося прориватися через заслони червоних. До Шарасуме добралися, прорвавши червоний заслін, утративши тисячу осіб. До вересня рухалися пустелею, щодня втрачаючи сотні людей, які вмирали від голоду й розпеченого сонця. Найгірше було дітям. Шлях перетинали заслони монгол і банди китайських солдатів-дезертирів. Ті вимагали за вільний перехід золото, у крайньому випадку — жінок. Кожну сопку доводилося брати штурмом, ціною десятків нових смертей. Кочівники, у яких сподівалися одержати провіант, почувши про наближення Урус-Орди, розбігалися. На початку вересня, не витримавши, половина загону, в основному старі, жінки й діти — близько трьох тисяч осіб — здалися червоним. Що з ними сталося, ніхто так і не довідався.

Коли утікачі дійшли до Монгольського Алтаю, виявилося, що очікуваного порятунку не настало, кільце навколо загону продовжувало стискатися. Найбільш боєздатні частини відкололися наприкінці вересня й розсіялися по степу, намагаючись добратися до Китаю.

Наприкінці жовтня кілька сотень людей, що залишилися живими, зовсім без боєприпасів, поранені й виснажені, були оточені червоними під Уланкомом. Усіх їх стратили. Генерала Бакича та інших командирів розстріляли в Кяхті в 1922 році. Подейкували, що три сотні козаків і офіцерів змогли все-таки прорватися до Гучена й до літа 1923 року добратися дрібними групами до Китаю, але нікого з них ніхто ніколи не бачив.

Вони всі загинули…

Ротмістр Володимир Раух мовчав. Мовчав і я.

Час зупинився…

Ознакою того, що наближаємося до мети нашої подорожі, були чорні клуби згарищ на обрії. Міста, біля яких зупинявся потяг, мали свіжі сліди від вогню, бомбувань і вуличних боїв. Цивільна балакуча китайська публіка в сусідніх вагонах поступово змінилася на похмурих жовтолицих солдат та мовчазних китайських офіцерів. Потім уздовж залізниць потягнулися ґрунтовими дорогами, здіймаючи куряву, довгі колони солдатів, найчастіше одягнених у порваний селянський одяг, але при зброї. Удалині, у степу, з’явилися ланцюжки кавалерійських ескадронів і лафети зі снарядами.

— Дивися, як у вісімнадцятому, — з якимись радісними інтонаціями в голосі сказав капітан Ліхницький, колишній денікінський піхотинець, уважно розглядаючи мілітаризований пейзаж, що відкривався перед нашими очима. Останнім часом, непомітно для себе, ми встигли перезнайомитися. Напевно, відчуття війни, що наближається, знову змусило нас рефлекторно згуртуватися в подобу військового з’єднання.

Ніхто вже не думав і не мріяв про мирне життя. Швидше за все, забуті мирні роки здавалися нам чимось нереальним, примарним і стосувалися іншого, потойбічного існування.

Незабаром, довго не затримуючись, проскочили досить велике місто Гирин, що вважалося основним тиловим містом військ Чжан Цзоліня, і тепер наближалися до кінцевого пункту подорожі — містечка Цзяохе — навколо нього й дислокувалася дивізія, у складі якої ми мали воювати.

Я знову відчув рух часу і, як не дивно, полегшення. Що стосується Рауха, то він спохмурнів, став мовчазним, знову замкнувся в собі. Проте я бачив, що він, хоч і приховуючи це від інших, з нетерпінням чекає прибуття на передову лінію.

В останній день нашої мандрівки ми почули глухий гуркіт гарматних залпів, а армійські колони йшли вже нескінченними юрбами.

Рано-вранці мене пробудив голосний лемент у вагоні:

— Ну, нарешті, добродії, прибули!

— Збирайте речі — фронт!

— Лейб-гвардія, по конях!

Я звично вискочив з липких тенет досвітнього сну, механічно запхав руку під мішок з речами, що був мені за подушку, але револьвер не знайшов (його продав у Шанхаї ще роки два тому), і сів на лежаку, озираючись навколо. У вагоні йшла звична метушня, характерна для закінчення будь-якої подорожі, нехай навіть цю подорож здійснюють колишні дисципліновані вояки. За вікном ледь-ледь сірів невеселий ранок. Я натягнув на себе давно вицвілу гімнастерку, кашкет, підхопив мішок з речами й вискочив з вагона. Офіцери звично шикувалися, з радістю вдихаючи на повні груди вологе ранкове повітря.

— Поздоровляю з поверненням у Темні Віки! — Раух привітно ляснув мене по плечі.

— Взаємно, — буркнув я.

Вишикувалося нас біля паровоза приблизно чоловік шістдесят. Уздовж ешелону ще штовхалися китайські солдати й офіцери. Удалині, скільки можна було побачити, виднілися солдатські намети й гарматні позиції. На сусідніх коліях блищали від ранкової роси сталеві велетенські бронепоїзди. Далі, на сході, хмуро сутеніли гірські пасма Чачгбей.

Перед нами стояв офіцер у френчі з нашивками полковника китайської армії, на боці в нього сріблом блищала кавказька шашка, а на грудях висіли два георгіївські хрести й великий блискучий китайський орден. У полковника була сива, акуратно підстрижена борода-еспаньйолка й монокль.

— Та це ж полковник Солодньов! — вигукнув хтось із шеренги.

Солодньов поправив шашку й витягнувся, ми теж звично виструнчилися й завмерли.

— Добродії офіцери, — трохи охриплим, але гучним голосом гаркнув полковник, — радий бачити, що ви не втратили виправки і, сподіваюся, своїх чудових бойових навичок, набутих на полях боїв Великої Війни і Смути.

Отут він закашлявся й менш бадьорим голосом продовжив:

— Добродії офіцери, поздоровляю вас зі вступом у лави доблесної армії маршала Чжан Цзоліня!

Ми мовчали.

Полковник трохи збентежився, а потім зовсім по-цивільному махнув рукою:

— Сподіваюся, розгромивши червоні китайські війська, ми зможемо почати визвольний похід з метою звільнення нашої нещасливої Батьківщини!

Офіцери незлагоджено й не зовсім упевнено гримнули звичним «ура».

Солодньов трохи збадьорився:

— Спасибі вам, дорогі соратники за те, що прибули в цю тяжку годину на діючий фронт. Разом ми будемо непереможні!

Полковник зняв монокль, протер його хусткою і вже менш урочисто оголосив:

— Прошу зареєструватися в штабі нашого корпусу й одержати призначення у відповідні військові підрозділи.

До вечора ми одержали пайок, плату за два місяці вперед (чомусь у мексиканських доларах), і були розподілені в частини. Так почалася моя служба в китайсько-маньчжурській армії…

Основу ударних частин Третьої Маньчжурської армії маршала Чжан Цзоліня складали загони, майже цілком укомплектовані з офіцерів і козаків-емігрантів. За моїми підрахунками, їх було не менше шести тисяч. Тому Третя армія вважалася найбільш боєздатною. Вона могла б вести воєнні дії набагато успішніше, якби її командувач, генерал Лі, не настільки сильно захоплювався китайською класичною філософією й літературою. До цього його зобов’язувало аристократичне походження. Нам протистояли дві червоні китайські армії, тож генерал Лі вважав не гідним своєї гідності й походження застосовувати «плебейські» методи ведення війни. Невичерпним джерелом його стратегічних ідей були трактати Сунь-Цзи, У-Цзи та інших геніїв китайської військової думки, що спочили в мирі кілька тисяч років тому.

За кілька місяців до нашого прибуття генерал Лі вирішив цілком позбавити супротивника запасів снарядів і патронів. Для цього він скористався стратегією Юе-Фея — Переможця Чжурчженей. Той наказав виготовити опудала своїх солдатів, прив’язати до коней і пустити на супротивника, що витратив на ці муляжі всі свої стріли.

Натхнений генерал Лі, недовго думаючи, наказав усе запасне мундирування напнути на мішки із соломою, прив’язати до коней і погнати на червоних. Єдине, що він не врахував, так це наявність у супротивника цейсівських біноклів і чудового знання джерел стратегічного мислення нашого командувача. Унаслідок, близько тисячі коней і комплектів мундирування потрапило в розпорядження червоних частин.

Однак генерала Лі ця невдача анітрошки не засмутила, він уже захопився ідеєю затопити позиції супротивника, вичитавши про таку тактику в Сима-Цяня. Два офіцери інженерних частин були викликані до генерала й одержали розпорядження підірвати дамбу, що розташовувалася неподалік від позиції супротивника. Річка, вийшовши з берегів, повинна була затопити весь укріплений район, що утримували червоні. На обережне зауваження одного з офіцерів, випускника Петербурзького університету, що ми самі перебуваємо в низині, на відміну від супротивника, генерал Лі нагадав йому про спосіб страти, що застосовувалася імператором У-Ді до непослухів і тих, хто сумнівається. Зрештою, інженерна рота, утративши половину складу, зуміла підірвати дамбу й успішно затопила власні позиції, що важкою працею зводилися упродовж року. Тому довелося відступити на місцевість, абсолютно не придатну ні для оборони, ні для наступу…