За Україну, за її розум і душу, за її тіло борються Захід і Схід, Візантія. Захід — це добре, Захід — це дуже добре, але він несе із собою ополячення...
Почалася третя третина тисячоліття. Після Великого повстання Україна опиняється в складі Російської держави, причому перші 130 років як автономна Гетьманщина, потім 130 вже зовсім бездержавних років — у вигляді напівдюжини російських губерній, біля трьох років — як незалежна держава, а останні 70 років — як союзна республіка в складі СРСР.
Ця остання третина тисячоліття, при усій своїй суперечливості, у цілому означала повернення України в православне культурне коло (якого вона, щоправда, по-справжньому не залишала і навіть воювала за те, щоб його не залишати). Символом цього повернення стало дворазове скасування Брестської унії (у 1839 і в 1946 роках). З вогню та в полум’я — так оцінюють цю третину тисячоліття люди, схильні не брати до уваги незручних для них обставин і подробиць. Уникли ополячення, але піддалися русифікації — от що виходить, на їх думку, з вогню та в полум’я. А серед подробиць і обставин, на які вони не звертають уваги, є і те, що минула й остання третина... І в який новий цивілізаційний цикл ми ввійшли? Якщо пройдений нами шлях говорить про неминучість чергування «візантійської» і «римської» переваг, зараз як раз настала черга переваги «римської», а краще сказати західної, і стаємо ми в цю чергу все-таки не до кінця обрусілими.
При чому ж тут Мазепа? А при тому, що, коли вказана закономірність правильна, справи його в 1709 році навряд чи могли піти вдало.
Якщо Хмельницький — символ спадкоємства української державності від Київської Русі до наших днів, то Мазепа уособлює для нас Альтернативу (саме так, з великої літери). В очах багатьох він врівноважує Хмельницького, виправляє крен.
Майже все, що писали про Мазепу раніше, було забарвлене споконвічно негативним до нього ставленням. Тому все погане, що тільки можна про нього сказати або придумати, давно вже сказане і придумане. Його пересічні людські недоліки і слабості роздувалися до демонічних розмірів. Те, що Кочубей «богат и славен», «его стада неисчислимы» — це добре, багатства ж Мазепи — це погано. Але хто жертвував зі своїх багатств на благодійні цілі, хто з цих двох «олігархів» узяв на часткове утримання Києво-Могилянську академію? Не Кочубей.
Іван Степанович Мазепа-Колединський народився в селі Мазепинці біля Білої Церкви. Походив він з досить знатного шляхетського православного роду. Точна дата народження Мазепи невідома. Шведи, що мали з ним справу в 1708 році, твердили потім, що йому було 64 роки. З іншого боку, у якихось паперах XVII століття зазначено, що він народився в 1629 році. Тоді під час Полтавської битви йому було б 80 років, що малоймовірно. Мабуть, він народився наприкінці 1630-х років. З 1649-го по 1652 рік, тобто в дитинстві (точніше сказати, підлітком), він був пажом при дворі польського короля Яна Казиміра, після чого король послав його на три роки до Європи — учитися. (Як бачимо, православ’я не завжди було перешкодою при католицькому дворі.) Усі ці роки, нагадаю, Україна була охоплена вогнем Визвольної війни.
Відомо, що Мазепа побував у німецьких і італійських князівствах і королівствах, а також у Голландії і Франції. Серед інших наук він вивчав тут основи будівництва фортець і артилерійську справу. Повернувшись до Польщі, він з кінця 1650-х років починає, як королівський посланець, їздити до гетьманів Правобережної України (що продовжувала бути в складі Речі Посполитої). Уже тоді своєю моторністю і «цекавостью» (допитливістю) він звернув на себе увагу Петра Дорошенка.
Після якоїсь любовно-скандальної історії Мазепа в 1663 році назавжди залишає придворну службу, а разом з нею і Польщу. Ставши гетьманом, Дорошенко бере до себе Мазепу ротмістром «надвірної корогви». Так починається його кар’єра в Правобережжі. Вона тривала багато років. За цей час він, зокрема, їздив послом від Дорошенка на Лівий берег (тобто в російські межі) і там справив дуже добре враження на майбутнього гетьмана Івана Самойловича. У Мазепі було щось таке, що приваблювало людей.
Не всі дипломатичні місії, які доручалися Мазепі, були зручні для виконання. Як пише історик запорожців Дмитро Яворницький, у червні 1674 року Дорошенко, «желая возможно скорее получить помощь от турецкого султана и крымского хана, а также наперед задобрить их, послал им в дар 15 человек, забитых в колодки невольников, козаков Левобережной Украйны». Дорошенко воював у той час проти лівобережного гетьмана Самойловича і бєлгородського воєводи князя Ромодановського. Вибора у Мазепи, боюся, не було, звичаї панували прості й круті, думки підлеглих ніхто не питав. «Взяв колодников, кроме того 9 человек татар [мабуть, як охоронців], письма гетмана к хану и визирю, Мазепа направился сообразно указанному маршруту». Під час подорожі караван потрапив у засідку до запорожців. Мазепа був би роздертий ними, якби не втручання кошового, знаменитого Івана Сірка. Закованого в кайдани Мазепу відправляють на Лівий берег. Схоже, не все в цій історії просто: гетьман Самойлович відразу ж відправляє Мазепу до Москви, а в супровідному листі до царя (не більш, не менш!) просить його більше довіряти Мазепі, ніж Сірку. Не можна виключити, що Мазепа міг підстроїти свій полон, щоб ухилитися від виконання ганебної місії, але зберегти алібі перед Дорошенком. Чому хитросплетіння XVII століття неодмінно повинні бути простішими за сучасні?
У Москві Мазепа діє, як пише Костомаров, «во вред Дорошенко, сумев подделаться в доверие московским боярам». Мабуть, Івану Степановичу стає остаточно ясно, що боротьба Дорошенка за возз’єднання розколотої України під турецьким протекторатом приречена. Мазепа переходить на службу до «малоросійської» Гетьманщини в званні «військового товариша».
За наступні роки служби в Гетьманщині під керівництвом гетьмана Самойловича у Мазепи, судячи з усього, склалися тверді переконання про те, що добре і що погано для України, — переконання, що потім визначили його місце в історії.
Як пише історик Антонович, у душі колишнього пажа і придворного жив ідеал — впровадити шляхетський устрій України за польським зразком, тобто, створити дворянську державу з усім набором аристократичних прав і свобід. Міста також розширили б свої вольності, з’явилися б університети, заохочувалися б мистецтва. І тільки селянам у цій державі, за тим же польським зразком, не передбачалося іншої ролі, крім кріпаків.
Що до останнього пункту програми, його успішно виконував гетьман Самойлович. Він почав планомірне закріпачення селянства.[58]
Але в усьому іншому Самойлович був «гетьман-попович». Мистецтва він заохочувати не збирався, хоча і був освіченим. Не тільки з народом, але й із знатними людьми він тримав себе як самодержавний деспот. Його дармоїди чинили від гетьманського імені справжній розбій. В усій Гетьманщині за Самойловича не було суду без хабарів. Не було жодних надій на те, що Україна з таким гетьманом може наблизитися до того устрою, про який мріяв Мазепа.
Мазепа, з 1682 року генеральний осавул, розумів, що при усуненні Самойловича ніхто, крім його родичів (він славився кумівством), не заплаче. І це нарешті відбулося. У Москві давно мріяли ліквідувати кримське «осине гніздо», ще більше від нього бідувала Україна. У 1686 році Росія приєдналася до антитурецької «Священної ліги», куди уже входили Австрія, Польща і Венеція, у зв’язку з чим на наступний рік був затіяний «кримський похід». Очолив його Василь Голіцин, людина освічена, великий західник, але поганий полководець. Російського війська було понад 60 тисяч, до нього приєдналося до 50 тисяч козаків на чолі з гетьманом Самойловичем, але все скінчилося нічим. Не дійшовши двохсот верст до Перекопа, армія зупинилася в Кінських Водах на Дніпрі, оскільки татари підпалили степ і зіпсували колодязі. Подальше просування стало неможливим через відсутність фуражу і води. Потупцювавши, військо повернуло назад, навіть не вступивши в контакт із ворогом. На цьому великий кримський похід і закінчився.