Не можна сказати, що Росія, яка бачила у європейській освіті латинську єресь, зовсім не прагнула такого життя. Єресь вона бачила, але все одно до неї поривалась. Судячи з родовідних книжок, вона постійно приймала шукачів пригод «из Цесарской земли», «от немец», «от свеев» та інших країн, аж до Шотландії. Навіть на Ливонську війну можна, мабуть, дивитися, як на «великий контакт» із Заходом. Але в цілому слід визнати, що Росія, яка засиділась у середньовіччі, продовжувала самовдоволено варитися у власному соку.

Застій, втім, не міг тривати вічно. У 1649 році молодий боярин Федір Ртіщев, нібито з власної ініциативи, але з відома царя, запросив з Києво-Могилянської колегії ієромонахів Єпіфанія Блавинецького та Арсена Сатановського із трьома десятками ченців. Вони утворили вчене братство, яке займалось перекладами книг та навчанням юнаків. Сам Ртіщев вступив до цього училища рядовим учнем. «Ргіщевське братство» започаткувало майбутню Слов’яно-Греко-Латинську академію. Так почалося перенесення київської вченості у Москву, а після Переяславської угоди Україна стала для Росії у культурному відношенні справді «старшою сестрою».

Колись, у XII столітті князь Андрій Боголюбський утік із Вишгорода Київського до Володимира, прихопивши київську святиню, ікону Божої Матері, писану, за переказом, євангелістом св. Лукою. Андрій вирішив зробити з Володимира другий Київ: збудував Золоті ворота та прекрасні храми, завів літопис, який відкривався подіями київської історії («Повестью временных лет»), а вже потім переходив до подій Володимиро-Суздальської землі. Тобто він всіляко переконував, що столиця Русі переїхала у Володимир. В 1169 році його військо (щоправда, без його особистої участі) навіть спалило Київ.

Від цього тяжкого удару Київ так і не зміг до кінця оправитись аж до ординського завоювання, а володимирські та московські літописці з того часу так і продовжували починати свої літописні зведення з київської історії. Врешті, для тутешніх Рюриковичів Київ залишався родовою та спадкоємною вотчиною.

Через 500 років історія повторилася, і Москва (де навіть не залишилося Рюриковичів), на доповнення до київської історії одержала київську вченість та українську барочну культуру. А як додатковий приз київські граматики поновили російську літературну мову. Приїжджі перекладали у Москві не тільки духовні книжки, але й праці з історії, географії, педагогіки та лікувальної справи. Єпіфаній склав слов’яно-греко-латинський словник та лексикон церковних слів, писав передмови до різних книжок, що друкувались тоді, вірші на честь святих, складав та виголошував проповіді. Одна з них носить назву «Люди, що сидять у темряві». Це, за його переконанням, «мысленные совы» та «ненавистники культуры», які «возлюбили мрак неведения». Єпіфаній Славинецький пізніше зіграв свою роль також у російській внутрішній політиці: він доклав руку до відсторонення патріарха Нікона.

До речі, в Росію були «експортовані» також зачатки світського мистецтва. Коли київські архієреї та священики приїхали у Москву, щоб взяти до своїх рук керування московською церквою, вони привезли з собою також і «шкільну драму». Де б не був український епіскоп або українець — ректор семінарії, там неодмінно ставились київські п’єси або наслідування їм.

У 1664 році у Москву переселився випускник Києво-Могилянської колегії знаменитий просвітитель Сімеон Полоцький. Через три роки він став вчителем царевича Олексія, а після його смерті — царевича Феодора та царівни Софії. Як богослова, Сімеона Полоцького цікавили дивовижні, як на перший погляд, речі: скільки часу пробули Адам та Єва у раю (Сімеон вирахував, що три години), котра була година, коли вони согрішили («в шестой час дня»). Обговорював він і ще більш екзотичні питання, сама несподіваність яких розхитувала раз і назавжди затверджене та визубрене, підбадьорювала допитливість. Сімеон Полоцький заснував у Кремлі світську типографію, написав збірки віршів «Вертоград многоцветный», «Рифмологион», у якому, зокрема, прославляв могутність та силу Росії, та «Псалтирь рифмованную» (улюблене читання Ломоносова), написав п’єси «Комедия притчи о блудном сыне» та «О Навуходоносоре царе». Він, по суті, засновник поетичного та драматичного жанрів у російській літературі.[28]

У 1716 році переїхав до Петербургу і став найближчим помічником царя у проведенні церковної реформи префект Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. При Стефані Яворському та Прокоповичі більшість місць викладачів у Слов’яно-Греко-Латинській академії зайняли кияни, викладання було поставлене за київським зразком, навіть більшість учнів у Москві були з України. Закінчивши навчання, вони нечасто поверталися на батьківщину, а залишалися у Великоросії, поступово посідаючи найважливіші духовні посади. За виразом вчених, культурний клімат у цій академії визначався духом українського барокко.[29] Ці та подібні їм люди до деякої міри українізували Росію, і у першу чергу Петербург. Відоме ствердження: «Московию превратили в Россию не немцы Петра, а хохлы Елизаветы» — звичайно, гіпербола, але зерно істини у ньому є.

Якими словниками, головним чином, користувалися у Росії аж до XVIII століття? Лексиконами українців Паші Беринди («Лексикон словено-российский и имен толкование») та Лаврентія Зизанія. Якими граматиками користувалися у Росії? Граматиками знову ж таки Лаврентія Зизанія та ще одного українця, Мелетія Смотрицького (Ломоносов називав граматику Смотрицького «вратами премудросте»), їхні праці узаконили мову, що складалась із загальнозрозумілих церковнослов’янських та народних елементів. Сьогодні ми звемо її староукраїнською книжковою мовою. Вдосконалюючи церковнослов’янську мову, вона з більшим успіхом ніж російська, переборола архаїку. У ній раніше, ніж у російській, з’явилися і віршова поезія, і драми, вона мала необхідні нові слова та терміни, при цьому, завдяки спільній основі, вона виявилася повністю зрозумілою та прийнятною у Москві. Російський правопис з того часу спирався на принципи, закладені Мелетієм Смотрицьким у «Грамматике словенской». Київський вчений дав російській граматиці також ту термінологію, якої вона й досі дотримується.

Хто став готувати нові російські кадри у московській Слов’яно-Греко-Латинській академії та інших «вузах» того часу? Цілий десант київських професорів.[30] Кілька десятиріч підряд українці складали серед викладачів вагому більшість. І кожен з них, навіть не ставлячи перед собою такого завдання, наближав московську ділову, літературну та урочисту мову до київського взірця. Не до живої народної мови Києва, а до дещо штучної, багатої полонізмами та латинизмами, але досить «російської» на слух мови Києво-Могилянської академії. Студенти засвоювали цю мову, відтворюючи її потім все життя у живій мові та письмі. Вона ставала мовою освіченої Росії.

Росії треба було наздоганяти Європу, і протягом всього XVIII століття на російську мову перекладають запаси європейської премудрості, що накопичились за віки. Перекладачі, серед котрих процент українців був набагато вищим «натурального», — теж законні учасники процесу формування російської літературної та наукової мови. Під впливом латини вони привнесли у російську мову особливі конструкції книжкового перекладу, уже звичні для освічених українців. Російський мовознавець Микола Трубецькой стверджував: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры». Культуру Росії XVIII — XIX століть він не дарма називав «русской культурой в малороссийской редакции».

Проте, сама Україна за сто з чимось років перетворилася у культурну окраїну Росії. Вікном у Європу став Петербург. Тобто сталось дивне. Українські лексикографи наступного, XIX століття відправилися за справжньою українською мовою у гущу власного народу, завдяки чому українська мова набагато більше розійшлася з церковнослов’янською, а росіяни залишали собі, хоча й досить з того часу опрацьовану та розвинену, але все ж «словено-российскую» літературну мову, близьку до староукраїнської книжкової, створеної чималою мірою українцями. А хто потім розвивав та просував цю мову? Літературну мову у будь-якій країні вдосконалюють головним чином письменники та поети. У Росії цим займались, серед інших, Гоголь, Короленко, Мережковський, Ахматова (Горенко), Чуковський, Маяковський (він писав про своїх предків: «...Я дедом — казак, другим — сечевик...») Загалом же, жартома, можна пошкодувати, що ми не запатентували цю мову у свій час. Могли б сьогодні отримувати хороші відсотки.