Изменить стиль страницы

Може здатися, що моє почуття було надто скоростиглим, бо на ті часи я ще не досяг навіть повноліття. Але молода кров гаряча, а в мені до того ж була половина іспанської крові, що зробила мене парубком у тому віці, коли більшість чистокровних англійців ще залишаються підлітками. Адже в таких речах кров і сонце, що її зігріло, чогось варті. Я сам у цьому переконувався не раз, дивлячись на індіанців Анауаку, які в п’ятнадцять років брали собі за дружин дванадцятирічних дівчат. А я принаймні у вісімнадцять років був досить дорослим, щоб покохати по-справжньому, на все життя, і я в цьому переконаний, хоча декому може здатися, ніби подальша моя історія спростовує ці слова. Проте враження це помилкове, бо не слід забувати, що чоловік може любити багато жінок, та все ж залишатися вірним єдиній, найдорожчій за усіх; може порушувати букву закону любові, але при цьому свято дотримуватися його духу і суті.

Отже, коли мені минав дев’ятнадцятий, я був уже юнаком, що цілком сформувався, причому вельми привабливим, — тепер, коли мені вже чимало років, я можу говорити про це, відкинувши недоречну скромність. Не надто високий, всього п’яти футів і дев’яти з половиною дюймів на зріст[71], я був зате міцний, широкоплечий і дуже пропорційної будови. Навіть зараз, незважаючи на досить-таки поважний вік, шкіра моя має смаглявий колір, а очі й досі виразні й темні, правда, волосся сиве, а раніше було чорне, як смола. Я тоді був вельми серйозним, аж навіть здавався трохи похмурим, говорив неквапно і обдумано і набагато краще умів слухати, аніж розповідати. А вже коли дійшов якогось рішення, то змінити його, погано це чи добре, — вже не могло ніщо, хіба що смерть! Окрім того, я в той час мало вірив у Бога, почасти через утаємничені розмови з батьком, а почасти через те, що мої власні роздуми примусили мене засумніватися в повчаннях церкви, як нам їх тлумачили. Юності властиві поспішні узагальнення, і вона часто доходить висновку, що все на світі — брехливе лише тому, що якісь окремі речі виявилися справді хибними. Так і я тоді вважав, що Бога немає, бо священик нас запевняв, ніби образ Діви Марії Бангійської проливає сльози і творить інші дива, а насправді все це було брехнею. Тепер-то я добре знаю, що є вища справедливість, бо в цьому мене переконує вся історія мого життя.

Повернімося одначе до того сумного дня, про який ішлося. Я знав, що моя люба Лілі вийде одна на прогулянку під великі крислаті дуби свого парку. Це місце називається Грабсвелл. Тут росли, та й тепер ще ростуть кущі глоду, що зацвітають найраніше в окрузі.

Побачивши мене тої неділі біля церкви, Лілі шепнула, що у середу глід, напевно, вже розквітне, і вона прийде туди надвечір, щоб наламати запашного гілля. Цілком можливо, що вона сказала це з певним наміром, бо любов пробуджує хитрість навіть у душі найневиннішій і правдивій. До того ж я завважив, що, хоча поряд стояли її батько і вся наша сім’я, Лілі це сказала тайкома від мого брата, кинувши при цьому швидкий приязний погляд сірих очей. Я тут же поклав собі прийти в середу увечері по квіти глоду туди ж таки, навіть якби мені довелося заради цього втекти від учителя і кинути всіх бангійських хворих напризволяще. Тоді ж я твердо вирішив, що зізнаюся любій дівчині в своїх почуттях. Правда, я не розраховував, що дівчина відразу стане моєю нареченою — адже мені ще потрібно було завоювати собі місце під сонцем. Я лише боявся, що, коли зволікатиму, то мій старший брат випередить мене і звернеться до батька Лілі, і тій доведеться схилитися на цю пропозицію, яку вона точно відкинула б, якби ми були таємно заручені.

Найприкріше, що саме того дня мені було особливо важко вирватися. Мій наставник-лікар занедужав, і мені довелося відвідати всіх хворих. Лише о п’ятій вечора я, нарешті, накивав п’ятами, ні з ким не попрощавшись.

Милю з гаком я біг дорогою, поки не дістався замку, звідки було вже недалеко до парку. Тут я пішов неквапно, бо зовсім не хотів стати перед очима коханої задиханим і розхристаним. Саме сьогодні мені хотілося мати якнайкращий вигляд, і я навмисне вдягся чепурніше.

Спустившись із невисокого пагорба, за яким починався парк, я раптом побачив вершника: він зупинився у видолинку і нерішуче поглядав на стежку, що розгалужувалася. Мабуть, він не знав, куди їхати.

Незнайомець — на вигляд років сорока — здавався досить високим, мав шляхетний вигляд і був одягнений у пишний оксамитовий камзол, прикрашений золотим ланцюгом. Проте увагу мою привернуло обличчя незнайомця, в якому тої миті прозирнуло щось страшне. Довге, тонке, пооране глибокими зморшками, воно увиразнювалося великими очима, що аж палали на сонці; маленький, гарно окреслений рот кривила жорстока, диявольська посмішка; ледве помітний рубець проступав на високому лобі, що видавав неабиякий розум. Незнайомець був смаглявий, його чорне волосся злегка кучерявилося, так само, як і в мене, і він мав на додачу ще й загострену темну борідку.

На ту мить, коли я все це роздивлявся, я майже порівнявся з вершником, і тут він, нарешті, мене помітив. Його обличчя тут же змінилося: злобна усмішка зникла, і тепер воно здавалося приємним і зичливим. Вельми ввічливо здійнявши капелюха, незнайомець щось проказав жахливою ламаною англійською, і я розібрав лише одне слово — Ярмут. Потім, зміркувавши, що я його не розумію, він вибухнув гучною лайкою чистісінькою кастильською говіркою, проклинаючи кляту Англію і англійців.

Тоді я сказав:

— Якщо сеньйор зволить висловитися іспанською, що він хоче, то, можливо, я зумію йому допомогти.

— Що? Ви говорите іспанською, благородний юначе! — вигукнув він із подивом. — Але ж ви не іспанець, хоча й цілком могли б ним бути, судячи з вашої зовнішності! Дивно, — пробурмотів він, роздивляючись мене. — Хай йому біс, вельми дивно…

— Можливо, це й дивно, сер, — відповів я, — але я не маю часу. Тому скажіть, що вам треба, і не затримуйте мене.

Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми i_022.png

— Еге, здається, я розумію, чому ви так квапитесь! Онде, трохи далі за струмочком, я помітив білу сукенку, — усміхнувся іспанець, показуючи рукою у бік парку. — Послухайтеся поради старшого, юначе, і будьте обережні! Робіть із жінкою що хочете, але ні в чому їй не довіряйте, а головне — не одружуйтеся, інакше ви доживете до такої днини, коли вам захочеться її вбити!

Я зробив нетерплячий порух, але іспанець заговорив знову:

— Пробачте мені за ці слова: у них немає нічого образливого. З часом ви, може, зрозумієте, що я казав правду, але зараз я не стану вас затримувати. Скажіть тільки, якою дорогою дістатися Ярмута? Я зовсім заплутався у цих краях, де повно дерев і навіть на милю вперед нічого не видно!

Я показав, як йому проїхати до Ярмута і при цьому помітив, що незнайомець дедалі пильніше придивляється до мене із прихованим страхом. Він немов силкувався його подолати і не міг. Коли я замовк, вершник ще раз підняв свого капелюха, подякував мені і сказав:

— А скажіть, як вас звати, благородний юначе?

— Що вам до мого імені? — відповів я різко, бо цей чоловік не викликав у мене приязні. — Ви ж мені не сказали, як вас звуть!

— Так, справді. Але я подорожую інкогніто. Може, у мене теж побачення з якоюсь дамою тут поблизу!

При цих словах незнайомець якось дивно реготнув і продовжував:

— Я тільки хотів почути ім’я того, хто люб’язно зробив мені послугу, але на ділі виявився зовсім не такий люб’язний, як я гадав.

І він смикнув повід свого коня.

— Я свого імені не соромлюся! — відповів я. — Досі воно було незаплямоване, і якщо ви бажаєте його почути, то я скажу: мене звуть Томас Вінґфілд!

— Я так і знав! — вигукнув незнайомець, і обличчя його спотворилося ненавистю. І тут, перш ніж я встиг оком змигнути, він скочив з сідла і опинився від мене за три кроки.

— День таки вдалий! Подивимося тепер, чи правдиві пророцтва, — пробурмотів він, вихоплюючи з піхов оправлену сріблом шпагу. — Ім’я за ім’я! Хуан де Гарсіа вітає тебе, Томасе Вінґфілд!

вернуться

71

Фут дорівнює 30,5 см; дюйм — 2,5 см; себто Вінґфілд мав зріст близько 176 см. — Прим. перекл.