«Хай-но Крістер завтра знов почне хвалитися своїм Йофою, я йому розповім про Карлсона. Чого вартий Йофа проти Карлсона, що живе на даху! Так я йому й скажу».

І все-таки нічого в світі Малий так не прагнув, як мати свого власного пса.

Карлсон перебив його думки.

— Я б залюбки трошки розважився, — заявив він і цікаво озирнувся довкола. — У тебе більше немає парової машини?

Малий похитав головою. Ага, парова машина. Добре, що згадав! Адже Карлсон тепер тут, і мама з татом можуть переконатися, що він таки існує. І Боссе з Бетан теж, якщо вони тепер дома.

— Хочеш піти познайомитися з моїми мамою і татом? — спитав Малий.

— Залюбки! — погодився Карлсон. — Їм буде дуже приємно зустрітися зі мною — адже я такий вродливий і розумний… — Карлсон почав задоволено походжати по кімнаті. — І до міри затовстий, — додав він. — Чоловік у розквіті сил. Твоїм мамі й татові буде дуже приємно познайомитися зі мною.

Саме тієї миті з кухні долинув ледь чутний запах смажених тюфтельок, і Малий згадав, що скоро буде обід. Подумавши, він вирішив почекати, поки скінчиться обід, а вже тоді знайомити Карлсона з мамою і татом. Бо ж доброго мало виходить, коли мамам заважають смажити тюфтельки. А крім того, тато чи мама можуть раптом завести з Карлсоном розмову про парову машину або плями на книжковій полиці. Ні, цьому треба запобігти. Будь-що треба запобігти. Під час обіду Малий уже постарається, щоб мама й тато зрозуміли, як їм слід ставитись до найкращого в світі машиніста. Треба тільки мати час. Поки пообідають, він це владнає. А тоді запросить усіх і поведе до своєї кімнати.

«Прошу, ось вам Карлсон, що живе на даху», — скаже він.

Як же вони здивуються! Ото буде смішно дивитися на них!

Карлсон раптом перестав ходити по кімнаті. Він завмер на місці й почав принюхуватися, наче мисливський собака.

— Тюфтельки, — сказав він. — Як я люблю смачні тюфтельки!

Малому стало трохи ніяково. Власне, на такі слова годилося б сказати одне: «Якщо хочеш, залишся й пообідай у мене».

Проте Малий не зважувався отак просто взяти й привести з собою Карлсона до столу, нікого не попередивши. От Крістер або Гунілла — то інша річ. З ними Малий міг прибігти останньої миті, тоді, коли всі вже сиділи за столом, і сказати:

— Мамуню, Крістер і Гунілла теж хочуть горохової юшки й млинців.

Але привести на обід зовсім незнайомого товстого чоловічка, який до того ж поламав парову машину й наробив плям на книжковій полиці, так просто не можна.

Але ж Карлсон ось заявив, що дуже любить смачні тюфтельки. Отже, треба конче дістати їх, а то він образиться й не захоче більше прилітати до Малого. О, скільки тепер залежало від маминих тюфтельок!

— Почекай хвильку, — мовив Малий, — я побіжу до кухні по тюфтельки.

Карлсон задоволено кивнув головою.

— Чудово! — вигукнув він. — Чудово! Тільки мерщій біжи! Адже картинами не наїсися.

Малий помчав до кухні. Там біля плити стояла мама в картатому фартусі і смажила смачні-пресмачні тюфтельки в підливі.

Мама підтрушувала над полум’ям велику сковороду, а в ній було повно-повнісінько чудових підсмажених кульок із м’яса.

— Це ти, Малий? — сказала вона. — Скоро будемо обідати!

— Мамо, можна мені взяти в тарілку кілька тюфтельок і понести до своєї кімнати? — попросив Малий якнайніжнішим голосом.

— Зараз, синку, ми сядемо до столу, — відповіла мама.

— Я знаю, але все одно дайте… Після обіду я вам поясню, навіщо вони мені.

— Ну добре, візьми.

І мама поклала на тарілочку шість тюфтельок.

О, як вони смачно пахли! І які були гарні, рум’яні — саме такі, як і треба.

Малий обережно взяв тарілочку обома руками, поспішився до своєї кімнати й вигукнув, відчиняючи двері:

— Ось я, Карлсоне!

Та Карлсон кудись зник. Малий стояв з тюфтельками і не знав, що йому робити. Карлсона ніде не було видно.

Малий був страх який розчарований, все відразу стало йому таке нудне.

— Він полетів, — сказав Малий сам до себе. — Полетів…

Аж нараз…

— Пік! — почулося звідкись. — Пік!

Малий оглянувся довкола. На його ліжку майже в ногах щось невеличке ворушилося під ковдрою і пищало:

— Пік! Пік!

За мить з-під ковдри визирнуло лукаве Карлсонове обличчя.

— Ха-ха-ха! — засміявся він. — Ти сказав: «Він полетів»! «Він полетів», — ха-ха-ха! А я зовсім не полетів. Я просто сховався.

Тут Карлсон побачив тюфтельки і миттю крутнув гудзика на животі. Моторчик загув, і Карлсон плавно залетів з ліжка просто до тарілочки. Він на льоту схопив тюфтельку, піднявся під стелю і вдоволено закружляв навколо лампи.

— Смачні, — сказав він. — Страх які смачні! Навіть важко повірити, що їх смажив не найкращий у світі кухар. Але це правда, нічого не скажеш, — додав Карлсон. Він знову шугнув униз до тарілочки й схопив ще одну тюфтельку.

Тієї миті з кухні почувся мамин голос:

— Малий, зараз будемо обідати, швиденько мий руки й ходи!

— Мені треба йти, — сказав Малий Карлсонові й поставив тарілочку додолу. — Та я скоро повернусь. Обіцяй, що ти почекаєш на мене.

— Добре, але що я робитиму, поки тебе не буде? — спитав Карлсон. Він шугнув униз і приземлився біля Малого. — Мені ж треба якоїсь розваги. В тебе немає ще одної парової машини?

— Ні, — відповів Малий, — машини немає, але ти можеш погратися моїми кубиками.

— Давай їх сюди! — звелів Карлсон.

Малий дістав із шафки, де він тримав свої іграшки, будівельну коробку. То була справді чудова будівельна коробка — з деталями найрізноманітнішої форми. З них можна було спорудити що завгодно.

— Ось маєш, — мовив він. — 3 цього можна зробити й машину, й кран, і все, що хочеш…

— Невже найкращий у світі будівельник не знає, що можна з цього спорудити, а що ні? — перебив його Карлсон.

Він запхнув до рота ще одну тюфтельку і заходився біля коробки з кубиками.

— Побачимо, побачимо, — сказав він і висипав усі кубики з коробки на підлогу.

Малому треба було вже йти, хоч він залюбки лишився б подивитися на роботу найкращого в світі будівельника.

У дверях Малий ще раз оглянувся на Карлсона й побачив, що той сидить на підлозі біля купи деталей і задоволено мугикає собі під ніс:

З останніми словами пісеньки він проковтнув четверту тюфтельку.

Коли Малий зайшов до вітальні, мама, тато, Боссе й Бетан уже сиділи біля столу. Малий швиденько вмостився на своє місце й пов’язав серветку.

— Пообіцяйте мені щось, мамо. І ви теж, тату, — попросив він.

— Що ж я маю тобі пообіцяти? — спитала мама.

— Спочатку пообіцяйте, — наполягав Малий.

Тато не хотів на таке пристати й відразу сказав:

— А як ти знов захочеш, щоб я пообіцяв тобі купити собаку?

— Ні, не собаку, — відповів Малий. — Хоч собаку ви мені теж можете пообіцяти. Ні, це зовсім інше і зовсім не страшне. Обіцяйте, що ви пообіцяєте!

— Ну, гаразд, обіцяємо, — погодилась мама.

— Ага, отже, ви пообіцяли не лаяти Карлсона, що живе на даху, за парову машину! — радісно сказав Малий.

— Цікаво, — поглузувала Бетан, — як би вони могли полаяти Карлсона за парову машину, коли вони ніколи його не побачать?

— Ні, побачать! — переможно заявив Малий. — Сьогодні ж після обіду. Бо Карлсон сидить у моїй кімнаті.

— Ой, я зараз удавлюся! — вигукнув Боссе. — Карлсон сидить у твоїй кімнаті?

— Уяви собі, що сидить!

Це справді була урочиста хвилина для Малого. Якби тільки вони швидше обідали, тоді побачать!

Мама усміхнулася.

— Нам було б дуже приємно познайомитися з Карлсоном, — сказала вона.

— Карлсон теж так вважає, — заявив Малий.

Ось уже всі допили компот. Ось уже мама підвелася з-за столу. Настала хвилина, що її так чекав Малий.