6 січня. Все, що він робить, йому здається надзвичайно новим. Якби воно не мало життєвої свіжості, то саме собою — і він про це знає — неминуче було б виплодом старого чортового болота. Але ця свіжість вводить його в оману, примушує про все забути, чи змиритися, чи навіть, усе добре усвідомлюючи, сприймати безболісно. Адже нинішній день, без сумніву, — це саме той день, коли поступ збирається ступити далі.

9 січня. Забобони, засади і здійснення життя.

Через рай вад досягають пекла чеснот. Так легко? Так брудно? Так неймовірно? Забобони — це так просто.

В його потилиці вирізали сеґментоподібний отвір. Разом із сонцем туди зазирає цілий світ. Його це нервує, відвертає від роботи, крім того, він злиться через те, що саме його мають вилучити з вистави.

Якщо на другий день після визволення відчуття полону лишається незмінним, а то й стає ще гострішим, і навіть якщо виразно наголошують, що воно ніколи не мине, то це ще не заперечує можливості передчуття остаточного визволення. Усе це може бути радше необхідною передумовою остаточного визволення.

15 жовтня. Десь тиждень тому всі щоденники віддав М.[58] Трохи вільніший? Ні. Чи спроможний іще я писати щось на кшталт щоденника? У кожному разі це буде щось інше, скоріше, воно десь сховається, не буде взагалі нічого, скажімо, про Гардта, який мене неабияк цікавив; я міг би занотувати що-небудь лише через силу. Таке враження, ніби я про нього вже давно все написав або — що, власне, те саме — ніби я вже неживий. Про М. я, певно, написати зміг би, але вже не з власної волі, до того ж це було б надто гостро спрямовано проти мене, такі речі мені вже не доводиться, як колись, докладно собі пояснювати, в цьому сенсі я вже не такий забудькуватий, як колись, я став живою пам’яттю, звідси й безсоння.

16 жовтня. Неділя. Трагедія безперервного початку, жодного самообману в тому, що все — лише початок і навіть іще не початок, глупота тих, які про це не знають і які, наприклад, грають у футбол, щоб колись нарешті «домогтися успіху», власна глупота, похована в самому собі, мов у домовині, глупота тих, котрі гадають, нібито перед ними справжня домовина, тобто домовина, що її можна перевезти, відкрити, розбити, поміняти на іншу…

17 жовтня. Те, що я не навчився нічого корисного та ще й дав своєму організму зачахнути — а це взаємозв’язано, — могло бути й наміром. Я хотів, щоб ніщо не відвертало моєї уваги, щоб моєї уваги не відвертала життєрадісність корисного й здорового чоловіка. Так ніби уваги, принаймні не меншою мірою, не відвертають недуга й відчай!

Цю думку я міг би повертати так і сяк і довести її до кінця собі на користь, але я не зважуюся на це й не вірю — в усякому разі сьогодні й у більшості днів — у будь-яку сприятливу для мене розв’язку.

Я не заздрю якійсь окремій подружній парі, я заздрю лише всім подружнім парам, і навіть коли я заздрю тільки одній парі, то заздрю, власне, загалом подружньому щастю в його безмежному розмаїтті; щастя окремої подружньої пари, навіть у найсприятливішому випадку, довело б мене, мабуть, до розпачу.

Я не вірю, що є люди, внутрішній стан яких нагадує мій, і все ж таких людей я можу собі уявити, але щоб навколо їхньої голови, як навколо моєї, весь час кружляв невидимий ворон — цього я не можу собі навіть уявити.

Вражає це моє методичне самознищення протягом багатьох років, воно нагадувало прорив греблі, що назрівав поволі, як цілком спланована акція. Дух, що цього домігся, тепер може святкувати перемогу; чому ж він не хоче, щоб святкував і я? Та, мабуть, він іще не довів свого заміру до кінця й через те не може думати ні про що інше.

19 жовтня. Суть дороги через пустелю. Людина, сама собі народний ватажок, простує цією дорогою, осягаючи рештками (більшого годі собі уявити) свідомості те, що діється. Ціле життя вона відчуває десь неподалік Ханаан, у те, що цю землю вона побачить аж перед смертю, їй не хочеться вірити. Ця остання надія може мати лише один сенс — показати, яку недосконалу мить становить людське життя, недосконалу тому, що цей вид життя, навіть якби він тривав вічно, врешті виявиться не чим іншим, як миттю. Мойсей не дійшов до Ханаана не через те, що його життя було надто коротке, а через те, що воно було людське. Ця кінцівка Мойсеєвого п’ятикнижжя нагадує завершальну сцену з «Education sentimentale»[59].

Тому, хто не годен упоратися з життям за життя, одна рука потрібна для того, щоб трохи відвертати породжений власною долею відчай — це йому вдається дуже погано, — а другою рукою він може записувати те, що бачить під руїнами, позаяк бачить він не так і більше, ніж решта людей, адже він мертвий за життя й усе ж таки той, хто пережив смерть. Якщо тільки для боротьби з відчаєм йому потрібні не обидві руки й не більше всього, ніж він має.

21 жовтня. Він не міг ступити до будинку, бо чув голос, що промовляв до нього: «Зачекай, поки я поведу тебе сам!» Отож він і далі лежав у поросі перед будинком, хоча не лишалося вже, либонь, жодної надії (як сказала б Capa).

Все це фантазія — сім’я, контора, друзі, вулиця; і дружина — теж фантазія, дальша чи ближча; а ближча правда лише в тому, що ти впираєшся головою в стіну камери, де нема ні вікон, ні дверей.

22 жовтня. Знавець, фахівець, чоловік, що знає свою справу; щоправда, ці знання нікому не можна передати, але, на щастя, вони нікому, здається, й не потрібні.

25 жовтня. …Батько з матір’ю грали в карти; я сидів поруч сам, зовсім чужий; батько сказав, щоб я пограв з ними чи бодай подивився; я знайшов якусь відмовку. Що означала ця відмовка, до якої я вдавався з дитинства багато разів? Запрошення відкривали мені шлях до суспільства, певною мірою до світського життя, із справою, що її вимагали від мене як від учасника, я впорався б якщо й не добре, то стерпно, гра, можливо, навіть не дуже й наганяла б на мене нудьгу, — й усе ж таки я відмовився. Якщо судити з цього, то я не маю рації, коли скаржуся, що життєвий потік ніколи мене не підхоплював, ніколи я не міг відірватися від Праги, ніколи мене не привчали до спорту, якого-небудь ремесла чи чогось такого, — я б, мабуть, щоразу відхиляв пропозицію, так само, як запрошення пограти в карти. Доступне було тільки безглузде — вивчення юриспруденції, контора, згодом додавалися й інші безглузді речі, як-от: робота в садку, столярство й таке інше; ці додаткові речі нагадували вчинки чоловіка, який випихає за двері нещасного жебрака, а тоді сам із собою грається в благодійника, перекладаючи милостиню зі своєї правої руки в ліву…

29 жовтня. Одного з останніх вечорів я таки взяв участь у грі, записуючи для матері її очки. Та взаємини не потеплішали, а якщо познака такого потепління й була, то її заступила втома, нудьга, розчарування з приводу змарнованого часу. І так було б завжди. Пограниччя між самотністю й спілкуванням я перетинав украй зрідка, в ньому я влаштувався навіть надійніше, ніж у самій самотності. Якою жвавою, якою чудовою місциною був проти цього Робінзонів острів!

7 листопада. Неминучий обов’язок удаватися до самоспостереження: якщо за мною хто-небудь спостерігає, я, певна річ, маю спостерігати за собою також, а якщо за мною не спостерігає ніхто, я маю спостерігати за собою ще уважніше.

Кожному, хто посвариться зі мною або кому я стану байдужим чи набридну, можна позаздрити, адже він має змогу легко мене позбутися (за тієї умови, певно, що не йдеться про життя; коли одного разу здалося, що у Ф. йдеться про життя, позбутися мене виявилось не легко; щоправда, я був молодий і сповнений сили, й бажання мої були також сповнені сили).