Робота завжди вмикали на самозбереження, і його логічні побудови були безпомилкові. А втім, Керн і сам уже зробив потрібні висновки і наповнив крила рідким гелієм, щоб охолодити їх.

Планер мчав наче в киплячому молоці. Поблизу проносилися витягнені бульбашки і димчасті шарфи.

Апарат гальмувався тільки опором повітря, і кабіна вельми нагрілась, попри охолодження рідким гелієм. Проте Керн і Вуд, одягнені в скафандри, не страждали від перегріву, а робот був байдужий до спеки.

Венеріанські хмари знаходились на величезній висоті, спіраль гальмування, яку обчислив іще чудовий російський учений, провидець Ціолковський, проходила в їхній товщі. Гаррі Вуд ніяк не міг дочекатися, коли ж планер вирине з каламутного туману і вони побачать нарешті поверхню планети, її незвичайні червонясті ліси…

Планер, облетівши кілька разів навколо планети і поступово знижуючись, мав уже вийти в заданий квадрат «70» материка. Та суша не показувалася. Туман темнішав, з молочного перетворився на сірий, потім на бурий, зрештою, на чорний.

Попереду блиснула блискавка. Робот сіпнувся. Керн з тривогою подивився на нього. Нова блискавка мигнула зовсім близько. Робот затремтів, та не мовив жодного слова.

Планер трясло, тіпало, кидало, як гоночний автомобіль, що зірвався з бетонового шосе.

Від безперервних блискавок кабіну ніби залило вогнем електрозварювання.

Невагомість уже давно зникла, та Гаррі несподівано відчув, що знову втрачає вагу, як у ліфті, що падає. Наступної миті він відчув подвійну, навіть потрійну вагу. Такої хитавиці не буває навіть в океані за будь-якого шторму. Прокляття! Гаррі не знав морської хвороби, та навіть він почував себе кепсько. Він ледве встиг простягнути вперед руки і спертися на залізну роботову спину, що тремтіла од електричних розрядів.

Планер падав у безодню носом униз.

— Радість дияволам! — вигукнув Керн, насилу виводячи машину зі штопора. — Я надто загордів, поклавшись на себе. Прошу вас, Джоне, зайняти моє місце. Перемикаю вас на автопілотування в оптимальному режимі.

Гаррі помітив, що шефове лице вкрито дрібними краплями поту.

Робот, тремтячи при кожному спалахові блискавиць, слухняно перебрався на пілотове місце.

Математична машина зважила на швидкість вітру, його напрямок, шквальність, перепади тиску й температури, висхідні й низхідні потоки, закономірне розташування повітряних ям і проваль, вона прокладала примхливо-звивисту і найкращу трасу польоту серед лютих атмосферних хвиль, обминаючи невидимі гребені, бездонні провалля. І все ж таки…

Потужні потоки шматували планер, підкидали його, спихали з повітряних урвищ, розламували його об майже тверді вихори туману, крутили в диявольському Мальстримі венеріанської шаленої атмосфери… Ніякий пілот не врятував би літальний апарат. Тільки чудова електронна машина, що з субсвітловою швидкістю надлюдського мислення обчислювала кожен рух, могла керувати ним.

Гаррі не знав, де низ, де верх, де світло, де пітьма… І раптом він побачив над головою червоні кола, що обертаються. Він заплющив очі — кола зникли. Знову розплющив — з'явились.

Венеріанські зарості! Він летів над ними вниз головою!

Робот майстерно вивів планер з мертвої петлі, запобігши ударові об поверхню планети.

Ураган ніс клоччя туману чи вулканічного пилу. А внизу тріпотіла різнобарвна, небезпечно близька стрічка заростей.

Над нею летіли чи то тварини, чи то рослини, з розчепіреним корінням-щупальцями, чіпляючись за верховіття ще не вирваних дерев. Невже це потворні чужепланетні перекотиполе? І вони пристосувалися в боротьбі за існування, перелітаючи з місця на місце в шаленому краю неймовірних бур?

Внизу на галявині воронованою крицею блиснула російська ракета.

Залізний Джон байдуже доповів:

— Швидкість вітру — сто двадцять три милі на годину. Щільність атмосфери щодо земної — три і дві десятих. При посадці можуть бути пошкоджені мої механізми. Шукаю інше місце.

— Скиньте на автомобільне кладовище вашу бісову ляльку! — гримнув Гаррі.

— Бог послав нам її за наші молитви, — відповів Керн.

Ракета «Знання» зникла.

Разом із хмарами піску й попелу буря притискала планер до заростей, загрожуючи розбити вщент.

Дерева поступилися місцем хвилям. Їх піняві гребені начебто хапалися за планер. Він пролетів над морською затокою, часом пронизуючи зірвану з гребенів піну.

Промайнув вулканів схил. Планер бриючим польотом мчав над ним.

Робот доповідав залізним голосом:

— У повітрі можна пробути п'ятдесят сім секунд. Можлива посадка на воду, на дерева, на болото. Шанси на загибель сто процентів, вісімдесят шість процентів, шістдесят два проценти. Вибираю болото.

Гаррі не встиг нічого збагнути. Внизу майнули велетенські віяла листя, гострі скелі, купини, баюри… Одне крило зачепилося за камінь і відлетіло. Фюзеляж покоробився і став' мало не вертикально. Апарат зарився носом у трясовину й почав повільно занурюватися.

Керн відкинув пластмасову напівсферу:

— Швидше! В ім'я бога, чорта чи бізнеса! Планер тоне!

Астронавти вискочили з машини, загрузнувши по коліна в багні. Це було багно чужої планети, вони ступили на Венеру, та ніхто з них навіть не подумав про це.

— Радість дияволам! Загинуло все! Джон не залишить планера, поки його ввімкнуто на автопілотування! — несамовито волав Керн.

Гаррі флегматично поліз до потопаючої кабіни, та вистрибнув назад спритніше. За ним слідом, чіпляючись за алюмінієву обшивку, незграбно вибирався робот. Він одразу загрузнув у багнюці.

Нелюдським напруженням витягнули його астронавти на купину. Він спокійно стояв на ній. Керн, опустившись на коліно, зчищав з його ніг липке баговиння, а Гаррі похмуро спостерігав, як засмоктує драговина знівеченого сріблястого кондора. Лишилося тільки хвостове оперення зі смугами американського прапора. Ось і воно зникло.

У калюжі довго з'являлися і лопали бульбашки.

Розділ шостий

МИНУЛА ЕРА

Флагманський корабель експедиції стояв на Венері.

Люди вперше за історію людства дісталися іншої планети. Вони відчували її незвичне тяжіння, слухали її незрозумілі звуки, діждались її несвітлого ранку, та не побачили іншого світу. Венера начебто схаменулась і, як завжди загадкова, закуталася туманом.

— Просто як у Лондоні! — хитав головою Ілля Юрійович.

Олекса згадав Лондон, куди приїжджав з доповіддю про місячну плісняву. Лондон запам'ятався йому як місто «приватних фортець», парасольок і жовтих вогнів. У «приватних фортецях», — у власних будинках, якими пишно називалися похмуро-одноманітні трьох-чотирьохповерхові секції цегляних будівель, — лондонці жили не «по горизонталі», як усі люди, а «по вертикалі». З кімнати до кімнати не переходили, а піднімалися сходами, як у вежі маяка. Зате коло кожної фортеці був свій під'їзд, зовсім такий як у сусідів, з тими ж незмінними сходинками, але самовдоволено пофарбований у свій особливий колір. Від цього колона, що розділяла під'їзди, часом виходила двокольоровою, а кілька квадратних ярдів підстриженої «під машинку» трави біля тротуару вважалися власним садом. Парасольки, як жартував Олекса, відрізняли лондонців од амфібій, дозволяючи «розумним ссавцям» існувати у воді, що оточувала їхній острів морями, падала на їхній острів дощами і підіймалася з їхнього острова туманом. Жовті вогні на вулицях, жовті автомобільні фари, що схожі на жовті котячі очі, дозволяли лондонцям бачити в тумані, як у пітьмі…

А ще краще від жовтих променів пронизують туман промені інфрачервоні, невидимі. Про це подумав зараз Олекса, та не встиг сказати Іллі Юрійовичу, бо думали вони, очевидно, про одне і те ж.

Ілля Юрійович уже сидів за інфрачервоним перископом.

Жестом він покликав Олексу і поступився йому місцем біля окулярів:

— Сідай-но в «машину часу».

Олекса, схвильований і нетерплячий, прикипів очима до м'якого еластичного козирка.