15 вересня.[53] Ти маєш можливість — якщо така можливість є взагалі — почати спочатку. Не проґав її. Якщо хочеш узятися серйозно, доведеться вихлюпнути із себе весь бруд, цього не уникнути. Тільки не викачайся в ньому. Якщо рана в легенях, як ти стверджуєш, — це лише символ, символ рани, запалення якої має ім’я Ф., а глибина має ім’я Виправдання, якщо це так, то й лікарські поради (світло, повітря, сонце, спокій) — символ. Ухопися ж за цей символ.

Яка прекрасна мить, майстерне облямування, здичавілий сад. Ти виходиш із будинку, огинаєш його, і садовою алеєю назустріч тобі лине богиня щастя.

Величне видіння, володар імперії.

Сільський майдан під владою ночі. Мудрість маленьких. Засилля тварин. Жінки. Корови, що так природно перетинають майдан. Моя канапа над землею.

18 вересня. Все пошматувати.

19 вересня. …Рана болить не так через те, що глибока й велика, як через те, що задавнена. Коли таку рану відкривають знов і знов, уже вкотре ріжуть місце, яке оперували вже хтозна й скільки разів, — оце жахливо…

Ніколи не міг збагнути того, що майже кожен, хто вміє писати, може матеріалізувати в болю біль, як ото я, наприклад, можу в нещасті, навіть з іще гарячою від нещастя головою, сісти й кому-небудь написати: я нещасливий. Атож, я можу зробити навіть більше й, удаючись до різноманітних викрутасів — залежно від хисту, якому нібито нема ніякого діла до нещастя, — фантазувати на цю тему просто, чи ускладнено, чи з цілим букетом асоціацій. І це зовсім не брехня й не тамує болю, це просто милостивий надлишок сили тієї миті, коли біль таки вочевидь виснажив до самого дна всю силу моєї душі, яку він гризе. То що ж то за надлишок?

У мирний час ти успіхів не домагаєшся, у дні війни ти сходиш кров’ю…

21 вересня. Ф. була тут; щоб побачити мене, їде тридцять годин, я мав би цьому завадити.

Як я собі уявляю, на її долю випало, значною мірою з моєї вини, найбільше лихо. Я сам не можу себе збагнути, я анічогісінько не відчуваю, так само не можу дати собі раду, думаю про те, що позбавлений деяких своїх зручностей і, як єдине визнання цього, трохи ламаю комедію. У дрібницях вона не має рації, не має рації, коли захищає свої гадані чи й справжні права, та загалом її безневинно засуджено до тяжких тортур; я вчинив несправедливість, через яку вона мусить зазнавати тортур, та ще й орудую знаряддям тортур, її від’їздом (карета з нею й Отлою огинає ставок, я навпростець перетинаю дорогу й ще раз підходжу до неї) і головним болем (тлін комедіанта) завершується день…

22 вересня. Нічого.

25 вересня. …«Нове покоління» Таґґера[54]; убого, хвалькувато, зворушливо, професійно, місцями написано добре, з ледь відчутним дилетантизмом. Яке він має право козиряти? Загалом усе в нього таке саме убоге, як і в мене, як і в усіх. Не велике це святотатство — хворому на сухоти мати дітей. Флоберів батько хворів на сухоти. Вибір: або в легенях у дитини починає грати флейта (дуже гарний вислів для тієї музики, заради якої лікар прикладає вухо до грудей), або вона стає Флобером. Тремтливий стан у батька, коли про це заходить марна розмова.

Певний час я ще можу діставати задоволення від таких робіт, як «Сільський лікар», — за умови, що мені щось таке ще вдасться (дуже малоймовірно). Але щасливий я був би лише тоді, коли б наблизив світ до чистоти, правди, сталості.

Батоги, якими ми шмагаємо одне одного, за останні п’ять років узялися тугими вузлами.

28 вересня. Характер розмов із Ф.

Я. Ось до чого я це довів.

Ф. Ось до чого це довела я.

Я. Ось до чого я тебе довів.

Ф. Це правда.

Отже, на смерть я поклався б. Рештки віри. Повернення до батька. День великого примирення.

З листа до Ф., можливо, останнього (1 жовтня). Коли я перевіряю себе своєю кінцевою метою, то виявляється, що я, власне, прагну не до того, щоб стати доброю людиною й бути готовим відповідати перед якимсь найвищим судом, а зовсім навпаки — я намагаюсь окинути поглядом усю людську й тваринну спільноту, пізнати головні її пристрасті, бажання, моральні ідеали, звести їх до простих приписів і, відповідно до них, самому якнайскоріше стати для всіх неодмінно приємним, до того ж (і в цьому вся штука) таким приємним, щоб, не втрачаючи загальної любові, я, як єдиний грішник, котрого не підсмажують, зміг нарешті відверто, на очах у всіх оголити всі властиві мені вади. Одне слово, мені важить лише суд людський, і його я хочу обманути, хоч, певна річ, і без обману.

8 жовтня. Тим часом: жалісливі листи від Ф., Ґ. Б. погрожує надіслати листа. Невтішний стан (courbature[55]). Годування кіз, порите мишами поле, копання картоплі («Як вітер віє нам у сідниці»), збирання шипшини, селянин Ф. (семеро дівчат, одна маленька, милий погляд, на плечі білий кролик), у кімнаті картина «Кайзер Франц Йозеф у склепі капуцинів», селянин К. (кремезний, продумана розповідь світової історії його господарства, але привітний і добрий). Загальне враження від селян: шляхетні чоловіки, що знайшли порятунок у сільському господарстві й організували свою роботу так мудро й смиренно, що вона цілком злилася з усім світом і до блаженного їхнього кінця оберігає їх від усіляких хитань та морської хвороби. Справжні громадяни землі…

Діккенсів «Коперфілд» («Кочегар» — відверте наслідування Діккенса, ще більшою мірою — задуманий роман). Історія з валізою, той, що ощасливлює й зачаровує, брудна робота, кохана в маєтку, занечищені будинки тощо, та передовсім — метод. Мій намір, як я тепер бачу, полягав у тому, щоб написати дікенсівський роман, але збагачений яскравішими світильниками, які я запозичив би в часу, а також тьмянішими, які я добув би з себе. Діккенсове багатство й відчайдушний, могутній потік розповіді, але як наслідок цього — місця жахливо безпорадні, де він уже тільки стомлено помішує досягнуте доти. Варварством віє від безглуздого цілого — варварством, якого я, щоправда, уник через свою слабкість і навчений власним епігонством. За манерою, яку затоплює почуття, приховано бездушність. Ці колоди сирих характеристик, які штучно припасовано до кожного персонажа й без яких Діккенс не зміг би швиденько вивершити жодну зі своїх історій. (З Вальзером[56] у нього спільне те, що обидва невпевнено користуються абстрактними метафорами.)

27 червня. Почав новий щоденник — власне, через те, що читав старий. Деяких причин і намірів тепер, за чверть до дванадцятої, вже не пригадати.

30 червня. Був у Ріґерпарку. Прогулювався туди-сюди з Ю.[57] повз ясминові кущі. Фальш і щирість, фальш у зітханнях, щирість у скованості, в довірливості, в почутті безпеки.

Неспокій на серці.

6 липня. Весь час ті самі думки, бажання, страх. І все ж спокійніший, ніж звичайно, так наче відбувається велика переміна, віддалене тремтіння якої я відчуваю. Сказано забагато.

11 грудня. Четвер. Холод. Мовчки з Ю. в Ріґерпарку. Спокуса на Ґрабені. Все це надто тяжко. Я не зовсім готовий. У духовному сенсі це так, як двадцять шість років тому казав учитель Бек, не помічаючи, щоправда, у своєму жарті пророцтва: «Нехай ще посидить у п’ятому класі, він надто кволий, така надмірна поквапність потім за себе помститься». І справді, я ріс, як ото саджанці, що надто швидко витяглись, а про них забули, і коли повіє протяг, я виявляю просто-таки артистичну майстерність, щоб від нього ухилитися; в цих моїх рухах є, якщо хочете, навіть щось зворушливе, та тільки й того. Як в Елезіуса з його діловими поїздками навесні до міст. При цьому його зовсім не варто недооцінювати: Елезіус міг би стати героєм книжки і, мабуть, навіть став би ним за часів молодості Гамсуна.