Ті, хто недолюблює українців (такі люди є, і це дивує — адже ми виражено позитивна нація, чи не так?), намагаються знайти у нас якомога більше недоліків. Але великого успіху ці пошуки не дали. «Найстрашніше», на що я натрапив, — епізод з книги одного політичного в’язня хрущовських часів, який пригадує, як його сусід по нарах, українець з Проскурова, отримуючи посилку, товаришів по нещастю не пригощав, а з’їдав усе, що йому присилали, вночі і ледве не під ковдрою. А я й не сперечаюсь: є серед нас скупі, як не бути. Цікаво тільки, де їх немає. Чи знайдеться на землі таке місце?

Проте, я зустрів також і зовсім невтішну оцінку українських національних рис, але це не була оцінка зовні. Наш політичний мислитель В’ячеслав Липинський радив вісімдесят років тому запросити на київське гетьманство представника якогось поважного європейського королівського дому через те, що, на його думку, «потрібна якась цивілізуюча сила» для подолання «первородних гріхів українства — анархії та зрадництва». Не більше і не менше. Фігура Липинського сьогодні оточена пієтетом, але головне — він «свій». Коли щось подібне чуєш від свого, це можна витерпіти та обговорити (щоб потім, я впевнений, обгрунтовано відкинути), а від чужого — то вибачайте. Так вже улаштована людина.[14]

Щодо ідеї Липинського, вона не зовсім померла: і сьогодні подекуди чути пропозиції запросити на високу посаду в нашому уряді якого-небудь чудового українця з-за кордону — людину, що вже зробила солідну адміністративну чи політичну кар’єру у США або у Канаді. Приклади таких кар’єр були та є, але навряд чи я підтримав би таку ідею. Я бачу в ній синдром призивання варягів, що глибоко засів у сучасних древлянах та полянах. Дякувати треба, що ніхто сьогодні не повторює докази В’ячеслава Липинського.

Але повернуся до питання, якого торкнулися етнопсихологи: чого ж все-таки більше в українцях — почуття чи раціонального? Маю свою гіпотезу. У жодній книзі я чомусь не наштовхнувся навіть на згадку про таку без сумніву нашу рису, як легковірність. Так, наша людина, особливо сільська, постійно побоюється каверзи та обшукання, вона конче скептична та недовірлива, вона навіть дещо хизується своєю недовірливістю. Втім, на що направлена її недовірливість? На предмети та обставини більш чи менш звичайні та приземлені. А ось у щось немислиме вона може повірити з легкістю та ледь не з радістю. Який освічений українець не знає, наприклад, що шурин Богдана Хмельницького, наказний гетьман Іван Золотаренко був чарівником? Чи ж дивно, що у нас в Україні у будь-який даний момент часу практикує одразу кілька пророків та месій? У всіх на пам’яті Біле братство, не зовсім ще забули й Марію-Деві-Христос. Про звичайних ворожок, віщунів та астрологів нема чого й говорити.

В іншому місці цієї книги я веду мову про те, що саме довірливість українця утнула з ним такий злий жарт в період революції та громадянської війни. Він спокусився обіцянками більшовиків і ще багато десятиліть потім продовжував вірити в них. Українець тому так і наголошує на своєму ніби-то скептицизмі, що знає свою слабину протилежної якості.

Я припускаю, що ця легковірність є частковим та бічним наслідком якогось більш широкого та універсального явища. Мабуть, можна сказати так: більшість або значна частка мешканців України десь на підсвідомому рівні постійно готова до дива, вона впевнена, що у цьому світі можливо все. Нашим людям звідкілясь відомо, що світ створений зовсім не так просто й очевидно, як ми його бачимо. Звідки це береться? Не знаю, але віра України у загадкове просвічує крізь безліч життєвих історій, загадок, вона буквально просякає нашу народну творчість. Чи може це бути випадковим?

Нагадаю, що саме Україна породила абсолютно особливий талант Гоголя. Невідомий нам містичний зворотній бік життя відкрився йому у рідній Василівці, у Диканьці. Він не закрився для нього й пізніше, у Петербурзі, — повість «Портрет» це ясно показує. Зовсім не дивно й те, що автор «Мастера и Маргариты» теж родом з Києва. Але Карпати і Полісся наповнені таємницями не менше Полтавщини, Подніпров’я або Волині — читайте наших класиків.[15]

Читаю у Івана Франка: «Мені розповідали, що у Нагуєвичах колись розкрили могилу упиря і, відкривши труну, знайшли мертвяка, який лежав на боці та палив люльку». Дуже спокійна фраза. Поставивши крапку, Іван Якович переходить до чогось іншого.

Ми поетичний та артистичний народ, це не заслуга, а даність. Ми схильні до перебільшень, метафор, гіпербол, ми ще не втратили до кінця почуття єдності з природою. Разом з тим українець значною мірою поглиблений у себе. Йому у собі самому потрібно зрозуміти ще так багато, що це надовго.

По контрасту

По контрасту росіяни більше повернуті назовні. Психологи говорять, що росіяни швидше екстравертні, а українці швидше інтровертні (обидва слівця звучать, прямо скажемо, однаково неприємно — але така вже термінологія, з нею не посперечаєшся). Серед росіян навряд чи буде поширений психоаналіз за Фрейдом — це коли персона, занепокоєна своїми проблемами (як правило, дама), сповідується спеціалісту по неврозах, розповідаючи йому те, про що не розповість нікому. Російські дами прекрасно сповідуються одна одній, їм психоаналітик не потрібен.

Серед росіян я частіше, ніж серед українців, зустрічав людей, яким здавалась обтяжливою їхня справа, і вони робили її погано. Не тому, що не могли робити добре, а тому, що була відраза. Зате така людина майже завжди має якесь хобі. Це старе явище. Читайте Лєскова: «Он был чиновник какого-то отделения, и по русской привычке свое дело считал за неинтересное, а любил заниматься тем, что до него не касалось».

Багато росіян, здебільшого серед простих людей, не дуже високої думки щодо формальних законів, вважають їх бездушними. Звідси й повна відсутність серед них того тремтливого ставлення до Закону (з великої літери), яке притаманне, наприклад, німцям. І звідси ж переконання, що треба жити «по понятиям» — тобто спираючись на голос совісті та здоровий глузд. Поняття, мовляв, у всіх випадках життя підкажуть шлях до розумного й справедливого рішення, а законотворчі хащі придатні виключно для крючкотворів.

«Революційна правосвідомість» і спрощене судочинство часів революції, громадянської війни та наступних років було яскравим втіленням життя «по понятиям». Але все це можна було спостерігати й до революції, притому у найнесподіваніших сферах. Скажімо, зречення Миколи Другого від престолу було вчинком, неможливим з погляду юридичного. Він не мав права зректися навіть за себе самого (таке не передбачене російськими законами), не говорячи вже про те, щоб зрікатися від імені сина, він не мав права передавати престол братові Михайлу. Микола Другий виходив з доцільності, як він її розумів на той момент, він зрікався тому, що так йому підказувало його моральне почуття. Тобто він вчинив «по понятиям».

Не буду стверджувати, що таке ставлення до закону не притаманне українцям. Притаманне, і навіть дуже, але, як мені бачиться, у відчутно меншій мірі, аніж росіянам. У українців якось більше поваги до порядку і законної влади, це видно навіть у тому, що в українському селі священик та вчитель (люди, яких поставила влада) завжди були більш шановані, ніж у російському.

Істина, що українці та росіяни — різні народи, для багатьох все ще не очевидна. Моя порада — підіть у етнографічний музей. Ви переконаєтесь, що внутрішні відміни між росіянами та українцями відбиті у зовнішніх відмінах практично всіх форм побуту. Всередині одного народу такі відміни були б неможливі. Згоден, двадцяте сторіччя сильно вирівняло їх, та ще й частково дев’ятнадцяте, але вони залишились і вони безумовні. У східному напрямку ці відміни слабшають, у західному — посилюються. А загалом, відвідайте етнографічний музей. Ви переконаєтесь у несхожісті народного одягу — російська жінка носила сарафан, українська — плахту; у нас не знали косовороток, а в Росії — широких українських штанів. Українець взимку носив високий конічної форми капелюх з овчини, який називали «кучма», влітку — солом’яний бриль; росіянин зимою ходив у хутряній ушанці — «треухе», влітку — у схожому на циліндр валяному «грешневике». Заміжня жінка у нас ховала волосся під «намітку», тому що домовий, ухопивши за волосся, що вибилося, міг затягти її на горище. Російські жінки також ховали волосся, але на інший зразок. Наші жінки не носили російського «кокошника» та рогатої «кички»; нарядним головним убором українок були абсолютно інші на вигляд «очіпок» та «кораблик».