Значною мірою сказане вище стосується і російського сприйняття «українськості» — це тонко зауважив цитований нами А. Каппелер, — хоча, звісно, міра «російськості» в середовищі «справжніх російських патріотів», можливо, дещо менше визначається нелюбов'ю до України (тут перед ведуть теми «Росія і Європа» чи «Росія і США» або навіть зрештою «Росія і весь інший світ»). Не бракує серед росіян (як і серед українців) і прихильників думки про існування єдиного народу, «штучно розділеного кордонами та політиками». Цілком цивілізованого розлучення на кшталт чехословацького в українців і росіян не вийшло — подружжя все ще перемиває одне одному кістки, пригадує (і ще довго пригадуватиме) обопільні провини, ділить майно (із більшими чи меншими сварками), інтригує одне проти одного, але в глибині душі усвідомлює, що вороття назад насправді немає і двічі в одну річку ввійти не можна. Але слава Богу, найгіршого, «югославського», варіанта розвитку подій нам теж удалось уникнути…

Звісно, ця невелика за обсягом книжка аж ніяк не є спробою висвітлити всю непросту і тривалу історію україно–російських відносин, сповнену таких дивних переплетінь та гордіївих вузлів, що їх не під силу одразу розрубати жодному політику, історику, політологу чи епічному героєві. Читач не знайде тут аж надто докладного опису хитросплетінь політичної історії, а також розбору чи радше «розборок» на тему того, хто винен у зав'язуванні тих чи тих україно–російських «вузлів» або в їхньому розв'язуванні. Нашому читачеві пропонуються кілька коротких нарисів, присвячених окремим важливим і доволі спірним, як на думку автора, моментам україно–російських міжетнічних, політичних та культурних зв'язків.

Отже, мова піде про:

• тривале життя старих назв (непросту історію вельми суперечливих та неоднозначних навіть сьогодні географічних і політичних назв «Мала» й «Велика» Росія);

• формування україно–російських стосунків у політичних рамках Великого князівства Московського та Великого князівства Литовського в XV—XVI століттях;

• діяльність українських козацьких гетьманів — «москвофілів» і гетьманів — «москвофобів» до 1648 року, тобто «московський вектор» у політиці українського козацтва в XVI — першій половині XVII століття;

• шлях до Переяслава — і від нього (тобто йтиметься про основні ключові моменти україно–російських політичних відносин за часів існування Української козацької держави);

• те, як «мати міст руських» стала імперською провінцією (у цьому розділі автор спробує проаналізувати походження явища «української провінційності» й україно–російських культурних контактів у другій половині XVII-XVIII столітті);

• такі актуальні та спірні теми, як зародження сучасної української свідомості, її розвиток у контакті — конфлікті з імперською ідеєю в межах Російської імперії та російською національною ідеєю протягом XIX та початку XX століть, сприйняття українцями й росіянами одне одного на різних суспільних рівнях тощо.

Як помітив читач, автор свідомо не став фокусувати увагу на самих лише найвідоміших, знакових постатях чи подіях у рамках українсько–російських історичних сюжетів, до того ж узагалі відмовившись від розгляду проблем україно–російських зв'язків за часів Київської Русі (імперії Рюриковичів) чи більш ранніх часів — адже там саме російсько–українські сюжети виокремити було б неймовірно важко без притягувань за вуха (чим, однак, успішно займались і займаються чимало істориків, очевидно, розраховуючи на міцність вух тієї терплячої пані, музи історії Кліо). Цілком свідомо було вирішено проігнорувати XX століття — адже в іншому випадку решта сюжетів виявилася б структурно «підім'ятою» під величезний масив матеріалу, пов'язаного з темами, котрі й так достатньою мірою «на слуху» у сучасного читача — українською революцією, голодоморами, Другою світовою війною тощо. Власне так воно і є в більшості загальних праць, підручників чи однотомних курсів з історії України, а автору зовсім не хотілося б іти цим шляхом, причому не тільки через його любов до середньовічної та ранньомодерної (XVI-XVIII століття) доби в європейській історії.

Не таким простим завданням, як могло б здатися, є виокремлення саме україно–російських сюжетів з історії міждержавних стосунків Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (до складу котрих входили українські землі) й Московського великого князівства (з XVI століття — царства, з 1721 року — Російської імперії). Це пов'язано з тим, що якщо росіяни в той період мали свою державність, то статус українців і білорусів був тоді менш визначений: формування цих народів відбувалося у складі Великого князівства Литовського, чи Литовсько–Руського, яке сьогодні чимало патріотично налаштованих українських і білоруських істориків хотіли б бачити майже цілком «Руською» державою, що все ж таки є перебільшенням. Зауважмо — нам хотілося не обмежуватися лише політичною історією воєн і династійних зв'язків, а й спробувати подивитися на те, як сприймали одне одного тогочасні українці та росіяни на різних рівнях, що формувало образ іншого, хоч і близького за історичним корінням народу, в їхніх очах.

Книжка написана на основі як класичних, так і цілком нових наукових праць, присвячених різним аспектам україно–російських взаємин, і всі охочі можуть збагатити свої знання на цю тему, зазирнувши у список літератури у кінці книжки.

Змальовуючи реалії XV-XVII століть, автор, як правило, називає північно–східного сусіда українських земель «Великим князівством Московським» (з 1547 року — царством) чи «Московською державою», поступово переходячи виключно на поняття «Росія» і «російський», особливо стосовно подій другої половини XVII століття і часів Петра І (зокрема, це пов'язано з офіційним проголошенням Росії імперією 1721 року і визнанням назви «Росія» європейськими авторами). Також автор цілком свідомий того, наскільки умовними є назви «росіяни», «українці» чи «білоруси» стосовно ранньомодерної доби, проте все ж він вирішив ризикнути їх уживати, аби остаточно не заплутувати своїх читачів — адже книжка розрахована перш за все на непрофесіоналів, котрі, однак, цікавляться історією україно–російських взаємин. І якщо їхня кількість збільшиться після прочитання цієї книжки, автор буде вважати своє чільне завдання виконаним.

Розділ І

Довге життя старих назв

«Та ніякої України немає і не було, є Малоросія» — можна нерідко почути ще і сьогодні в Україні та Росії від прихильників ідеї єдиної та неподільної Великої Росії. «Ні, справжні українці існують, а малороси — це ті зрадники, котрі ладні лизати п’яти Москві!» — гнівно відповідають на такі закиди їхні ідейні опоненти. Цікаво, що ні перші, ні другі, скоріш за все, зовсім не зважають на той факт, що ці активно вживані ними терміни пройшли тривалий і звивистий історичний шлях. Сподіваюся, наш невеличкий філологічний екскурс не буде для читачів аж надто нудним, адже він, можливо, допоможе дещо по–іншому поглянути на деякі важливі проблеми, пов’язані з формуванням національної свідомості росіян та українців.

А почалося все, схоже, з тих часів, коли повноводими річками Східної Європи плавали кораблі зі зміїними та драконячими головами. їхні борти прикрашали круглі щити, а весла пінили воду, врізаючись у неї в єдиному ритмі. На палубі цих кораблів сиділи могутні чолов'яги, відомі європейцям західним як нормани та вікінги, а східним як варяги. Усі ці слова означали загалом те саме — воїна з півночі, що пішов у похід заради безсмертної слави й багатства. Фіни ж називали своїх германо–скандинавських сусідів просто веслярами, гребцями — «руотсі», натякаючи на ті самі весла, без яких варязькі кораблі не змогли б подолати тисячокілометрових маршрутів річковою сіткою Східної Європи. Варяги торгували з місцевим населенням, часом грабували його, а іноді й осідали на вигідних перехрестях водних шляхів, створюючи такі собі бази, перевантажні пункти. Ці пункти ставали центрами значних територій, заселених слов'янськими та фінно–угорськими племенами, декотрі з яких уже були на півдорозі до заснування власних напівдержавних чи державних утворень. Скоріш за все, так виникла Русь. Просто Русь, бо епітети «Давня» чи «Київська» приклали до цієї держави набагато пізніше — аби відрізняти давню вже тоді епоху домінування Києва від доби Московської Русі. Поняття «Русь» і тисячу років тому мало не одне значення — це була і назва народу (за найбільш розповсюдженою і найпереконливішою версією, хоч би що там писали деякі публіцисти й сьогодні, слово «Русь» є похідним від уже знайомого читачеві «руотсі» й означає гребців-варягів, скандинавів), і назва території—причому як у широкому сенсі (усі землі, підвладні Києву часів розквіту держави Рюриковичів), так і у вузькому—як зазначав іще М. Грушевський, Руссю найчастіше називали Київщину і Переяславщину, тобто серце держави, Середнє Подніпров'я, де, схоже, і осіла варязька дружина Рюриковичів. Тому не варто дивуватися, читаючи літописні згадки про переміщення з Суздаля чи Полоцька на Русь, рівно як і з Візантії на Русь. Точніше, в останньому випадку говорилося «приїхати на Русь із греків» — тогочасні люди називали держави майже виключно за назвою пануючої тут еліти, а не народу, який становив більшість населення на котрійсь території. Саме тому кельто–римська Галлія стала Францією завдяки не надто чисельній, проте панівній франкській верхівці, а Русь—Руссю, попри переважно неварязьке — слов'янське, фінно–угорське, згодом частково тюркське населення, 3 часом, після хрещення киян Володимиром, Русь стала назвою, що стосувалася ще й усіх вірних Київської митрополії — величезної за територією та населенням, її парафії простяглися від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до лісів за Окою та Волгою, охоплюючи територію, на якій ішло формування кількох східнослов'янських етносів. Об'єднана на якийсь час у сенсі політичної та церковної організації, Русь не була єдиною в культурному й етнічному плані — сьогодні більшість учених відмовилася від надто спрощеного погляду на її населення як на «єдиний давньоруський народ», тим більше народ виключно слов'янський за своєю суттю. «Імперія Рюриковичів» була державою поліетнічною, причому не лише в сенсі формування етносів українців, росіян і білорусів, а й цілком імовірного іншого етносу на території пізнішої Росії (із центром у Новгороді, який так і не визрів через несприятливі зовнішні обставини), не кажучи вже про волзьких булгар, тюрків Подніпров'я (зокрема, так званих «чорних клобуків»), фінно–угорські племена тощо. Тож розмови про єдиний народ, який волею злої історичної долі був розділений на три частини, але завжди відчував себе єдиним цілим, навряд чи мають серйозне історичне підґрунтя (хоча аж дотепер і є важливою складовою міфу про єдину російську історичну спадщину).