Окрім емоційного ставлення є ще стандартизоване. Про кожен народ накопичений запас стереотипів. Стереотип теж завжди помилковий, але через крайню спрощеність він принаймні не містить у собі внутрішнього протиріччя. Цікаво, що образ українця, яким його бачать багато росіян, так і не склався у стереотип. Якщо англійці, то, ясна річ, манірні — що б це не означало — та консервативні. Французи бабії та їдять жаб. Італійці легковажні, громогласні та постійно жестикулюють. Японці трудоголіки і дуже люблять фотографуватися. А що виходить із стереотипом «українець»? З одного боку, він людина начебто дуже хитра та «собі на умі», з іншого — виключно уперта («хохол упертий»). Ось уже й протиріччя. Хитрун ніколи не буває упертим, хитрун діє гнучко, а упертий діє натиском, це дві зовсім різні тактики поведінки. Далі, українець, згідно думки, що склалась у Росії, це службіст із нахилом до буквоїдства, уїдливий, причіпливий та досить черствий. Теорія щодо службіста підкріплюється тим фактом, що безліч українців обрали військову чи морську службу, багато хто на ній відзначився і прославився. З цим не посперечаєшся. Не стану ворушити Громадянську війну з її подекуди випадковими висуваннями. Згадаю більш пізні імена, такі як міністри оборони Малиновський та Гречко (а перед війною нарком оборони Тимошенко), маршали Кулик, Єременко, Рибалко, Москаленко, Федоренко, Судець, Кошовий, Толубко, Батицький, Лосик, Скрипко, Руденко, Кожедуб, генерал армії Черняхівський, що загинув у 39 років (двічі Герой Радянського Союзу, кавалер ордену Богдана Хмельницького), начальник Генштабу Штеменко, главком сухопутних військ Павловський, адмірали Головко (став адміралом у 38 років), Басистий, Левченко, Чабаненко — коли почнеш перелічувати, важко зупинитися.

Чимало українців зробили видатну духовну кар’єру. Мені казали, що були такі періоди, коли більшість кафедр митрополітів Московського Патріархата посідали українці. Та й серед архієпіскопів і епіскопів їх частка завжди була набагато вищою, ніж частка українців у православному населенні Російської імперії та СРСР. Я не дуже обізнаний у таких справах, але мені здається, що релігійне служіння — поприще суворе, близьке у цьому до військового.

Щоб підкріпити погляд на українця-служаку я й сам можу додати, що мої співвітчизники — добрі технологи, а добрий технолог, так само як інженер з техніки безпеки, ніколи й нічого не робить «на глазок», «на авось», «з точністю до двох вареників». Обов’язок технолога сумлінно та ретельно, без відхилень та імпровізації, виконати всі вимоги виробничого процесу, він також службіст.

Добре, нехай буде службіст. Але далі протиріччя посилюються. Мені доводилось чути від російських друзів, що, за їхніми спостереженнями, український характер часто-густо мрійливий, схильний до перепадів настрою. Можливо. Але як це поєднується з упертістю, хитрістю, черствістю, кар’єризмом та буквоїдством? Кар’єрист, служака завжди насторожі, йому не до настроїв та мрій. І як до цього вписати українську схильність до самоіронії (до речі, риса сильних людей)? Один мій земляк, що завжди домагався свого, полюбляв повторювати, глибоко ховаючи усмішку: «Ми люди бідні, ми люди темні, нам аби гроші та харчі хороші».

Той, кому до вподоби схвальні оцінки, із задоволенням перечитає слова Гоголя: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой, — явный знак, что они должны пополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им не похожие одну на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве». Хіба ж не приємно прочитати про «нечто совершеннейшее в человечестве», знаючи, що це стосується ніби й тебе самого? Закликаю не брати дуже легко на віру (так само як і слова про злиття докупи), а звернути увагу на те, що, згідно з Гоголем, характери та «истории прошедшего быта» наших народів повністю несхожі.

Новий час — нові пісні. Через півтора віки після Гоголя сучасний культуролог Андрій Окара порівнює українців з росіянами зовсім інакше. Він пише: «Багато російських філософів, вдаючись до характеристики російського духу як анархістського, писали про “одвіку баб’яче” у російській душі. Але у ставленні до України це системні начала. Росія ставиться до України приблизно так, як романо-германський Захід до самої Росії. Поруч з європейцями росіяни видаються шукачами істини, а самі європейці — приземленими матеріалістами. Аналогічно українці на тлі росіян ледве не “народ Божий”, що перебуває у бездіяльному спостеріганні, а росіяни — нація купців, капіталістів, нафтогазових олігархів, що прагнуть “приватизувати” Україну». Наводжу цю цитату не тому, що згоден з нею. Швидше, як ще одну цікаву думку.

Про український характер написано останнім часом досить багато гідного подиву. Ті автори (українські!), які траплялись мені, малюють досить дивне створіння. Воно сентиментальне, чуттєве, схильне до меланхолії, йому притаманна емпатія (не знаю, що це таке), толерантність щодо інших культур та релігій, анархічний індивідуалізм, верховенство емоцій над волею та розумом, прагнення особистої свободи, знижена стійкість, нелюбов до організованості, дисципліни та агресивної активності.

Кому може належати така характеристика? Так і здається, що це «зайва людина» із шкільного твору, блідий юнак із поглядом палким. Нічого схожого. Насправді, якщо довіряти нашим етнопсихологам, мається на увазі «сіль української землі», мешканець села, хуторянин, хлібороб. Він підсвідомо над усе шанує (прямо-таки язичник!) Матір-землю. Мабуть такі билинно-декадентські хлібороби існують насправді, але якби вони всі були такими, Україна дуже швидко залишилася б без хліба. Що дивно, такий образ, по-перше, не новий, а по-друге, досить стійкий. Виявляється, ще діячі кирило-мефодієвського товариства вважали своїх земляків «мрійливими та ніжними».

Повністю згоден з тим, що любов до природи, квітів, музикальність, вишивані сукні, сорочки та рушники, звичка постійно білити хату, прикрашати свій побут та житло говорять про те, що українець — зовсім не закінчений раціоналіст та сухар, що все прекрасне чогось-таки для нього варте. І все ж таки, коли я читаю, що для українця пріоритетними є «індивідуалістичний код цінностей», культурно-історичні цінності України, волелюбність, «мотивація досягнень», прагнення особистої незалежності, впевненості, автономності, бажання розраховувати на власні сили і навіть «прагнення чистоти крові», я починаю побоюватись, що мова йде не про статистично достовірного українця, а про такого, якого хотіли б бачити, а може й викувати, самі автори подібних описів.

Не стану сперечатися з ними. Я значно більше люблю живу людину, нехай навіть з недоліками. Нехай навіть у нього мало емпатії, шкутильгає «індивідуалістичний код цінностей» і він зовсім не турбується про «чистоту крові».

Конкретні приклади набагато кращі абстрактних розмірковувань, але оскільки невідомо, як почувають себе живі люди, коли їх видають за взірець, то звернуся до історичних персонажів.

Я не можу без посмішки і в той же час без захоплення читати про депутацію запорожців на чолі з військовим суддею Антоном Головатим до Катерини Другої у 1792 році. Справа в тому, що незадовго перед тим запорожцям запропонували для заселення Таманський острів, що відокремлений від суші протоками та рукавами гирла Кубані. Але коли військовий осаул Мокій Гулик з командою оглянув запропоноване місце, то вирішив, що воно не досить велике. Разом з тим він запримітив кращі землі. Озброєний точним знанням, чого саме слід домагатися, Головатий з товаришами відправився до Петербурга задля «исходатайствования прав на вечно спокойное потомственное владение» тією землею, яку обрали для себе козаки. Головатий скромно попрохав царицю про те, щоб віддала війську у володіння Таманський острів «с окрестностями», а ці «окрестности» у тридцять разів були більшими за сам острів.