Але звіт потрапив у пустоту, бо на політичну арену вже вийшли люди, які не мали наміру враховувати інтереси меншості. «Напрямок політики у цій галузі, — як напише через роки Побуг-Маліновський, — починав визначати другий відділ штабу, а його працівники, навіть тупі поручники і капітани, підтримувані темними генералами, мали більш важливий голос, ніж члени уряду». У примітках Побуг-Маліновський поглиблює характеристику людей, які формували національні відносини: «Може, було б краще вжити дещо інших визначень: «незрілих» у першому, «наївних» у другому випадку, але наївність, поєднану з генеральською зарозумілістю, важко відрізнити від темноти, а наслідки такі самі. Другий відділ, а точніше правляча у той період мафія, яка охоплювала також департамент безпеки у МВС і мала широку мережу «інформаторів», аж до Президії Ради міністрів, крутила, як маріонетками, формальними керівниками «двійки» і навіть начальниками штабів. Її інтриги у персоналіях і її роль у найделікатнішій галузі внутрішньої політики — віросповідань і нацменшин — були просто злочинні, гідні лише найтемніших махінацій Народової Партії».
«У провінції, — історик вертається до основного тексту, — національну проблему в свої «міцні» руки брали не тільки командири корпусів і дивізій, але й коменданти малих гарнізонів. Старостинство і відповідно адміністративну і політичну владу в повітах все частіше віддавали поручникам і капітанам, які з цією метою переходили з війська до цивільної державної служби. Політику стосовно меншості зводили до трьох спрощених принципів:
— не об'єднувати «національно небезпечних», тобто відгороджувати Волинь, як тільки можна, і від Малопольщі, і від Полісся;
— на територіях, виділених для української «меншості», «не морочити собі голову, а просто тримати за лоб»;
— підтримувати польський елемент у містах і на селі, особливо військове осадництво, розбудовувати польські організації, серед православних вишукувати «колишніх поляків», творити сільську шляхту, обмежувати ресурси і впливи православ'я, сприяти католицтву в зайнятті домінуючої позиції. Абсолютна більшість польського суспільства на Волині йшла за військом і його «політикою». Народова Партія у «трамтадратській» поведінці військових слушно бачила посилену луну від власної програми, інші, хоча й не праві за переконаннями, вважали, що у боротьбі за «порятунок польськості на Волині» повинні дотримуватись національної солідарності, а різниця у політичних поглядах повинна відійти на дальший план. Юзевський — відважний, компетентний, витривалий — не думав відступати чи підпорядковуватись. У боротьбі з ним не гребували жодними засобами. Старост, які підтримували його і були невійськового походження, тероризували, хто не піддавався — після гучних переслідувань усували, коменданти поліції нав'язували обов'язок покори, а самого Юзевського зневажали у пресі, запекло атакували кожну його дію чи рішення, звинувачували у діяльності на шкоду державі, методами з арсеналу традиції Народової Партії підбурювали проти нього громадську думку в усій Польщі. У Варшаві, де аж занадто активним союзником війська було Міністерство правосуддя Грабовського, різко виступали проти Юзевського, вимагали його «негайного відкликання», а прем'єру навіть погрожували, що «обурені офіцери попросту застрелять його як зрадника»[40].
Ситуацію ускладнював факт, що поряд з Юзевським на Волині знайшовся сііівгосподар, який підпорядковувався Міністерству внутрішніх справ, — відомий антиукраїнськими акціями Корпус охорони прикордоння (КОП), який мав дещо іншу програму, ніж воєвода. Восени 1937 року копісти розпочали боротьбу за православні душі на волинських прикордонних територіях, головним чином у Кременецькому повіті. Затримували окремих осіб (див. документ 37), потрапляли і групи більше ста осіб (документ 38). Взагалі акція зустріла опір, тому застосовувались репресії. У селян забирали особисті посвідчення, без яких у прикордонній зоні не можна було пересуватись, увечері заборонялось виходити з дому, відвідувати сусідів, світити у помешканнях, за читання українських книжок і газет загрожувала в'язниця. З'явились повідомлення, що КОП буде виселяти з прикордонної смуги всіх православних українців, як ненадійний елемент, а перехрести отримають землю з парцеляції. У наверненні душ брали участь осадники, працівники гмінного самоврядування, учителі початкових шкіл; у гміні Ланівці — війт Ян Стадницький, у гміні Верба — війт-осадник Павло Довнарович, з села Підлужжя — начальник залізничної станції Кам'яниця Волинська Владислав Козловський і його заступник Міхал Рогожа — скільки б тут «заслужених» людей ще можна назвати…
Українське суспільство у Польщі було обурене скандальним наверненням православних, особливо у селі Гриньки Кременецького повіту. Восени 1937 р. осередки КОП всюди влаштовували своє свято, у Гриньках воно відбувалось у школі. Фасадна стіна школи була прикрашена портретами державних достойників і святими образами. На ніч декорації не зняли, у школі було святкування. Зранку виявилось, що портрети і образи були осквернені. Місіонери у мундирах попрацювали добросовісно: 19 грудня 1937 р. в Гриньках перейшло у католицтво 35 родин, у сумі 116 осіб. Депутат Степан Скрипник (пізніше Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав) звернувся у цій справі до сейму — незабаром усі «ревіндиковані католики» повернулись назад до православ'я.
Тодішні коментатори тлумачили, а сучасні дослідники повторюють, що акція навернення мала подвійну мету: ревіндикацію русифікованих поляків і створення католицького валу проти можливої радянської агресії. Це наївне тлумачення. «Не звертаючи уваги навіть на теорію про вигадану винятковість прізвищ з закінченнями — скі, -цтсі, -ічу навертали навіть людей з типово волинськими прізвищами, як Дацюк, Марчук, Савчук, Якимчук, Пивоварчук, Луцюк, Микитюк, Цимбалюк, Мельничук, Ковальчук, Отче-наш», — писав І. Власовський у книжці «Нарис історії»…(с. 141) і мав рацію. По-друге: жодек офіцер Генерального Штабу, який мислив у згоді із здоровим глуздом, не будував би стратегічних планів на основі «католицького ва. у», збудованого з учорашніх українців. Якщо навертали людеч у Дубненському повіті, який мав кордон не з радянською Україною, а зі східною Галичиною, то, мабуть, в ім'я поганого розуміння патріотизму, роздмухуваного як ендецькими, так і клерикальними колами. Цим патріотизмом були насичені військові кадри, осадники і державна адміністрація. До його послуї постав навіть антиконституційний монстр — Береза Картузька, гірший від сталінських таборів; у Березі новоприбулих вітали биттям і били щодня, в таборах такого не зустрічав. Красиво звучить висновок керівника ревіндикаційної акції у повіті Дубно: «Прошу пана генерала (…) вислати інженера-агронома з села Янівка до Берези». Не якогось там сільського ОУНівця, а інтелігента, власника 100-гектарного господарства, який осмілився протистояти полонізації свого народу (див. документ 39). І що тут мав робити Юзевський зі своєю програмою?
На врожай цього засіву не треба було довго чекати: до року 1943.
«На консолідацію внутрішніх сил українського націоналізму, — читаємо у прекрасного знавця української проблематики Р. Торжецького, — вплинула німецька і польська політика. Перша давала надію, як пізніше виявилось, — марну, друга послідовно визнавала право українців на власну державність лише на території
СРСР, заперечуючи право українців у Західній Україні на громадянські свободи у сфері політично-економічного життя, організованого в окремих національних формах»[41]. Тут, на жаль, автор помиляється, а може, на нього впливають не занадто об'єктивні попередники, які не знали справи з власного досвіду Ці вічні розмови про німецькі впливи на виникнення чи консолідацію українського націоналізму є подібним стереотипом, що і образ українця з ножем у зубах. На Волині до війни німця ніхто не бачив, зате під впливом місцевих польських «патріотів» можна було стати вовком, а не тільки націоналістом. Якщо вся польська меншість Волині, суспільні організації, військо, поліція і адміністрація координували зусилля на полонізацію більшості, то у цій атмосфері мусили виокремитись два чинники: самооборона і ненависть. Спостерігаючи або підсвідомо відчуваючи українську ненависть, молоде польське покоління, яке заледве входило у життя, починало теж ненавидіти, бо відчувало загрозу (див. документ 35). І вибух наростав з дня на день без німецької допомоги.