Люди швидко звикають до доброго і перестають про нього пам’ятати, але погане не дає про себе забути. Незалежність давно сприймається як щось звичайне, уже мало хто кожен день дякує за неї Богові або щипає себе, чи не сон це бува. Проте труднощі повсякденного життя багатьох настроюють на злу хандру та зневіру. На щастя, вони погано уявляють, як багато приводів для просто-таки відчайдушної зневіри могло бути у них у 90-і роки, якби вони знали про нашу економіку наприклад те, що було відомо мені. Тепер, коли найгірше позаду, хочеться зіщулитись, коли пригадуєш ті роки.
Ми б, напевне, не відмовились від Великої ощадної книжки, просто не втрималися б від спокуси. Але нам її ніхто не пропонує, так що обійдемось. Коли-небудь ми обов’язково будемо дякувати долі за це. Хочу ще раз підкреслити: багато по-справжньому розвинених країн бідні ресурсами, тому іхнім жителям доводиться щосили напружувати свою сіру речовину. Сподіваюсь, що й ми підемо тим самим шляхом, у нас просто немає іншого.
Ями та вибоїни
Здобуття незалежності не зводиться до її урочистого проголошення з трибуни Верховної Ради. Акт про незалежність — лише перший крок на довгому шляху до справжньої незалежності, на шляху від УРСР до України. Акт про незалежність — це ще й декларація про початок системної трансформації країни, готової рішуче реформувати чи не все своє «нутро», хоча деякі люди й досі вважають, що все зводиться до ринкових трансформацій та ринковою трансформацією й вичерпується.
Знаючи це, не варто заднім числом надто вже дивуватися, що модель перетворень, обрана керівництвом України у 1991 році, була моделлю одностороннього економізму, а ще точніше — ринкового фундаменталізму (хтось навіть сказав «ринкового бузувірства»). Найслабшою стороною трансформаційної моделі зразку 1991 року був її антиісторизм, забуття органічного зв’язку «минуле — сучасне — майбутнє». Такий зв’язок — об’єктивна даність, що не залежить від чийогось бажання. Його не перейти та не перескочити. Його існування виключає створення нових інститутів суспільного життя у вигляді простих копій чужого досвіду, нехай навіть найкращого. Зразкові (або «стандартні») моделі оновлення, рекомендовані багатьом країнам пострадянського простору, між іншими також Україні, як виявилось, не працюють. Механічно, штучно відтворити підсумки розвитку іншої країни не вдавалось ніде й ніколи.
Відкриття, що вразило реформаторів першого призову, полягало в тому, що ринкові реформи — це лише засіб вирішення завдань соціального розвитку. Критерії оцінки будь-яких реформ повинні містити питання: чи сприяють вони гуманізації суспільства? Ніхто не ставить під сумнів важливість економічної сфери, але коли наші реформатори отямились від першої ейфорії ринкового романтизму, то раптом з’ясувалось, що соціальна складова, духовне життя, культура, моральні цінності ще більш важливі. Деякі з них (на жаль, і досі ще не всі) раптом зробили відкриття, багато разів уже зроблене й до них — відкриття, яке можна висловити так: не людина для ринку, а ринок для людини. Але, як бачимо, не дарма кажуть, що чужі гулі на лобі нічому не навчать, тільки — власні.
Найбільших втрат Україна зазнала на початковому етапі реформ. Вони розгорталися без будь-якого обгрунтування, не було навіть приблизного уявлення про те, як і у якій послідовності їх здійснювати. Діяли за відомим більшовицьким принципом — спочатку зруйнувати все «до основанья, а затем» почати будівництво з нульової відмітки. У країні, яка більше семи десятиріч будувала свою економіку на антиринкових засадах, були одразу ж запроваджені на диво сміливі ринкові нововведення.
На початку реформ був прийнятий ряд базових законів ринкової економіки. Ці закони скопіювали з іноземних аналогів, і більшість з них виявились нежиттєздатними із цілком зрозумілої причини — такої економіки у нас тоді не було. Україна однією з перших серед посткомуністичних країн (навіть раніше Польщі) ввела податок на додаткову вартість, не маючи для цього жодних передумов. Результат закономірний: було завдано болючого удару по фінансам суб’єктів господарювання.
Відкритість економіки тієї чи іншої країни може бути корисною лише тоді, коли надійно забезпечена реалізація її конкурентних переваг. В іншому випадку відкритість діє руйнівно. Не випадково Німеччина та Японія ввели конвертованість своїх грошових одиниць тільки у середині 60-х років, тобто не раніше, ніж були подолані наслідки воєнної розрухи. Ми ж бо поспішили зробити це в умовах глибокої економічної кризи, практично водночас з переходом до світових цін на нафту та газ — переходом, який одразу ж зробив у нас збитковими не тільки окремі підприємства, але й цілі галузі. А розмови про установлення в економіці конструктивного конкурентного середовища так і лишилися розмовами.
Перебільшеними виявились також розрахунки на зовнішню допомогу. До того ж фінансова підтримка українських реформ надавалась, як правило, «в одному флаконі» з необгрунтованими застереженнями та вимогами, її супроводжували умовами, в тому числі політичними, які дуже мало відповідали реаліям моменту. Цьому є своє пояснення. Західні партнери розглядали Україну, перш за все, з точки зору її належності до колишньої радянської імперії, подальший вплив якої вони вважали за потрібне у той чи інший спосіб обмежити. На інші посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи вони дивились інакше.
Врешті-решт Україна кожен раз залишалась наодинці зі своїми найбільш важкими проблемами.
Ми дарма намагалися копіювати законодавство країн ЄС. Справа це, певна річ, добра, але ж треба було розуміти, що середовище, у якому діють закони в ЄС, м’яко кажучи, відрізняється від нашого. Для порівняння: Польща взялася за вирішення цієї проблеми лише на заключному етапі свого приєднання до Євросоюзу. Немає сенсу приймати закони, які неминуче будуть відкинуті суспільними інститутами та суспільною практикою. Окрім всього іншого, це підриває авторитет держави і не сприяє шануванню законів взагалі. У цілому ж невідповідність законодавчої бази економічним реаліям — це пряме запрошення до розширення сфери тіньової економіки.
В Україні надто рано, ще у 1991 році, і явно поспіхом взялися за приватизацію банківської системи. Порівняйте: у ряді країн колишнього «соцтабору» до цього підійшли тільки зараз, на просунутому етапі реформ. І це ще один прорахунок тієї моделі переходу до ринку, якої у нас дотримувались. Приватизація банківської системи тоді, коли не було вільних капіталів, відповідної законодавчої бази та інших необхідних передумов, стала запрошенням до «законного» присвоєння державної власності. Всі наші «олігархічні» структури саме звідти.
Внаслідок такого нагромадження помилок наші реформи почали швидко втрачати навіть щось подібне до конструктивної направленості. Результатом стали прискорене розбалансування та частковий розлад народного господарства, наслідки якого ми й досі не можемо подолати. Рекордна гіперінфляція 1993 року (10 256%!) та обвальне 25%-не падіння ВВП у 1994 році (не впевнений, чи були ще такі падіння у світовій практиці — хіба що під час воєн) стали результатом саме структурного розбалансування економіки.
Здійснюючи стрибок у ринкову економіку, керівництво України виходило не тільки з незаперечних істин, але також, як з’ясувалось пізніше, з певного набору міфів. Один з таких міфів полягав у тому переконанні, що вільне суспільство, до якого ми так поривались, повинно дотримуватися правила «Дозволено все, що не заборонено!» Насправді це правило підходить хіба що для країн старого капіталізму, де саме життя за століття виявило все, що безперечно слід заборонити. Ми ж входили у ринок (веду мову про Україну, але те саме було і у Росії), маючи виключно радянські закони, які не передбачали ринкових відносин і тому не містили абсолютно необхідних заборон. Проте ці радянські закони прямо забороняли дещо, без чого ринок неможливий. Першопроходцям ринку доводилось рухатись як по мінному полю, порушуючи закони обох світів. Не дивно, що першу когорту бізнесменів склали люди найбільш відважні, зухвалі, а серед них і такі, що не були схильні товаришувати ні з якими законами. Багато хто з них з тих часів так і продовжує жити за рахунок дірок та щілин у законодавстві (а такі, на жаль, не переводяться). Інші, не заперечую, стали респектабельними підприємцями.