Культурна революція XX століття, ЗМІ, кінематограф, мода та реклама зовні дуже зблизили більшість навіть віддалених один від одного народів світу, що вже говорити про українців з росіянами, — тут дуже легко припуститися помилки. Нехай не зроблять її мої читачі: українці лишилися українцями, а росіяни росіянами. Більше того, покинувши Радянський Союз, українці посилили своє українство, а росіяни «русскость».
Коли ми сьогодні бачимо на екранах своїх телевізорів різні міста світу, нас не залишає враження, що натовпи на вулицях Відня. Белграда, Брюселя та Києва, Берліна та Петербурга нерозрізненні те навіть взаємозамінні. Проте, це враження оманливе. Деякі риси народного характеру лишаються незмінними із століття у століття, не зважати на народний характер не можна, тим більше політикам.
У 1999 році світ переконався у цьому на прикладі, що так дороге обійшовся. Не вбачаючи іншого засобу покласти край розправам над мирним населенням Косова, Північно-Атлантичний альянс, як всі ми пам’ятаємо, вирішив продемонструвати режиму Милошевич; серйозність своїх намірів і розпочав бомбардування воєнних об’єкті] Югославії. У НАТО були впевнені, що бомбардування закінчаться ні пізніше, як через чотири-п’ять днів. Цього часу буде досить, щоб сер би зрозуміли: НАТО не жартує і не відступить від своїх вимог а оскільки Югославії нема чого протиставити могутності НАТО, то вона розважливо поступиться вимогам альянсу. Саме так, «раціонально» та «прагматично», вчинили б і американці, і англійці, і німці, італійці, і французи, та й всі інші члени цієї воєнної організації. Югославія ж повелась «нерозважливо», «нераціонально» та «непрагматично». Упертість диктатора підтримав практично весь сербський народ Бомбардування затягнулися на тижні, були потрібні гарячкові закулісні імпровізації, комбінації та торги, потрібна була човникова дипломатія (дужа стала в пригоді хитрість Чорномирдіна), аби якось-таки залагодити справу. В результаті — величезні, невиправдані жертви та руйнування, хаос на Балканах, головнокомандуючий силами НАТО у Європі тихо звільнений з посади. Важко висловлювати сумнів щодо добрих намірів альянсу, але він повинен був зважити на сербський характер і діяти якось інакше, хоча це легко говорити...
Добре чи погано, але і українці, і росіяни, і білоруси також належать до народів, схильних у ситуаціях фатального виклику реагувати «нерозважливо» і абсолютно не прагматично. Досить згадати оборону Брестської фортеці та Ленінграда, партизан Ковпака, Вершигори, Сабурова, Заслонова, Українську Повстанську Армію. Для порівняння: командування Червоної Армії, що вступило наприкінці 1944 року на територію Німеччини, очікувало нападу німецьких партизан у своїх тилах і було дуже здивоване, дізнавшись, що німецьких партизан просто не існує. Німці — добрі солдати, але неорганізовану війну без шансів на перемогу вони не вважали розумною справою.
Сказане не містить у собі оцінок або ж протиставлень. Це констатація факту і нагадування про те, що не брати до уваги характер народу не можна.
Росія ледве не з Ливонської війни звикла бути одним з полюсів світового протистояння, що, на мій погляд, занадто стомлює, але їй саме цього постійно не вистачає. Втім не будемо тішитись, переконуючи себе, що ми, на відміну від росіян, сумирний та абсолютно не імперський народ: для українця досить традиційно ототожнювати себе з великою державою. Це, певна річ, пройде, і вже проходить, але не може пройти водночас. До речі, уже Київська Русь була імперією з вираженим потягом до експансії. Багато кому у сучасній Україні психологічно не вистачає імперського розмаху та імперського простору.
Український та російський народи сформували два унікальних субетноси, які не мають аналогів у всій світовій історії — запорізьке та донське козацтва. Завдяки українським козакам ще у середині XVII століття була створена національна українська гетьманська держава із яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин. І українські, і російські козаки — це люди рухливих кордонів, передовий загін православ’я. Вони підкорили Сибір, вийшли до Тихого океану, заснували слов’янські форпости по краю великого євразійського степу. Їх одвіку вабило те, що за обрієм; вони (а згодом їхні нащадки) завжди ставили перед собою неймовірні, надмірні завдання: освоєння Сибіру та Аляски, Далекого Сходу та Манчжурії, Кавказу та Середньої Азії, підкорення Арктики, Світового океану та космосу. Вони не боялися життя, вони потішалися над труднощами. Доля єдиновірців за Дунаєм або храму Святої Софії у Константинополі, бувало й таке, турбувала їх більше, аніж низькі дрібниці повсякдення. Де закінчується український характер і де починається російський — гадаю, не скаже ніхто.
Воєнні демократії козаків, їх божевільна сміливість, їх горда незалежність («З Дону видачі немає!») — то не вигадка письменників більш пізніх часів, на відміну від міфу про ковбоїв. Ось де характери, ось де цільність! Козацтво, сторож кордонів батьківщини, унікальний стан, що «поголовно і на власний кошт» служив державі, міг би стати благодатним матеріалом для національного епоса.
Починаючи з кінця XVIII століття саме козацтво — приклад перехідного російсько-українського субетносу. Чорноморське козацтво, колишні запорожці, опинилися на Північному Кавказі по сусідству з «лінейними» (донськими), терськими та гребінськими козаками. Вони разом брали участь у Персидському поході 1796 року (до того ж об’єднаними козацькими силами командував відомий нам Антон Головатий), у кавказьких війнах та обороні Севастополя, а потім всі разом стали називатися кубанськими. Російські урядовці помалу, але досить цілеспрямовано, змішували «чорноморців» із «лінейцями». Це привело до того, що на Північному Кавказі запанувала двомовність. Герой Лєрмонтова у «Тамані» одразу ж помітив це: «Меня, однако, поразило одно: слепой говорил со мной малороссийским наречием, а теперь изъяснялся чисто по-русски». Велика частка українців була також і в складі Донського, Оренбурзького, Уральського, Сибірського, Семиріченського та Усурійського козацьких військ.
Незважаючи на те, що Кубань почала втрачати свій український характер ще до революції, двомовність могла триматися тут досить довго. Радянська влада вирішила покінчити і з цим також. У грудні 1932 року під диктовку Сталіна було прийнято постанову Раднаркому та ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлю на Північному Кавказі. Ряд пунктів постанови стосувався зовсім не заготівлі, а національних питань. Українізація майже половини районів Північного Кавказу, що проводилась починаючи з першої половини 20-х років, засуджувалась у ній як «петлюрівська». Діловодство вже українізованих районів було знову повернене до російської мови як до «більш зрозумілої для кубанців», скасовувалось українське відділення Краснодарського педагогічного інституту, поступово було скасоване й шкільне навчання українською мовою. Не знаю, чи дало це комусь щастя, але в результаті Кубань втратила значну частину свого розмаїття, зробилась одномірною.
А ще Кубань стала для українців грізною пересторогою щодо того, наскільки швидкими можуть бути процеси асиміляції. Подекуди не тільки окремі особи, але й цілі громади можуть забігати наперед у цих процесах. Не було більш затятих турків, аніж яничари слов’янського походження. Не було, за ствердженням одного прибалтійського барона, у дев’ятнадцятому столітті в Росії росіян більших, ніж остзейські німці. Один з перших та кращих російських письменників-селянщиків Олександр Миколайович Енгельгардт з великим почуттям час від часу говорив: «Мы, русские...», «Только у нас, русских, пойдет такое дело, как коллективное сельское хозяйство», а його сучасниця тим часом так відзивалась про нього у щоденнику: «Этот немчик». Мова кубанських станиць та хуторів досі ближча до української, ніж до російської, але й горді станичники, і скромні хуторяни вважають її справжньою російською, і немає, мабуть, сьогодні у Росії більш імперського, войовничо-великоруського за настроями регіону, ніж Кубань, що заселена нащадками українських «лицарів».