Тепер уявіть собі, що в третьому за величиною місті Росії (це, мабуть, Нижній Новгород? Чи Єкатеринбург?) не залишилося жодної школи з навчанням російською мовою. Напевно, і це вам неможливо уявити. Але дуже схожа ситуація склалася в Донецьку, третьому (після Києва і Харкова) місті України. Тут до 1989 року закрилася остання школа з українською мовою навчання.

Продовжуємо уявний дослід. Ні, ні, утішають вас, дивіться: хай у Москві, Петербурзі, Ростові, Самарі, Саратові, Новосибірську переважають іншомовні школи, але в них збереглося вивчення російської мови, невже вам цього мало? Ви вдивляєтеся уважніше — і що відкривається? Батьки не хочуть, щоб їхні діти вивчали російську мову, вони вважають, що діти перевтомлюються на уроках російської мови, що це шкодить їх здоров’ю. І батьки пачками несуть заяви директорам шкіл із проханням звільнити їхніх чад від мало кому потрібного предмета. І росте молодь, яка не знає мови своїх батьків і дідів, та ще і хизується цим. Уявили? Вам стало страшнувато? Але саме так відбувалося все в Києві, Дніпропетровську, Кіровограді, Черкасах, Чернігові — тільки з українською мовою.

А тепер уявіть собі, що менше 30% професійних театрів Росії залишилися російськими. І, нарешті, спробуйте відповісти самі собі, чи будете ви задоволені, якщо раптом чомусь виявиться, що 12,3% від загальної кількості росіян Російської Федерації (тобто майже 15 мільйонів) не вважають російську мову рідною? Або з’ясується, що 6,25 мільйонів росіян узагалі не володіють нею — не знають і явно не хочуть знати. І виявиться, що разом з цими останніми в Російській Федерації не знають російської мови (зовсім не сумуючи з цього приводу) майже 34 мільйона людей. Причому, це зовсім не заважає їм жити: вони говорять на своїй мові (наприклад, українській) і всі їх розуміють залюбки. Нереальна картина, правда? Але саме така картина (тільки поміняйте назви мов і введіть поправочний коефіцієнт на чисельність націй) була реальністю України на порозі її незалежності.

Що могло чекати Україну в тому випадку, якби «Союз нерушимый» залишався непорушним ще років 50? Відносно України в цілому сказати важко, однак 5 — 6 найбільш населених областей сходу і півдня України могли повторити «кубанський сценарій».[65]

Але як могла виникнути сама можливість подібних загроз? Як Україна опинилася в такій ситуації?

У цій книзі вже говорилося про те, як у XVIII столітті, частково перемістившись до Москви і Петербурга, київська освіта починає обслуговувати всю Росію, як випускники Києво-Могилянської академії несуть пастирське служіння у всіх кінцях імперії, стають єпископами, архієпископами, митрополитами, як прекрасно освічених українців зазивають до усіх російських єпархій, як українці беруть участь у становленні петербурзького класицизму і як «малоросійський» дух в результаті проникає всюди. Але... з культури самої України немов виймуть стрижень. Вона не втрачає своєрідності (неможливо уявити собі великоросійську версію такої постаті, як наш мандрівний філософ Григорій Сковорода), в Україні усе ще найбільш грамотне населення в імперії, але наприкінці XVIII століття кількість яскравих імен уже помітно менша, ніж на його початку.

Процес провінціалізації йшов досить повільно і тому слабко усвідомлювався сучасниками. Занепад прикидався розквітом.[66] Але вже в кінці XVIII століття Україна не могла більше похвалитися тим, що має у своєму розпорядженні провідні або кращі навчальні заклади імперії. Такі були вже не в Україні, а в Росії. Києво-Могилянська академія перестала бути кузнею культури і перетворилася на твердиню схоластики. У ній училися тепер майже поспіль сини священиків.

Природні межі кожного народу найбільш чітко визначає його мова. Вона зв’язує всі стани і всі землі розселення цього народу. Українських патріотів, стурбованих долею рідного краю, не могло не тривожити, що надмірно ускладнена мова київських книгарів (сьогодні ми називаємо її стародрукованою літературною), яку розуміли освічені люди у Москві, була майже незрозумілою простому народу України. Можна сказати і так: мова києво-могилянської ученості була фактично віддана великоросам, засвоєна, а потім і перероблена ними. Справжня українська мова нікуди не поділася, але на письмі частіше використовувалася не вона сама, а якісь її похідні. Народна мова вважалася грубою і неприпустимою в учених працях.

Мабуть, багато українських авторів вважали, що пишуть мовою, спільною для «Великоросії» і «Малоросії». Так, ймовірно, вважав архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. У 1674 році він написав «Синопсис или краткое собрание от различных летописцев». Він першим у загальнодоступній формі змалював «перенесення столиці» Русі в XII столітті — іншими словами, обгрунтував ідею правонаступництва володимиро-суздальських (а потім і московських) князів від київських. Не даремно його книга витримала до 30 видань і аж до XIX століття використовувалася як підручник історії по всій Росії.

Універсальною, цілком можливо, вважали свою мову козацькі історики, такі, як Самійло Величко, вважав і Григорович-Барський, автор чотиритомних нотаток про подорож до Святої землі і багато інших. Що більш важливо для української літератури, таким же було ставлення до мови своєї творчості й у Григорія Сковороди. Сковорода геній, і вже тому стоїть осібно. Разом з тим, ставлення до літературної школи, що писала на стародрукованій літературній мові, за останні сто років було різним.[67] Думка, що універсальна для Росії й України мова неможлива, виглядає сьогодні абсолютно очевидною, але щоб зрозуміти це в ті далекі часи, треба було пройти шляхом проб і помилок.

І коли він був пройдений, виявилося, що під завісу XVIII століття, після восьми століть існування української літератури, Україна повинна заново виробляти нормативну літературну мову! Ентузіасти, що взялися за цю справу, не уявляли собі повного обсягу завдання.

Ситуацію дуже добре змалював Орест Субтельний. Необхідно було, пише він, «перетворити “говірку” простого народу на засіб самовираження всіх українців... установити міцні зв’язки між елітою і масами, закласти основи спільної національної ідентичності... Самі першопроходці сумнівалися в перспективності своїх починань і розглядали їх лише як експерименти і курйози. Це, наприклад, стосується “Енеїди” Івана Котляревського — першого літературного твору мовою українських селян і міщан. Саме цей твір, що був оприлюднений в 1798 році [що характерно, у Петербурзі — Л. К.] поклав початок і української літературної мови і нової української літератури...; Спочатку він узагалі не призначав свій експеримент для публікації, і лише уступаючи наполяганням друзів, надрукував “Енеїду”, яка, на його подив, мала бурхливий успіх серед лівобережного дворянства. Але і після цього сам автор не усвідомлював того, що в мовному і літературному відношенні його твір виявився поворотним пунктом».

Починання Котляревського і його послідовників було для української літературної мови воістину революційним. Тепер, із двохсотлітньої відстані, розумієш, що цей крок був безумовно необхідним. Якби не він, українська культура могла повністю русифікуватися протягом наступних ста років. Ірландська і шотландська культури не злилися з англійською, тільки зробилися на 99% англомовними, але ірландці і шотландці є кельтами і прекрасно це знають, пишаються цим, протиставляють себе англійцям, які не гірше їх знають про себе, що вони — сакси, і теж дуже пишаються цим. А наша спільність з росіянами від Рюрика ніяк не перешкоджала б нашій асиміляції, навпаки — виправдувала б її, так що українська культура злилася б з російською повністю, не залишилося б навіть такого явища, як українська російськомовна культура.[68]

Нова українська драматургія почалася теж з Котляревського. У 1819 році була поставлена його п’єса «Наталка-Полтавка», що не сходить зі сцени донині. Але український театр з’явився тільки в кінці століття. Дебют нової української прози запізнився, у порівнянні з дебютом нової української поезії, на цілих 36 років. Враження таке, що наша історія нікуди не квапилася. Орест Субтельний розповідає про це так: «Переказують, що поштовх розвиткові української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським (сином священика й ректором Харківського університету) та Григорієм Квіткою-Основ’яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який відчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в літературі, був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє... Оскільки українське дворянство переходило з української на російську мову, а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться для “великої” літератури. Квітка не погоджувався з ним і вирішив довести свою правоту. В 1834 р. він пише “Малоросійські оповідання Грицька Основ’яненка”».