Дивно виглядає і постать гетьмана Павла Скоропадського. Людей Центральної Ради він розігнав. Його кабінет складався наполовину з росіян, мало того — в основному з кадетів, та й весь урядовий апарат ряснів росіянами (включаючи українців, що обрусіли). Багато чиновників зовсім не приховували своєї антипатії до української державності. Разом з тим, за сім з половиною місяців гетьманського правління було надруковано кілька мільйонів екземплярів українських підручників, українська мова введена в більшості шкіл, засновано півтори сотні українських гімназій — утроє більше, ніж при Центральній Раді. Були засновані Академія наук (її очолив Володимир Іванович Вернадський), Національна бібліотека, Національний архів, відкритий український університет у Кам’янець-Подільському.
Наш видатний політичний мислитель В’ячеслав Липинський твердив, що гетьман зробив величезну справу, а саме привчив до української державності найважливішу і найвпливовішу частину суспільства: зрусифіковану еліту України, і не тільки привчив, але і залучив до здійснення цієї мети. Якби гетьман утримався, він, за думкою Липинського, зміг би вирвати ідею української державності «з-під монополії ідеологічної секти» (так Липинський називав українську національну інтелігенцію). Тобто, згідно Липинського, будівництво національної держави — занадто важливе завдання, щоб доручати його націоналістам.
Директорія, що замінила гетьмана, протрималася занадто недовго, щоб можна було говорити про її культурну політику. Проте, Директорія формально відновила національно-культурні автономії, скасовані Скоропадським.
До повного утвердження радянської влади влітку 1920 року більшовики тричі на якийсь час займали Київ і частину України. Перший раз — на місяць на початку 1918 року. Цей місяць був вартий багатьох літ. Червоні полювали в основному на царських офіцерів, але при цьому могли просто так розстріляти людину за документ на українській мові (на українській, значить, має відношення до «контрреволюційної» Ради). Більшовицький комісар Дубненського повіту на Волині заборонив п’єсу «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, яка не зустрічала перешкод навіть у часи дії Емського указу. «Грати можна, — пояснив комісар, — але тільки не контрреволюційною мовою».
Друге пришестя більшовиків відбулося в січні-лютому 1919 року і тривало до серпня. Радянський уряд України очолив Християн Раковський, особистість надзвичайно неоднозначна. У деяких книгах і підручниках він поданий як живий символ більшовицького «інтернаціоналізму», сліпого і глухого до будь-якої народної душі. На перший погляд, все виглядало саме так: румунський підданий, але при цьому болгарин, який порядно (як вважалося) обрусів і не знав української мови. Багато разів цитувалися такі його слова: «Декретирование украинского языка в качестве государственного — дело реакционное». А у своєму виступі на III Всеукраїнському з’їзді Рад Раковський сказав навіть: «Мы покончили с национальными различиями».
Але Україна дечим зобов’язана Раковському, і вже тому не варто спрощувати його постать. Головна заслуга Раковського така: у 1922 році він зумів переконати Леніна в тому, що сталінський план включити Україну (і інші республіки) до складу РРФСР на правах «автономії» абсолютно неприйнятний. У нас ще буде мова про це.
Раковський був сином болгарського поміщика. Після війни 1877 року та частина Добруджі, де знаходився маєток його батька, відійшла до Румунії. Раковського не можна назвати «обрусілим»: наприкінці XIX — початку XX століття серед верхів болгарського суспільства володіння російською мовою було саме собою зрозумілим, але, як освічений європеєць, він вільно говорив ще кількома мовами. У 1917 році соціаліст Раковський за ідейними переконаннями став більшовиком. Більшовики заперечували саме поняття «державна мова», що, звичайно ж, виявилося повною демагогією. Але в перші роки після революції ще далеко не все було ясно.
Раковський залишався головою уряду радянської України до літа 1923 року. Його культурну політику не зведеш до двох процитованих заяв. Вона була неоднозначною і досить гнучкою. Репресіями проти української інтелігенції «завідував» у 1919 році в будь-якому разі не Раковський, їх здійснювала Всеукраїнська надзвичайна комісія.
7 липня 1919 року за наказом головного чекіста Лациса був розстріляний 67-літній учений-філолог, українознавець Володимир Павлович Науменко. Хоча його розстріляли за те, що був заступником голови Центральної Ради (усього місяць!) а пізніше — міністром освіти при Скоропадському (всього три тижні!), для української інтелігенції це стало лиховісним символом. Усі пам’ятали, що саме Науменко виступав експертом, коли російська Академія наук у 1905 році нарешті визнала, що українська мова не діалект російської, а окрема і самостійна мова. Під його керівництвом у «Старій громаді» велася робота над «Словником української мови». Тимчасовий уряд призначив Науменка піклувальником (попечителем) Київського навчального округу (ще одна контрреволюційна посада!), він склав і видав «Керівництво для вивчення української мови в російській школі». Яким би не було чекістське мотивування, українська інтелігенція не могла не сприйняти це злодіяння інакше, як цілеспрямований удар по українській культурі й українській мові.
Коли 1 вересня 1919 року більшовиків у Києві тимчасово (на чотири місяці) замінили денікінці, змінилося майже все, але політика стосовно української мови змінилася досить мало.[71]
У чомусь білі пішли далі більшовиків. Вони не полінувалися видати спеціальний наказ про зняття у всіх «присутственных местах» портретів Тараса Шевченка.
Утретє більшовики ввійшли до Києва у грудні 1919 року. Цього разу вони спробували менше підбурювати проти себе національно мислячих українців. У резолюції «О советской власти на Украине» VIII партконференція більшовиків у листопаді 1919 року ухвалила «стоять на точке зрения признания самостоятельности УССР». У резолюції було навіть записане: «Члены РКП на территории Украины должны на деле проводить право трудящихся масс учиться и разговаривать во всех советских учреждениях на родном языке, всячески противодействуя попыткам искусственными средствами оттеснить украинский язык на второй план». Утім, старанність більшовиків на цьому напрямку не варто перебільшувати. Головою Всеукрревкому (законодавча і виконавча влада відразу) став Григорій Петровський, який перед тим заявив у пресі, що «украинство поддерживается кулаками и проходимцами» (сам Петровський був українцем). На початку 1920 року з’явилася заборона використовувати українську мову на залізницях України. Керівництво поштової служби видало таке розпорядження: «Все деловодство и служебные сношения вести только по-русски».
6 травня 1920 року Київ захопили поляки, у душі готові до відновлення Речі Посполитої в межах 1772 року і до нової полонізації краю.
Але ніяких шансів утриматися в них не було. Пілсудський мав під рушницею 700 тисяч людей, а основна частина України залишалася під надійним контролем більшовиків, що створили 5-мільйонну Червону армію. З військової точки зору польський кидок на Київ був актом розпачу. Через місяць більшовики повертаються, уже «всерйоз і надовго».[72]
Низки потрясінь 1918 — 1920 років породили в простої людини страх, як би від тієї чи іншої мови їй не було лиха. Від простих людей важко вимагати ідейного подвижництва.
Культурна і мовна політика радянської влади не піддається спрощеним оцінкам. Уже з 1920 року радянська влада почала впроваджувати в школах УРСР українську мову і безкоштовне навчання. Це було необхідним і неминучим кроком на шляху до повної ліквідації неписьменності. Протягом 10 — 12 років під гаслом «всеобуча» (загального навчання) поступово була ліквідована також неписьменність серед дорослих. Величезним соціальним завоюванням (уже 30-х років) стала обов’язкова шкільна освіта для дітей до 16 років. Вища освіта також стала безкоштовною, студентам ще і платили стипендію. Молодь з народу цінувала це.
Українізація радянського типу, про що часто забувають, мала один спільний знаменник з українізацією в УНР і Українській Державі Скоропадського, а саме — дерусифікацію. Але радянська українізація мала на увазі більш важливу мету, «коренізацію» влади. Коренізація провадилася у всіх республіках, що входили у 20-і і 30-і роки до СРСР, а також у деяких автономних. На національних мовах повинні були говорити і вести діловодство службовці державного апарату, також і держбезпеки (як би вона не називалася в той чи інший період). Національна школа і національна державність були лише додатком до коренізації. Національна державність важила в умовах диктатури партії набагато менше.