На жаль, уже пішли з життя практично всі, хто в 20-х роках був у цілком свідомому віці і міг би сьогодні поділитися спогадами про «більшовицьку українізацію». Але залишилося багато мемуарних свідчень. Вони переконують нас у тому, що навіть за тоталітарної влади українізація не супроводжувалася придушенням російської культури. Були деякі прояви безладдя, властивого будь-якій партійній кампанії, були дрібні нісенітниці (Остап Вишня відбив їх у збірці своїх гумористичних оповідань «Українізуємося!»), але в цілому йшов максимально розумний (знову і знову зауважу: максимально розумний в умовах тоталітарного режиму) і, головне, цілком здоровий процес відновлення історичної справедливості.
Лунали суперечки, висловлювалися різні думки, було нерозуміння — читайте комедію Миколи Куліша «Мина Мазайло», зверніть увагу на персонаж, якого звуть Тітка. І в ті далекі часи, зовсім як у наші дні, зовсім не вся російська й зрусифікована інтелігенція демонструє розуміння перебігу подій або навіть просту великодушність, були глузування — наприклад, у письменника Булгакова, що переселився до Москви. Сьогодні, коли до друку й до ефіру може потрапити практично будь-яка дурість і брутальність, ці глузування вже здаються майже дріб’язковими, майже дитячими, але тоді вони напевно зачіпали й обурювали українців.
Якийсь час тому я попросив помічників ознайомити мене з оглядом висловлювань російської преси про становище російської мови в Україні відразу за великий період. Може, потрібен був ще більший період, тому що мені не зустрілося жодного об’єктивного судження. Російські автори, що висвітлювали тему, бачили тільки один її бік і зовсім не бачили іншого. Ніхто не написав хоча б вступної фрази або навіть половини фрази типу: «Нема сумніву, вікова несправедливість по відношенню до української мови повинна бути виправлена, однак...» Або: «Так, я розумію, що в апараті незалежної держави може вживатися тільки державна мова цієї держави, і разом з тим...» Тобто навіть така, майже ритуальна дрібниця не зустрілася жодного разу. Газетні замітки залишали враження, що українська держава за підтримки «патологічних галицьких русофобів», по-перше, узялася виганяти мову Пушкіна і Толстого, а по-друге, робить це єдино від почуття ворожості до її носіїв. Я зустрів безліч нагадувань про скорочення кількості російських шкіл, але жодного — про те, що російські батьки тепер хочуть, щоб їхні діти одержували освіту українською мовою, тому що цим дітям жити в Україні, тому що Україна — це вже безповоротно.
В чому не було нестатку, так це в жартах. Один був навіть смішним. От він, будь ласка: «Начальник рятувальної станції на Дніпрі повідомляє пляжників, що в зв’язку з оголошенням української мови державною вигуки про допомогу на інших мовах розглядатися не будуть». Всі інші були гнітюче дурними. Причому, я боюся, в атмосфері негативної інформації про Україну хтось міг сприйняти всерйоз навіть жарт про рятувальну станцію.
І в жодній статті не пролунала думка, що саме українська мова й українська культура як і раніше мають потребу в захисті. Може, ця думка не здається очевидною і комусь з моїх читачів. Поясню її на прикладі видавництва і книготоргівлі в Україні. Книжковий ринок дуже показовий, адже ми — читаючий народ. Заради книг наші люди, як відомо, здатні заощаджувати на їжі.
Я вже наводив цифри, які показують, що менше третини книг, друкованих в Україні, видається українською мовою. Мені скажуть: але ж в 1990 році вони складали лише одну п’яту, прогрес наявний. Якщо і далі їх питома вага буде зростати на 1% у рік, то не мине і сорока років (усього!), як частка книг на українській стане відповідати кількості українців у населенні. Боюся, не все так просто. Книги, що видаються в Україні на українській і російській мовах, в Україні ж і продаються. Але до книжкового ринку України вливаються багатотисячні наклади книг з Росії і Білорусії. Усі вони російською мовою, так що дійсне співвідношення мов на книжковому ринку інше. Найгірше, що левина частка тут належить чтиву такої якості, від якого треба захищати в однаковій мірі і українців, і росіян.[78]
Я взагалі не дуже люблю порівнювати відсотки. Набагато наочніше порівняти фізичні обсяги виданого в Україні і Росії. Тоді картина виявиться багато сумнішою. У 2000 році на душу населення в Україні видавалося 0,36 книги, тоді як у Росії — 3,2, у дев’ять разів більше. Наші інтелектуали гірко жартують: «В Україні одна книга, як півлітра, на трьох». У нас значним вважається видавництво, що випускає більше 20 назв на рік.
І тепер нехай справедлива й об’єктивна людина відповість: хто більше потребує допомоги і захисту? Читаюча російською публіка в нас зовсім не відчуває книжкового голоду. Метрополія російської мови знаходиться в Росії, так що з російською мовою в нас за будь-яких умов не може відбутися ніякого лиха. Що ж стосується української мови, її живе життя обмежене межами України. Тільки тут її можна захистити і їй допомогти. І ніхто, крім української держави, зробити цього сьогодні неспроможний. Немає в нас поки що таких меценатів і добродійників, немає багатих громадських організацій. Коли-небудь усе це буде, але ще не завтра.
Протягом 70 радянських років російська культура в Україні сприймалася скорше не як етнічно російська, а як радянська культура російською мовою. За тих часів національне самоототожнення всіх народів СРСР найрізноманітнішими заходами відтісняли на периферію їхньої суспільної свідомості. Особливо легко було відтіснити його на периферію російської суспільної свідомості, як найменш ураженої. От чому багатьом росіянам сьогодні так нелегко зрозуміти українця, грузина, латиша, молдаванина.
Потроху дорослішаєм
Коли я чую (а чути доводиться нерідко), що після розвалу СРСР були розірвані всі зв’язки, розчленований раніше єдиний інформаційний і культурний простір, у мене відразу виникають деякі сумніви. Простір російської, точніше, російськомовної мас-культури нітрохи не розірваний. Більш того, він ніколи не був таким міцним і цілісним, як сьогодні.[79]
Але варто лише торкнутися теми про заходи на підтримку української культури і мови, про податкові пільги для їхньої підтримки, як відразу починаються розмови про нерівні умови, про подвійні стандарти і про нові годівниці для чиновників. Можна не сумніватися, що будь-який змушений захід української держави по захисту національної культури негайно буде оголошений дискримінаційним.
Російські журналісти, що заявляють про гноблення російської мови, могли б для повноти картини згадати і про те, що в нашій Верховній Раді є депутати, які принципово виступають тільки по-російськи. (У США величезний відсоток іспаномовних, але в конгресі всі виступають державною мовою.) Небажання користатися українською мовою демонструють і деякі місцеві керівники на сході і південному сході країни. Така демонстративність зачіпає душу багатьох українців, звідси їх емоційні перегини. Ці перегини потім стають улюбленим об’єктом цитування частини російської преси і приводом для малокомпетентних коментарів. Чи можуть читачі цієї преси мати об’єктивне уявлення про життя сучасної України? У свою чергу, в Україні завжди знайдеться кілька газет, готових радісно передрукувати ці коментарі на доказ того, що імперія просто невиліковна.
Думаю, що саме завдяки російській пресі перекручені уявлення про нашу дійсність досягають і рівня російського політичного керівництва. Справа дійшла до ноти на адресу України, направленої Міністерством закордонних справ Росії 9 лютого 2000 року. У ноті стверджується, що деякі сили в Україні «намерены создать невиданный доселе в Европе феномен — сделать родной для подавляющего числа населення язык по сути изгоем, свести его до маргинального уровня, а возможно — и вообще выдавить». Нота завершувалася лиховісним пророцтвом: «Подобного рода действия в такой чувствительной области как язык обычно имеют тяжелые последствия». Шкода, це не прийнято таке в дипломатії, ато б можна було запросити авторів ноти проїхатися приватними особами по Україні, погуляти вулицями наших міст, прислухатися, яка мова, як і раніше, переважає в юрбі на Хрещатику (не кажучи вже про Сумську вулицю в Харкові), подивитися, яка періодика, які книги і касети продаються на лотках, і лише після цього робити висновок, чи знаходиться російська мова в Україні під загрозою.