Наразі.

У слов'янській політичній літературі нема такої чудової майстерної праці про ненависть, як дослідження Ст. Красіцького у польській публіцистиці[42], яке є, власне, звинувачувальним актом проти волинського воєводи. Книжку написав молодий землевласник із Станіславщини для захисту польського майнового стану від сепаратистсько-ворожого українства. Автор, одначе, застеріг, що не належав і не належить до ендеків, а якщо його погляди збігаються з ендецькими, то тільки тому, що поляки, власне, так оцінювали українську проблему і політику польської адміністрації на східних землях.

Авторський виклад починається від ствердження, що під час відродження польської державності українська проблема зводилась тільки до Східної Малопольщі, де національна свідомість розвивалась від 1848 року, тоді як Волинь, Полісся, Підляшшя і Холмщина не мали окресленого національного обличчя. До того ж «київська» Україна в умові Пілсудського з Петлюрою відмовилась від цих земель на користь Польщі, треба було їх тільки полонізувати. На жаль, Юзевський все зробив для їх українізації. Протягом 11 років праці він сформував національну українську свідомість через:

— введення у школах української літературної мови;

— українізацію Православної Церкви;

— імпорт зі всієї Європи київських емігрантів, колишніх співпрацівників в уряді Петлюри, і заповнення ними, замість поляків, органів самоврядування і адміністрації;

— утворення культурних, політичних, економічних і церковних українських організацій, якими керували ці емігранти і які поширювали гасла українських національних інтересів;

— субсидування «Української Ниви» (орган ВУО. — М.С.), волинського союзу сільської молоді і Українського театру в Луцьку.

Одночасно знищив польські досягнення і зміцнив українські сили, оскільки:

— ліквідував маєтки, особливо польські;

— віддав парцельовану землю майже без винятку українцям;

— не надав допомоги осадникам, поки вони не втекли з Волині, продавши землю українцям;

— тероризував поляків і розбив їхню єдність;

— знищив самоуправління, віддавши його в руки своїх помічників і криміналістів, підриваючи авторитет польського самоврядування в очах місцевого населення;

— при призначенні старост керувався політичними переконаннями замість моральних вартостей і професійності кандидатів, чим привів до скандальних процесів і підриву авторитету польської влади;

— поширював радикалізм у суспільних організаціях, особливо у ВЗМВ, Кременецькому ліцеї і народних університетах, організованих при ліцеї;

— підготовлював основу для терористичної і сепаратистської діяльності українських політичних організацій і тим самим спричинився до відриву польських земель від Польської держави.

«Це є докази, — продовжував автор, — що діяльність пана воєводи Юзевського завдає Польщі шкідливих наслідків». Текст закінчувався датою «серпень 1937 р.», а в «постскриптумі до видання І» було зазначено, що книжка з'явиться у січні 1938 року. Таким чином, книга ставала актом звинувачення у політичному злочині, належало тільки вписати відповідний параграф Карного кодексу. Названо також адресата: «Маршалку Польщі, Едварду Смігл-Ридзу, охоронцю кордонів Польщі під час миру і війни, присвячую — Ст. Красіцький». Це була гарантія, що найвищий командуючий звинувачення прочитає і винесе вирок. Юзевському залишалось тільки поїхати до прем'єра і подати у відставку.

Красіцький не уточнив, які це цінності мали тодішні службовці на Волині, тому варто цю прогалину заповнити. Ось під час процесу 56 комуністів у 1934 р. в Луцьку Окружний суд запросив свідком віце-старосту повітової адміністрації у Сарнах Маріана Ткачука. Коли свідок з'явився у залі засідань, звинувачені зустріли його криками: «Вбивця! Кат! Ґвалтівник!» Виявилось, що перед тим Ткачук був передовиком державної поліції, працював у Луцькій в'язниці і «був передовим» у катуванні в'язнів. Звинувачувана Роза Спекулянт посвідчила[43], що під час допиту з допомогою вартового він зняв з неї одяг, закував у наручники і зґвалтував. Іншого в'язня — Степана Бойка, закатованого у процесі слідства, Ткачук завіз і скинув до річки Стир. Вісті із в'язниці дійшли до сейму і дочекались депутатського запиту. Звинувачення досліджував сам прем'єр і трохи розігнав персонал в'язниці. Тоді викинули і Ткачука. Аби, однак, не залишили служаку без хліба, призначивши його віце-старостою. Це не був винятковий випадок. Можливо, що призначення надсилали з Варшави, наслідки ж зосереджувались на Юзевському.

Що пропонував Красіцький?

Для виправлення помилок Юзевського належить негайно приступити, — писав реформатор зі Стратина. — Землі вже бракує, не можна стягати більше осадників для розчинення «густого українського соусу». Тепер треба здобувати міста, переселяючи з заходу польських купців і ремісників, будувати нові підприємства, вербуючи робітників із західної Польщі. Затримуючи українізацію церкви і школи, розбити дощенту самоврядування і адміністрацію, заміняючи робітників пропольським елементом. «На Волинській землі нічого не треба робити, тільки полонізувати, полонізувати і ще раз полонізувати!» Незважаючи на переселення до Азії, на охолодження національного запалу Соловками і Сибіром, незалежна Україна відродиться. Але ця Україна, незалежно — 10-, 20- чи 60-мільйонна — ніколи не буде і не може бути союзником Польщі, треба також зробити все, щоб вона була якнайменша. Отже, треба пересунути кордони Польщі на Схід, викинути Україну за Дніпро. Реалізацію цього завдання треба накинути на все польське суспільство, особливо залучаючи католицьких місіонерів. Треба залучити до роботи і Ватикан, щоб він ставився до православ'я як до поганства поміркованого клімату і дав польському духовенству гроші на боротьбу.

«Коли місце схизми на сході займе римо-католицька церква, сміливо можемо дивитись у завтрашню міць, маючи впевненість, що коли після мирної підготовки території в ім'я Ісуса Христа почне діяти меч, то його завоювання визнають найвищі авторитети. Не закінчились, а швидше повертаються хрестові походи, а якщо і не повертались, то мусимо накинути світу цю необхідність, починаючи боротьбу знову, стаючи знову польським підмурівком християнства з певними корективами, яких навчила нас історія» (с. 100).

Відчуваючи, однак, що таке мислення може комусь видатись ординарним, автор наперед займає захисну позицію:

«На закид, що східна політика повинна бути чесною, бо самі були роками у неволі, не маємо права гнобити меншість, — відповідаю, що є різниця між нищенням свідомого народу, з історичною і культурною традицією, і політикою, метою якої є перетворення сірої маси у свідомий народ. І не поможуть тут слізні протести прекраснодушних типів чи кар'єристів, які оригінальним підходом, порядністю за чужий рахунок — майбутньої Польщі — хочуть вирішувати проблеми національних меншин всупереч природним правам еволюції, перевіреним історією…» (с. 70).

Невідомо, кому було потрібне відновлення публікації у 1939 році. Юзевського вже на Волині не було, у повітрі стояв сильний запах пороху, Гітлер затверджував плани ударів на західні міста Польщі, а у постскриптумі до II видання Красіцький писав далі про необхідність маршу на схід, «бо іншої дороги тим часом немає», про потребу полонізації «в чисто польському і латинському дусі», про запровадження григоріанського календаря і латинського алфавіту для українців, про те, «що їх було якнайменше, щоб якнайменше простору залишилось для їхнього сепаратизму. Нема навіть часу на з'ясування, треба негайно приступати до беззаперечної полонізації східних земель. Не маємо вже часу на дискусію над східною проблемою, вже запізно. Запізно на двадцять років!»

Читач отримує враження, що автор збожеволів на ґрунті анти-українськості. Польський фашист бачив гітлерівський меч над шиєю, але це ще збільшувало його ненависть до українців. Ось його мислення: опікшись на придбанні у Гітлера самостійності Карпатській Україні, українці можуть кинутись у наші, польські обійми, щоб отримати можливість походу на схід, під золоті куполи київських церков. Але ми такої можливості їм не дамо. «Не дамо, бо, охоплені німецькими кліщами з півночі, з^%аходу і сходу (напевно, півдня? — MC.), не можемо бавитись у жодні східні проблеми (…), а українці повинні бути слабкими».