9 лютого. …Нарешті винайняв кімнату. В тому самому будинку на Білекґасе.

10 лютого. Перший вечір. Сусід годинами розмовляє з господинею. Обоє говорять тихо, господиня майже нечутно, і це ще гірше. Робота, що два дні тому нарешті пішла, знов перервалась, і хтозна на скільки. Справжній розпач. Невже так у кожному помешканні? Невже така безглузда й неодмінно смертальна біда очікує на мене в кожної господині, у кожному місті? Дві кімнати мого класного наставника в монастирі. Але відразу впадати у розпач безглуздо, краще пошукати виходу, хоч би як… ні, це не суперечить моїй вдачі, в мені ще є трохи юдейської впертості, однак вона дає переважно протилежні наслідки.

14 лютого. Безмежна притягальна сила Росії. Краще, ніж трійка Гоголя, її виражає картина великої неозорої річки з жовтуватою водою, і повсюди здіймаються хвилі, хоч і не дуже високі. На берегах — безлюдний розкошланий степ, пожухла трава. Ні, ця картина нічого не виражає, скоріше, вона все гасить.

Сен-сімонізм.

25 лютого. Після кількаденного безперервного головного болю нарешті трохи вільніший і впевненіший. Якби я був чужою людиною, що спостерігає збоку за мною й за плином мого життя, то мусив би сказати, що все має скінчитись без наслідку, змарноване в безугавних сумнівах, творчий характер яких — лише в самокатуванні. Але я, особа зацікавлена, все ж таки сподіваюся.

1 березня. Після кількатижневих приготувань і побоювань з великими труднощами відмовився від помешкання, відмовився без особливих причин — адже тут досить спокійно, я просто ще не почав по-справжньому працювати й тому не відчув достатньою мірою ні спокою, ні неспокою. Від помешкання я відмовився, скоріше, через власний неспокій. Я хочу мучитись, хочу, щоб мій стан весь час змінювався, мені здається, що мій порятунок у перемінах, а ще мені здається, що ці невеликі переміни, крізь які люди проходять, зазвичай, у напівсні, а я завдяки напруженню всіх своїх розумових сил, можуть підготувати мене до переміни великої, яка мені, мабуть, потрібна. Я перебираюся до помешкання, багато в чому, без сумніву, гіршого. І все ж сьогодні перший (чи другий) день, коли я, якби так дуже не боліла голова, зміг би цілком непогано працювати. Хутко написав одну сторінку.

11 березня. Як швидко летить час, знов минуло десять днів, а я нічого не написав. Я не можу пробитись. Іноді якась сторінка вдається, але триматися так довго не можу, другого дня я вже знесилений…

23 березня. Не здатний написати жодного рядка. Гарний настрій, коли сидів учора в Хотекському сквері, а сьогодні на Карлсплаці з книжкою Стріндберґа «У відкритому морі». Гарний настрій сьогодні в кімнаті. Я порожній, як мушля на березі, що її може розтоптати нога першого-ліпшого перехожого.

27 квітня. Із сестрою[51] в Надь-Михалі. Нездатний жити з людьми, розмовляти з ними. Цілковите заглиблення в себе, в розмірковування про себе, отупіння, жодних думок, страх. Я не маю чого розповісти, ніколи, нікому…

3 травня. Цілковита байдужість і отупіння. Пересохла криниця, вода на недосяжній глибині, та ще й хтозна, чи вона там є. Нічого, анічогісінько. Не розумію життя в «Посварилися» Стріндберґа; те, що він називає прекрасним, у мене, коли я прикладаю його до себе, викликає відразу. Лист до Ф., нещирий, відсилати його не можна. Що тримає мене на світі задля минулого чи задля майбутнього? Сьогодення примарне, я не сиджу за столом, а кружляю навколо нього. Нічого, анічогісінько. Безвихідь, нудьга, ні, не нудьга, лише безвихідь, безглуздість, слабкість. Учора в Добжіховіці[52].

5 травня. Анічогісінько, голова тупа й трохи болить. Пополудні в Хотекському сквері, читав Стріндберґа; він дає мені поживу…

14 травня. …Сьогодні читав давні розділи з «Кочегара». Написано сильно, тепер писати так я, очевидно, не можу (вже не можу). Боюся стати нездатним через уроджену ваду серця.

16 вересня. Вигляд польських юдеїв, що йдуть до Кол-Нідри. Хлопчик, який, затиснувши під пахвами по молитовному покривалу, тюпає поруч із батьком. Не ходити до храму — це самогубство.

Розгорнув Біблію. Про неправедних суддів. Знаходжу власну думку чи принаймні думку, якої досі дотримувався. А втім, це не має значення, в таких речах я ніколи не піддаюся помітному впливу, сторінки Біблії в мене перед очима не тріпочуть.

Здається, найвразливіше місце, куди можна ввігнати ніж, — між шиєю і підборіддям. Підводиш підборіддя і стромляєш ножа в напружені м’язи. Але це місце найвразливішим, певно, лише здається. Сподіваєшся побачити, як звідти потужним струменем ударить кров і порветься плетиво сухожиль і суглобів, як це можна побачити в ніжці смаженої індички.

Читав «Лісника Флека в Росії». Повернення Наполеона на Бородинське поле битви. Тамтешній монастир. Його висадили в повітря.

7 жовтня. …Нез’ясовне питання: невже я зломлений? Невже гину? Про це свідчать майже всі ознаки (холод, отупіння, нервовий стан, неуважність, нездатність працювати на службі, головний біль, безсоння); проти цього свідчить, по суті, сама надія.

21 листопада. Цілковита непотрібність. Неділя. Вночі не зімкнув очей. До чверть на дванадцяту в ліжку, при сонячному світлі. Прогулянка. Обід. Читав газету, перегортав старі каталоги. Прогулянка: Гібернерґасе, Міський парк, Венцельсплац, Фердинандштрасе, далі — в бік Подолу. Ледве розтяг на дві години. Час від часу відчував різкий, один раз просто-таки пекучий головний біль. Повечеряв. Тепер удома. Хто може розплющеними очима споглядати це згори від початку до кінця?

11 травня. Отже, передав директорові листа. Позавчора. З проханням або, якщо війна закінчиться восени, надати мені потім тривалу відпустку, і то без збереження платні, або, якщо війна ще триватиме, скасувати звільнення від військового обов’язку. Це була суціль брехня. Напівбрехнею було б, якби я зажадав надати мені тривалу відпустку негайно, а в разі відмови — звільнити взагалі. Правдою було б, якби я заявив про звільнення. Ні на те, ні на те я не зважився, отож — цілковита брехня.

Сьогодні марна розмова. Директор думає, що я домагаюся звичайної тритижневої відпустки, на яку я, звільнений від військової служби, не маю права, і тому пропонує її відразу — мовляв, він вирішив зробити це ще до мого листа. Про військову службу взагалі мовчить, так наче в листі я про це й не згадую. Коли я заводжу про неї мову, він пускає мої слова повз вуха.

Тривалу відпустку без збереження платні він вочевидь вважає примхою і обережно натякає на це. Наполягає, щоб я взяв тритижневу відпустку негайно. Як і всі, принагідно робить усілякі зауваження, типові для доморослого невропатолога. Мовляв, мені ж бо не доводиться нести відповідальність, як йому, в нього така посада, що на ній можна, звичайно, й захворіти.

А скільки він працював і раніше, коли готувався до іспитів на адвоката й водночас ходив на службу. Дев’ять місяців по одинадцять годин щодня. А головне — різниця. Хіба мені коли-небудь і чому-небудь доводилося потерпати за свою посаду? А йому доводилось. На службі він мав ворогів, ладних зробити що завгодно, аби лишень обрубати сучок, на якому він сидів, і викинути його на смітник.