Побачивши якось, що її робітниця вибиває качалкою пил з килимів, розвішавши їх на подвір’ї, я почав їй допомагати. Потім ми вдвох носили килими до кімнат, розстеляли і розвішували по стінах, їдучи повз вітальню, я побачив Кривого, який тихенько розмовляв з самою Вовчихою. Коли я зазирнув до вітальні, він раптом накрив газетою великий синій конверт, а Вовчиха гримнула на робітницю, щоб та зачиняла двері. Звичайно, я не звернув на них особливої уваги.

Потім я почув, як до воріт під’їхала легкова автомашина, а за хвилину на квартирі у Вовчихи з’явився молодий, блискуче вдягнений фашистський офіцер. Він зник у вітальні.

Як не намагався я підслухати що-небудь під дверима, я не почув нічого. Вони розмовляли пошепки. Я розумів, що завдання дяді Михайла я, мабуть, не виконаю. Тоді, вдаючи, що розгортаю килимову доріжку під дверима, я зазирнув одним оком у щілину замка. Я тільки встиг побачити, що офіцер ховав до свого портфеля отой синій конверт. Я вчасно відскочив від дверей. За мить офіцер вийшов з квартири.

Я схопив невеличкий килимок, ніби для того, щоб його перетрусити, й вибіг з хати. Не виходячи за ворота, я підгледів номер автомашини.

Увечері, коли повернувся з роботи дядя Михайло, я про все йому розповів і повідомив про номер машини. Сьогоднішня моя поведінка йому сподобалася.

А вдома у нас того вечора я несподівано застав Женину матір. Вона чекала на мене.

Женя тяжко захворіла. Ми попросили тьотю Клаву оглянути її. Вона сказала, що Женю треба лікувати в Четвертому санаторії — лікарні для нервовохворих, але туди майже неможливо було її покласти, тому що лікарня намагалась позбутися й тих хворих, які вже там були, і не приймала зовсім нових.

Юрчик щодня, не спиняючись ні перед чим, вимагав від матері, щоб вона використала свої зв’язки серед лікарів і домоглася місця для Жені в лікарні. Вона енергійно взялася за цю справу, і незабаром Женю одвезли до лікарні.

Ми троє часто ходили її відвідувати. Щоправда, тільки раз на тиждень нас пропускали в садок лікарні, і ми могли трохи порозмовляти з Женею. Але серед тижня ми могли бачити Женю через паркан з вулиці Воровського, а часом навіть і перемовитися з нею кількома словами.

Під час одного побачення з Женею, коли ми намагались розвіяти її задуму й тугу, вона раптом оглянулась довкола саду й витягла з-за кофточки папірець. Це була переписана рукою Жені копія листа її тата. Ось що він написав у своєму передсмертному листі: «Не сумнівайтесь щодо моєї поведінки в лапах гестапівських катів. Я був і лишився комуністом! Їм не пощастило домогтися від мене бодай одного зрадницького слова. Я вмру, твердо вірячи в перемогу радянського народу над ненависним фашизмом. Я вітаю всіх, хто жив і боровся в ім’я перемоги, й закликаю до дальшої нещадної боротьби з гітлерівськими загарбниками.

Моїй дочці Жені передайте, що батько її віддав життя для свого народу. Нехай і дочка росте непохитною, сміливою, чесною перед своїм народом і ненавидить ворогів так, як умів ненавидіти їх її тато».

Якимись невідомими шляхами цей лист був переданий матері Жені, і Женя потай від матері переписала його, щоб завжди, все своє життя носити його з собою. Вона майже не розмовляла з нами, а сиділа увесь час нерухомо, втупивши очі в одну точку, й мовчала.

Ми повернули їй лист. Вона мовчки дивилась на папірець, може в сотий чи двохсотий раз, дивилась довго, про щось думаючи, і краплини сліз раз у раз падали на папір.

Нам було тяжко з Женею, але ми приходили часто, намагаючись хоч трохи розвіяти її настрій.

Та найтяжче було попереду.

Під час однієї з облав у Києві якимось чином потрапив у лапи до фашистів Юрчик. Звичайно, він міг би втекти від солдатів, але, мабуть, він думав, що його, як малого хлопця, не займуть. Та його забрали разом з дорослими й кількома дітьми, такого ж, як і він, віку. Їх тримали кілька днів — дітей окремо — на вулиці Артема в двадцять четвертому номері. Про все це ми довідались пізніше.

Повернувшись з лікарні, де вона працювала, Юрчикова мати не побачила його дома. Спочатку вона думала, що він десь гуляє зі мною чи з Ромкою. А коли він не повернувся додому і ввечері, вона пішла його шукати. І я, і Ромка сказали, що не бачили його зранку і що, коли б він уранці був дома, він би обов’язково прийшов до когось із нас.

— Вранці він був у мене в лікарні, — говорила вона, — я сама провела його трохи по вулиці й повернулась до лікарні.

— З лікарні він не повертався додому, — запевняв я, — бо я приходив до нього і не застав.

Хоч був уже вечір, ми всі розійшлися по вулицях шукати Юрчика і повернулись так пізно, як тільки дозволяв наказ коменданта про рух по місту. Ніяких слідів Юрчика ми не знайшли. Тільки я в знайомих чистильників, які сьогодні працювали в місті і яких я випадково зустрів увечері, довідався про облаву на Сінному базарі. Я розповів про облаву Юрчиковій матері.

— Юрчик міг іти з лікарні через Сінний базар, — висловила вона здогад.

— Але ж він малий… — заперечував я. Та вона знала більше за мене.

— Останнім часом фашисти беруть дітей і везуть до Німеччини, — сказала вона. — Я ще не знаю напевно, для чого вони їх вивозять, але нам уже відомі факти вивозу дітей.

Тьотя Клава була в розпачі. Незважаючи на пізній час, вона пішла в комендатуру. В неї була нічна перепустка, як у лікаря.

Ми з Ромкою довго розмовляли під шовковицею, але нічого не могли придумати, щоб допомогти Юрчикові чи його матері.

Вранці другого дня вона сказала нам, що не знайшла слідів Юрчика і в комендатурі. Проте якийсь офіцер у комендатурі, який користувався її послугами в лікарні, пообіцяв вжити заходів, щоб розшукати хлопця. Не чекаючи виконання його обіцянки, ми всі знову пішли по місту шукати Юрчикових слідів.

Але тільки на третій день ми довідались про його долю.

Звістку про нього приніс Ромчин батько. Він через своїх людей узнав, кого захопили в облаву, і, як виявилося, серед впійманих на вулиці дітей був Юрчик. Коли ми сказали про це його матері, вона мовчки, з рішучим виглядом одяглась і пішла з дому. Напевне, вона пішла на вулицю Артема, і ми нетерпляче чекали її.

Вона повернулась тільки надвечір. Ми побачили її ще на вулиці й побігли назустріч.

— Ну! Де Юрчик? Ви його бачили?

Вона нічого не відповіла нам, і ми помітили, що вона ледве переступала ногами з виснаження й розпачу. Ми пішли за Юрчиковою матір’ю до їх помешкання. В неї ледве вистачило сили відімкнути двері. Потім вона впала на ліжко обличчям у ковдру і заридала.

Ромка кинулась до неї, обняла її, цілувала.

— Тітонько, не треба, не треба так!.. Він іще повернеться, його відпустять.

Але тьотя Клава рвала на собі волосся, підхоплювалася з ліжка й падала знову…

— Юрчику! Юрчику! Синку мій нещасний! — увесь час промовляла вона, не слухаючи наших слів.

Я не знав, що мені треба тут робити, і стояв зовсім безпорадний. Нарешті я догадався налити в склянку води, але бідна жінка не стала пити.

— Коли його вивезуть, — стогнучи промовляла вона, — я не витримаю, я не зможу жити без нього. Я жила тільки моїм Юрчиком. Я накладу на себе руки.

— Що ви, тьотю, — втішала її Ромка, — хіба ж можна так? Ми всі повинні жити, щоб боротися з проклятими загарбниками. Ми будемо мститися за Юрчика, і ви, і я, і всі ми. Але вони не заберуть його, він ще повернеться.

Минуло багато часу, поки вона трохи заспокоїлась. Мабуть, у неї вже зовсім не було сили, і вона здавалася нам спокійнішою.

— Я виходила скрізь, — розповідала вона тепер нам, — і на вулиці Артема, і в коменданта, і в гестапо. Я скрізь благала відпустити його, і ніхто нічого не допоміг мені. Я пропонувала вивезти мене замість нього, але вони сказали, що я потрібна тут, у лікарні.

— А той офіцер з комендатури, який обіцяв допомогти вам? — спитав я.

— Той офіцер? — промовила вона. — Це мерзотник, яких я ще не зустрічала в житті. Він глумився з мене. Адже це він керував облавою, це в нього є наказ про вивіз дітей після десятилітнього віку. Нехай він тепер потрапить до мене в лікарню!