Чималу роль у затвердженні терміна «Мала Росія» в другій половині XVII століття відіграли українські письменники з числа духовних осіб — такі, як анонімний автор загальновідомого «першого підручника з історії України» — «Синопсиса» (його авторство іноді приписують Інокентію Гізелю, архімандритові Києво–Печерської лаври). Загалом «Синопсис» є одним із найбільш промосковських творів української літератури взагалі, його ідеологія суцільно царистська, що унеможливлює якесь розуміння окремішності «Малої Русі». Чого вартий лише той факт, що про козацтво автор майже не згадує, докладно зупиняючись на «визволенні Малої Росії» царем-самодержцем (володарем «Великої, Малої та Білої Русі») з–під чужоземного панування. Саме історія династії Рюриковичів, а згодом Романових, цікавить автора твору, котрий приймає ідею «Москви—Третього Риму», а також думку про першість Москви як правонаступниці Київської Русі. Єдиний у своєму роді, автор винаходить навіть такий собі «Славяно-Російський народ», до складу котрого належать велико- і малоросіяни, розбіжність між котрими, на думку автора, є незначною. Складається враження, що майбутні ідеологи часів пізньої Російської імперії мали в авторі «Синопсиса» гідного попередника.

Одначе згаданий підручник таки дещо випадає з числа творів XVII — першої половини XVIII століття, де вживається термін «Мала Росія», саме через свій занадто сильний «москвоцентризм». Про зовсім не стовідсоткове розповсюдження термінів «Мала» і «Велика» Русь свідчить те, що навіть деякі українські церковні діячі (наприклад, ігумен Феодосій Софонович, автор «Хроніки» — друга половина XVII століття) вживають щодо росіян виключно термін «Москва», «московський», не згадуючи про «Велику» і, відповідно, «Малу» Росії. Натомість більшість українських авторів цього часу, особливо ті з них, що належали до кола козацьких істориків (а не православних ієрархів), такі як Григорій Граб'янка, Самійло Величко, розробили своє бачення того, чим є «Мала Росія». Зрештою, як влучно зауважив Зенон Когут, українська козацька еліта дала конкретну назву конкретному народу, землям та політичній структурі. Ще раз зауважмо — ця назва у даний період стосувалася лише Лівобережжя і вживалася переважно в середовищі освіченої козацької еліти й духовенства. Назва «Мала Росія» стала центром того, що той-таки Зенон Когут називає «малоросійською національною свідомістю», котра багато в чому є перехідною ланкою до свідомості власне української. Осердям цієї свідомості було почуття наявності окремішньої Малої Росії, краю зі своїми правами і привілеями, ніким не завойованого, а такого, який сам приєднався до Росії, котра має шанувати згадані права (соціальні, політичні, релігійні тощо). На відміну від пізнішого сприйняття «малоросійства» як чогось меншовартісного, жалюгідного, діячі межі XVIII-XIX століть дуже здивувалися б, якби їм хтось сказав, що назва «Мала Росія» є принизливою. Паралельно зі згаданою назвою інші регіони сучасної України й далі називались Волинню, Поділлям, а Київщина нерідко позначена на тогочасних польських картах власне як «Україна» (до 1830–х років слово «Україна» існувало і в назві однієї з українських губерній — Слобідсько–Української, згодом перейменованої на Харківську. Доречно згадати хоча б номінанта нещодавнього конкурсу «Великі українці», мандрівного філософа Сковороду, якого сьогодні доводиться «ділити» Харківщині й Полтавщині і який називав Малоросію своєю «матір'ю», а Україну — Слобідську — своєю «тіткою»).

Носіями «малоросійської свідомості» була українська еліта–шляхта, що виросла після Хмельниччини, і для неї переяславський міф був наріжним каменем розуміння стосунків між Великою і Малою

Росією. Вельми показовим у цьому плані були як козацькі літописи, так і публіцистичні твори, серед яких відрізняється поема «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича, перекладача генеральної військової канцелярії при останньому гетьмані Кирилі Розумовському, написана 1762 року у формі діалогу двох вищезгаданих дам. При цьому Великоросія виступає в ролі такої собі любительки цікавих історій про минуле, розпитуючи свою співбесідницю про те, чим та відома в історії. Малоросія (чиї розгорнуті відповіді займають більшу частину тексту поеми) докладно розповідає про себе та про подвиги своїх синів, а також про те, що її намагалися підкорити сусідні володарі, проте не змогли:

«Мала Росія» нагадує «Великій», що вона присягала не їй, а їхньому спільному цареві, твердячи, що фактично вони — дві різні країни, які об'єднує царська династія. Такий самий менталітет непідкореного, свідомого своїх прав народу наявний і в іншого автора цього часу — священика Київського Флорівського монастиря Максима Плиски, автора поетичного «Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були». Він, називаючи свою батьківщину водночас і Україною, і Малою Росією, твердить, що служба цареві була добровільним вибором «Хмельницького і Вкраїни». Подібні твори писалися заради «честі, слави й оборони усієї Малої Русі».

Подальша історія терміна «Мала Росія» добре відома. Після ліквідації урядом Російської імперії всіх ознак української козацької державності це поняття залишилося суто географічною назвою невеликого регіону, а «малоросійська свідомість» згодом поступилась новому усвідомленню своєї землі як «України». «Лебединою піснею» вживання терміна «Мала Русь» щодо автономної Малоросії виявились «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша–Каменського, «Історія Малоросії» Миколи Маркевича, а надто ж знаменита «Історія Русів, або Малої Росії», створена ще десь на початку XIX століття. її анонімний автор різко нападає на тих, хто вживає неприємний і незрозумілий йому термін «Україна» замість гордого й наповненого історичним змістом «Мала Росія» (сьогодні для нефахівця з цих питань така заява прозвучала б вельми дивно), водночас не забуваючи нагадати читачеві, що «колись ми були те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь від нас до них перейшло. Але тепер ми у них — яко притча воязиціях!»

Утім, епоха, коли терміном «Мала Росія» можна було пишатись як ознакою політичної окремішності, безповоротно йшла в минуле. Що ж лишалося? Малоросійське генерал–губернаторство, яке охоплювало українське Лівобережжя і складалося з Полтавської та Чернігівської губерній, але й та назва невдовзі зникла — надто вже неприємною вона здавалась імперському уряду, що ніби була живим нагадуванням про якусь «малоросійську окремішність». І імперська влада розробляє нову концепцію «малоросійства» — як частини триєдиної російської нації, що об'єднує росіян, малорусів і білорусів (значну роль тут відіграли праці видатного російського історика Миколи Устрялова та діяльність відомого міністра освіти часів імператора Миколи І Сергія Уварова). Ця концепція загальноруської нації мала стати офіційною і всеохопною, бо наголошувала на тих рисах, що об'єднували східних слов'ян, усіляко затушовуючи відмінності, котрі проголошувалися звичайною «зіпсованістю» українців і білорусів «польськими впливами». Як уважає сучасний російський історик Олексій Міллер, «деякі елементи малоруської (або, як ще писали, південноруської) специфіки могли викликати непідробний інтерес і навіть захоплення, але саме як однієї з версій російського життя. Малоруська ідентичність у рамках такої системи координат була ідентичністю регіональною і як така могла мирно співіснувати з загальноросійською ідентичністю». Зауважмо — малоросами, як слушно гадає Андреас Каппелер, у Російській імперії другої половини XIX — початку XX століття називали лише тих українців, що «ступили на шлях соціального сходження і певної інтеграції в російське суспільство», вважаючи їх… попри деякі мовні й культурні особливості, «частиною російського народу». Українське селянство зневажливо називали «хохлами», дурними і некультурними, а небезпечних для імперії «українців, які хотіли розвивати власну самобутню культуру і до того ж створювали національні спілки й партії — "українофілами" або "мазепинцями"».