“Сторожівка” — так зазвичай називали колишню будівлю, — була спочатку звичайним сільським будинком. Обернений вікнами на південний захід, він опосівся так близько від берега, що здавався греблею, яку от-от затоплять хвилі Уейвні, що текла з-поміж лук і пасовиськ. Але це враження хибне. Хоча восени у сутінках усе огортає імла і під час повені річка іноді заливає на задньому дворі стайні, — наш будинок на фундаменті з піску і гравію вважався найзручнішим житлом у всій парафії. Збудований з червоної цегли, він здається водночас химерним і дуже затишним зі своїми численними зубцями і башточками на даху, що потопають улітку серед в’юнких троянд та плюща. З вікон видніється чудовий краєвид на луки і пасовища, барви яких безупинно міняються залежно від пір року і години дня, і на червоні дахи Бангі і на лісову крайку, що оточує іршемські землі. Є, звичайно, в нашій місцині будинки куди показніші й пишніші, але цей старий будинок дорожчий мені над усе, бо я тут народився, тут жив і тут сподіваюся померти. Але час розповісти про свою сім’ю.

Передовсім я хотів би наголосити — і не без гордості, бо хто з нас не пишається старовинним ім’ям, яке нам дарує випадковість народження? — що я належу до роду Вінґфілдів, з Вінґфілдського замку в Суффолку, розташованого звідси за якихось дві години їзди верхи. Колись за старих часів спадкоємиця Вінґфілдів вийшла заміж за такого собі де ля Поля, сім’я якого вельми знана в наших краях: останній з де ля Полів, Едмунд, граф Суффолкський, за часів моєї юності був страчений за зраду. Так от, замок Вінґфілд разом із спадкоємицею перейшов до де ля Поля. Проте в околицях залишилося кілька родин із побічних гілок старовинного роду Вінґфілдів.

Мій дід, людина з кебетою, скидався швидше на селянина, ніж на сквайра, хоча й походив з дворянського роду. Саме він і купив той будинок з прилеглими до нього землями і зажив деякої маєтності, переважно завдяки ощадливості і вдалим шлюбам — маючи лише одного сина, він був одружений двічі, — а також завдяки торгівлі худобою.

Як на те, дід мій був побожний майже до святенництва і будь-що хотів зробити свого єдиного сина священиком. Проте мій батько не мав ані найменшого потягу до цього. Марно дід день у день наставляв його на шлях істинний — то прикладами зі Святого письма, то замашним дубцем, який і дотепер висить у мене над каміном у вітальні. Скінчилося усе це тим, що хлопця послали до бангійського монастиря, де він повівся так, що не минуло й року, як настоятель зажадав, щоб батьки забрали його і самі прилаштували хлопця до якогось діла. Настоятель сказав, що парубок не тільки давав привід перемивати кісточки у парафії, бо частенько тікав з монастиря в усілякі непотребні й розпусні місця, але дійшов до такого зухвальства, що наважився ставити під сумнів навіть Святе письмо. Уявіть собі, він твердив, буцімто в статуї діви Марії, що при каплиці, немає нічого божественного, і під час молитви, коли священик славив Святого Духа, безсоромно підморгував Діві у присутності всієї монастирської братії.

— Отож, — сказав наостанок настоятель, — я прошу вас забрати свого сина, нехай він потрапить на багаття якимось іншим шляхом, аніж із воріт бангійського монастиря!

Чи треба казати, що від усього цього дід мало не сказився. Затим трохи втішився і, ухопивши дубця, хотів надавати синові духопеликів. Але хіба він міг подужати дев’ятнадцятирічного здорованя, який вирвав палицю з батькових рук та й пожбурив її далеченько. А на додачу ще й сказав, що будь-кому піднімати на нього руку — зась, нехай це буде хоч сто разів його батько, та й подався геть, аж моєму дідові та настоятелю і мови забракло.

Щоб довго не тягти, розкажу, чим усе скінчилося. Мій дід із настоятелем зметикували, що хлопець ґедзається, певне, через те, що накинув оком на гарненьку доньку мірошника з вайнфордського млина. Може, так воно й було, а може й ні. Та яке це має значення, адже дівка невдовзі вискочила заміж за м’ясника з Беклса і померла через скількись там часу, дев’яноста п’яти років. Але чи правдивий був здогад, чи ні, але мій дід справедливо розміркував, що розлука є найнадійнішим засобом від любові, отож вони з настоятелем надумали відіслати хлопця до Іспанії, в один із монастирів Севільї, у якому брат настоятеля був абатом, щоб хлопець переказився та й забув про дочку мірошника і про всілякі світські спокуси.

Дізнавшись про цей рішенець, мій батько пристав на це досить охоче: хоча був молодий, однак дуже хотів світу побачити, хоча би з віконця монастиря. Отак він і подався за моря.

Кажуть, що мій дід на прощання аж сльозу пустив, немов знав, що більше вже не побачить сина.

Через півтора року після того, як батько відплив з Ярмута, від абата севільського монастиря надійшов лист до настоятеля монастиря Святої Марії Бангійської. У ньому абат повідомляв, що хлопець утік з монастиря, не залишивши жодних слідів. Ця звістка неабияк засмутила діда, проте він нічого не сказав.

Минуло ще два роки, і до мого діда дійшли нові чутки. Переказували, буцімто його сина спіймали й передали до рук Святого судилища, як за тих часів називали інквізицію, і він закатований у Севільї. Почувши це, дід розридався і прокляв себе за божевільну думку навернути до церковної кар’єри того, хто не мав до цього ані найменшого потягу, що й призвело до мученицької смерті єдиного сина. Після цього він розсварився з настоятелем монастиря і перестав давати пожертви. Але все-таки в його серці жила надія, що його син живий, бо за два роки перед смертю він говорив про нього так, немовби той був живий і залишив йому у спадок маєтність і землю.

Але дивовижно те, що дід таки вірив не марно. Якоїсь днини, років через три після його смерті, у ярмутському порту зійшов на берег не хто інший, як мій батько, проблукавши світом майже вісім років. Він прибув не сам: разом із ним з корабля зійшла його дружина, чарівна молода жінка, яка згодом стала моєю матір’ю. Вона була іспанкою з благородної сім’ї, уродженкою Севільї, і її дівоче ім’я було донья Луїса де Гарсіа.

Я так і не знаю, що пережив мій батько за ті вісім років. Сам він ніколи про це не згадував. Проте дещо все-таки стало відомо.

Отже, він справді побував у руках інквізиції, бо якось ми купалися в затоці Уейвні, неподалік від нашої садиби, і я завважив, що його груди і руки посмуговані довгими шрамами. Я запитав його, що то за шрами. Його лагідне обличчя почорніло від ненависті, і він заговорив швидше до самого себе, аніж до мене:

— Це мітки дияволів. Це вони таке скоїли з волі самого сатани, який бродить по землі і панує у пеклі. Слухай, синку! Є така країна — Іспанія. Там народилася твоя мати, і там слуги диявола кидають на тортури чоловіків і жінок. Там вони спалюють людей живцем в ім’я Христа! Мене зрадив той, кого я називаю сатаною, хоч він молодший за мене на три роки, і я потрапив у лаписька дияволів. Ці шрами залишили на моєму тілі їхні кліщі і розпечене залізо. Вони б спалили мене живцем, якби твоя мати не допомогла мені втекти! Але такі речі — не для вух дитини. Нікому не кажи, Томасе! У інквізиції руки довгі! Ти наполовину іспанець — про це свідчать твої очі і колір шкіри. Але хай серце твоє залишиться серцем англійця, що його не здолає ніяка чужоземна спокуса! І нехай у твоїм серці палає ненависть до всіх іспанців, окрім твоєї матері, і дивися, щоб кров її не узяла в тобі гору над моєю кров’ю!

Я був тоді ще дитиною і майже нічого не второпав з того, що почув. Зате пізніше я зрозумів це надто добре. Що ж до батьківської поради приборкати в собі іспанську кров, то я завжди старався цього допевнити, бо знав, що саме ця кров штовхала мене на нешляхетні вчинки. Вона розпалювала в моїй вдачі затятість або швидше упертість, і лише вона збурювала в мені негідну християнина ненависть до тих, хто колись заподіяв мені зло. Я дуже прагнув позбутися цих вад, проте шила в мішку не втаїти.

У нашій сім’ї було троє дітей: мій старший брат Джефрі, я і сестричка Мері, яка була на рік молодша за мене. Більш чарівного і ніжного створіння годі й уявити.