— Я поспішав, як лише міг, — виправдувався Малий, — і скільки всього накупив…

— Але ж залишив п’ятиерову монету? Я маю одержати п’ять ере за те, що мене кусатиме шарф, — злякано перебив його Карлсон.

Малий заспокоїв його — сказав, що зберіг кілька п’ятаків.

У Карлсона радісно заблищали очі, і він застрибав на місці з утіхи.

— О, я найхворіший у світі! — сказав він. — Нам треба швидше покласти мене до ліжка.

Аж тепер Малий подумав, як він дістанеться на дах, не вміючи літати.

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон. — Я посаджу тебе на спину, і гайда — просто до моєї хатки. Але гляди, щоб пальці не попали в пропелер.

— Ти справді думаєш, що в тебе вистачить сили донести мене на собі? — спитав Малий.

— Там видно буде, — відповів Карлсон. — Важко, звичайно, уявити собі, що я, такий хворий і немічний, подолаю з тобою хоч половину шляху. Але завше є рятунок. Коли я відчую, що в мене більше немає сили, то скину тебе.

Малому не здавалося, що це рятунок — скинути його на півдорозі вниз, і він трохи занепокоївся.

— Та нічого, все має бути гаразд, — потішив його Карлсон. — Якби тільки мотор не відмовив.

— А як відмовить? Ми тоді впадемо вниз? — спитав Малий.

— Аякже — ляп, і впадемо, — радісно підтвердив Карлсон. — Але це дурниці, не варто й згадувати! — додав він і махнув рукою.

Малому нічого не залишалось, як погодитися, що то дурниці. Він надряпав на клаптикові паперу записку мамі й татові і поклав її на столі:

Звичайно, було б найкраще, коли б він устиг повернутися, поки ця записка попаде їм на очі. Але якщо вони часом почнуть його шукати, то хай знають, де він. А то може вийти так, як було раз, коли вони гостювали в бабусі і Малому заманулося самому покататися поїздом. Тоді мама плакала й питала:

— Якщо вже ти, Малий, так забажав покататися поїздом, то чому не сказав нам?

— Тому, що я справді хотів покататися, — відповів Малий.

Так само було й тепер. Він хотів вибратися з Карлсоном на дах, і тому було найкраще нікого не питати. Коли вони похопляться, що його нема дома, то він принаймні зможе виправдатися, що залишав записку.

Карлсон приготувався летіти. Він покрутив за гудзика на животі, і моторчик почав працювати.

— Стрибай мені на спину! — вигукнув він. — Ми вирушаємо!

І вони справді вилетіли крізь вікно й піднялися в повітря. Спочатку Карлсон зробив круг над найближчим дахом, щоб випробувати моторчик. Моторчик гуркотів так рівно й надійно, що Малий зовсім перестав боятися. Навпаки, йому така подорож була дуже приємна.

Врешті Карлсон приземлився на свій дах.

— Тепер побачимо, чи ти втрапиш до моєї хатки, — мовив він. — Я не скажу тобі, що вона міститься за димарем, ти сам її знайди.

Малий ще ніколи не бував на даху. Але він не раз бачив якихось чоловіків, що, прив’язавшись мотузкою до димаря, ходили по даху й згортали сніг. Малий завжди заздрив їм. А тепер він сам мав таке щастя, хоч, правда, не був прив’язаний мотузкою до димаря, і в нього аж усередині хололо, коли він, утримуючи рівновагу, ліз до димаря. І ось Малий справді побачив Карлсонову хатку. Дуже гарну хатку, з зеленими віконницями і згарбним ганочком, де можна було відпочити. Тепер Малому хотілося якнайшвидше зайти всередину, щоб на власні очі побачити всі ті парові машини, картини з півнями та інші речі, які мав Карлсон.

Над дверима висіла табличка, щоб усі знали, хто тут живе. На ній був такий напис:

Карлсон відчинив навстіж двері й вигукнув:

— Прошу, любий Карлсоне… і ти, Малий, теж! — І перший заскочив до хатки.

— Тепер мені треба лягти в постіль, бо я найхворіший у світі! — крикнув він і стрімголов кинувся на червону дерев’яну канапу, що стояла під стіною.

Малий убіг слідом за ним. Він аж тремтів з цікавості.

У хатці було дуже затишно, це Малий відразу помітив. Крім дерев’яної канапи, там стояв ще столярний верстат, що водночас правив Карлсонові й за стіл, шафа, два стільці та коминок із залізними гратками. Там, певне, Карлсон варив собі їсти.

Але парових машин не видно було. Малий довго оглядався по кімнаті, проте не побачив їх і врешті спитав:

— А де ж твої парові машини?

— Мої парові машини… гм… вони всі вибухнули. Не інакше, як зіпсувались запобіжні клапани. Та це дурниці, не варто й згадувати!

Малий знов оглянувся.

— А твої картини з півнями? Вони теж вибухнули? — глузливо спитав він.

— Та ні, не вибухнули, — відповів Карлсон. — Он, дивись! — і він показав на пришпилений до стіни біля шафи аркуш картону. В одному куточку на ньому справді був намальований півень — маленький, червоний півник.

Решта картону була чиста.

— Картина називається «Дуже самітний півень», пояснив Карлсон.

Малий глянув на того півника. Але ж Карлсон казав, що має тисячі картин з найрізноманітнішими півнями! А виявилося, що то лиш один-однісінький жалюгідний півник!

— Цього «Дуже самітного півня» намалював найкращий у світі майстер малювати півнів, — сказав Карлсон, і голос його затремтів. — Ох, яка ця картина прегарна й смутна! Але ні, мені не можна тепер плакати, бо від сліз піднімається температура.

Карлсон відкинувся горілиць на подушку і схопився за голову.

— Ти мав бути мені за матір, тож будь, — простогнав він.

Малий добре не знав, з чого йому починати, тому нерішуче спитав:

— Ти маєш якісь ліки?

— Маю, але не такі, як мені хочеться, — відповів Карлсон. — У тебе є п’ять ере?

Малий витяг з кишені штанів п’ятака.

— Спершу дай їх мені, — сказав Карлсон.

Малий дав йому монету, і Карлсон затиснув її в кулаці. Вигляд у нього був хитрий і вдоволений.

— Сказати тобі, які мені потрібні ліки?

— Скажи, — мовив Малий.

— «Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху». Ти повинен узяти трохи цукерків, трохи шоколаду, додати стільки ж печива, все це потовкти й добре змішати. Як тільки ти приготуєш ці ліки, я відразу ковтну першу дозу. Вони дуже помагають від гарячки, — сказав Карлсон.

— Щось мені не віриться, — зауважив Малий.

— Давай закладемося, — запропонував Карлсон. — Закладаюсь на шоколадку, що вони допоможуть.

Малий вирішив, що, певне, мама саме це мала на думці, як казала, що суперечку завжди можна розв’язати словами.

— Ну ж бо, закладімось! — наполягав Карлсон.

— Гаразд, — погодився Малий.

Він витяг одну з двох шоколадок, що купив у крамниці, і поклав на верстат, аби видно було, на що вони заклалися. Потім заходився готувати ліки за Карлсоновим рецептом. Він поклав у чашку кілька цукерків і кілька шматочків малинового мармеладу, додав трохи шоколаду і все потовк та перемішав. Тоді покришив мигдалеве печиво і теж досипав у чашку. Таких ліків Малий ще зроду не бачив, але вони були на вигляд дуже смачні, і він погодився б і сам трошки захворіти, щоб скуштувати їх.

Та Карлсон сидів на ліжку, роззявивши рота, мов пташеня, і Малий поспішився з ложкою до нього.

— Всип у мене велику дозу, — попросив Карлсон.

Малий так і зробив.

Потім вони посідали і мовчки почали чекати, поки в Карлсона спаде гарячка.

За півхвилини Карлсон заявив:

— Твоя правда. Ці ліки не помагають від гарячки. Дай тепер мені шоколадку.

— Тобі дати шоколадку? — здивувався Малий. — Адже я виграв заклад!

— Авжеж, виграв ти, отже, мені треба дати шоколадку, щоб я хоч нею втішився. Немає на світі справедливості! А ти просто поганий хлопчисько, хочеш з’їсти шоколадку тільки тому, що в мене не спала гарячка!

Малий неохоче дав шоколадку Карлсонові. Той миттю надкусив її і сказав:

— Чого ти похнюпився? Ось коли я наступного разу виграю, шоколадку одержиш ти.

Він швидко жував, а як доїв шоколадку до останньої крихти, то ліг горілиць на подушки й тяжко зітхнув:

— Які нещасні хворі люди, і я теж нещасний! Не інакше, як доведеться спробувати подвійну дозу ліків, хоч я більше не вірю, що вони допоможуть.