Ринковий романтизм українських реформаторів першого призову був не тільки страшенно рішучим, але й легко відступав. Через це українська економіка на роки стала чимось на зразок вулиці водночас з право- та лівобічним рухом. У багатьох країнах гармонійно співіснують приватні та державні підприємства, під завісу радянської влади у СРСР теж збирались будувати «багатоукладну» економіку (хоча ніхто не встиг до ладу зрозуміти, про що саме йшлося), але немає і не може бути «змішаної економіки». Правила гри для державних та приватних підприємств не можуть бути взаємовиключними, інакше це відкриє ворота для нескінченних зловживань.
У Росії внаслідок схожого розвитку подій, при всіх соціальних та політичних втратах, було принаймні вирішене завдання «первинного накопичення капіталу», у нас же не зовсім вирішене і воно. В Росії уже склався великий капітал, здатний мобілізувати кошти для вирішення серйозних господарських завдань, в Україні він ще й досі відносно слабий. Надто неоднакові були з самого початку грошові потоки у двох країнах.
Іншим міфом, який був прийнятий як керівництво до дії (точніше, до бездіяльності), стало ствердження, ніби-то держава повинна якомога швидше звільнити економіку від своєї присутності. Автори таких стверджень не знали, що держава може звільнити економіку від своєї присутності лише там, де сформовані і ефективно діють повноцінні ринкові механізми. І — увага! — тільки там, де вона, держава, є.
У роки прийняття найвідповідальніших економічних рішень Україна, безперечно, мала всі необхідні зовнішні державні атрибути, але держави, у повному розумінні слова, ще не було. Не було організму з природним імунітетом до всього, що протипоказано суспільству в цілому. Державний апарат довго не міг позбавитися психології «союзної республіки» — тобто, по суті, психології співробітників якогось регіонального підрозділу або регіонального управління. Дієздатність держави не можна вважати достатньою і досі. Це продовжує залишатися головною перешкодою на шляху ясної економічної та соціальної політики, заважає виправляти деформації минулих років. У країнах, до досвіду яких ми придивляємось, роль держави незмінно зростала на найбільш складних етапах розвитку. Згадаємо часи світової економічної депресії 1929 — 1933 років (а у США вона продовжувалась майже весь перший термін президентського правління Ф. Д. Рузвельта, до 1936 року), згадаємо виняткові за глибиною перетворення післявоєнної Європи, аж до 60-х, а потім у кризові 70-і роки. Особливості сьогоднішньої економічної системи розвинених країн формувалися саме у той період. Вони установлювались на засадах державного стимулювання економічного та науково-технічного прогресу, найактивнішої взаємодії держави з приватним капіталом і, що дуже важливо, із суспільством.
Суспільні протиріччя, кризи важкі та навіть болісні, але, тільки переборюючи їх, країни та народи можуть розвиватися, інакше — застій, занепад, а у інших випадках — припинення історичного життя. Мені видається дуже показовою криза 1973 — 1981 років, про яку я вже говорив. Ця криза не тільки спричинила появу енергозберігаючих технологій, але й відкрила людям очі на їхню марнотратність, примусила набагато більше поважати природу, дала поштовх до відродження лісів та водоймищ. Воду у озері, на якому стоїть місто Чікаго, промислові стоки перетворили до кінця шестидесятих у хімічний розчин. Казали, що вночі можна було опустити в озеро відзняту фотоплівку, а через годину дістати її вже проявленою. Через двадцять років у озері стало можливим купатися. У ліси, запаскуджені сміттям, першими відправилися школярі. Вчителі розповідали їм, як важливо утримувати свою батьківщину у чистоті. І Америка поступово стала чистою країною. Мене надихає цей приклад ефективності громадянського суспільства. Але я не забуваю й про те, що якби в Америці крім громадянського суспільства не було ще й сильної держави, що підтримала ці починання, рух за прибирання країни не зміг би вирішити поставленого завдання.
Дуже добре, що нас захоплює ідея громадянського суспільства, але навіть розвиненому громадянському суспільству не все корисно, а тим більше в історично короткі терміни. Особливо такому громадянському суспільству, яке ще не сформувалося остаточно. Можно й потрібно вітати той факт, що наші люди вчаться відстоювати особисті та корпоративні права у судах, втім якщо ми вирішимо, що саме таким шляхом Україна покінчить з корупцією, чиновницьким всевладдям та свавіллям, боюсь, ця мета буде досягнена дуже й дуже нескоро. Вирішальне слово тут повинно належати державі. Так, правильно, все, що потрібно від держави — це «не заважати» діям законів ринку, але то — від ідеальної держави і в ідеальному суспільстві. У цьому ж сенсі правильне і ствердження, що держава не повинна взаємодіяти з приватним капіталом... Проблеми та труднощі у економічному розвитку виникають у нас часто-густо через надто повільне формування національного приватного капіталу. За цих умов особливо наочною бачиться істина, що приватний капітал, незалежно від своєї структури і розмірів, завжди потребує підтримки держави, розраховує на таку підтримку. Сучасна економіка зобов’язана своїми науково-технологічними досягненнями значною мірою тому, що могутність приватного капіталу і можливості держави являли собою ніби єдиний функціональний механізм. Авіація, космос, інформатика, інтернет, воєнні технології нового покоління розвивались та розвиваються саме завдяки такому поєднанню.
Країни Південно-Східної Азії здійснили у своєму розвитку небачений стрибок від архаїчних докапіталістичних відносин до сучасної економіки шляхом установлення, уже на старті своїх перетворень, не просто капіталістичних, а, користуючись марксистською термінологією, державно-монополістичних відносин.
Держава та приватний капітал повинні діяти спільно для формування ефективного внутрішнього ринку, підвищення платіжноспроможного попиту, для реалізації інших завдань економічного зростання, включаючи і соціальні, для максимальної концентрації сил та ресурсів (зокрема експертних) на розвитку іноваційної сфери. Інша справа, що держава не повинна віддавати накази приватному бізнесу, їх взаємодія — тонка, делікатна, невтомна праця з обох боків.
Певна річ, будь-яка структура приватного капіталу, що співробітничає з державою, працює для блага країни, ризикує бути оголошеною олігархічною. Найпростіше, що кажуть у таких випадках — про зрощення ікса або ігрека з владою, з людьми влади задля взаємної нечистої вигоди. Це відповідає дійсності, але не завжди, тут великий простір для домислів та соціальної демагогії, яка посилює напруженість у суспільстві. Я дивлюсь на такі речі, як на різновид «податку на свободу». Головне, що таки на свободу.
На світанку ринкових реформ із захопленням розмірковували про те, що майбутнє української економіки пов’язане з пріоритетним і навіть винятковим розвитком малого та середнього бізнесу. Люди зачаровували себе цифрами, які показують, що у передових країнах все тримається ледь не виключно на дрібних підприємцях. Мимоволі вимальовувався безкрилий образ України як країни дрібних крамарів та ремісників, країни будиночків під дахами з черепиці та безлічі крамничок. Таким, не спрямованим у майбутнє, підприємництвом часом милуються ті самі люди, які закликають каленим залізом випалювати з українців «психологію малороса» — психологію другорядності.
Одразу підкреслю: я особисто всіляко сприяю та буду сприяти малому та середньому підприємництву. Цей сектор в Україні поки що представлений переважно торгово-посередницькими фірмами та підприємствами сектору послуг, поступово росте також і складова впровадження, але я не забуваю, що найбільш успішним та прибутковим у всіх без винятку країнах Заходу виявляється такий малий та середній бізнес, який розвивається у зв’язку з великим. Не той, що виник сам по собі, а той, що був покликаний до життя появою гігантів. Він виконує функцію сполучних та проміжних структур, займаючи ті ніші у економічному просторі, які великі підприємства займати не можуть і не повинні. Чим більш розвинений такий бізнес, тим відчутніше прискорюються економічні процеси обертання коштів. Це, у свою чергу, підштовхує прогрес технологій, оптимізує використання робочої сили. Сам по собі малий та середній бізнес не може стати становим хребтом економіки. Але він з успіхом сприяє зростанню інтелектуального потенціалу суспільства, його фінансових та матеріальних ресурсів, а головне — допомагає повному задоволенню потреб та запитів людей, підвищує індивідуалізацію та «штучність» цих запитів.