Того ж дня ввечері прийшла оглянути її тьотя Клава. Вона запропонувала віддати тимчасово Женю їй. Справді, в тьоті Клави було безпечніше, і ми одвели Женю до неї.

Я говорив з дядею Михайлом про врятування інших хворих, але він нічого мені не сказав.

Вже далеко пізніше ми довідалися, що на другий день, після втечі Жені, до лікарні під’їхали дві вантажні машини з поліцаями. Вони пред’явили якісь документи дирекції лікарні, забрали на машини близько сорока хворих і вивезли їх. Потім виявилося, що то були партизанські машини, а поліцаї — переодягнені партизани.

Вони пред’явили підроблені документи про те, що лікарню немовби треба звільнити, щоб дати місце хворим фашистським солдатам і офіцерам.

Цих хворих вони потроху зсаджували на різних вулицях Києва.

Повторити цю операцію було неможливо. Тих нещасних, що залишилися в лікарні, фашисти незабаром вивезли в душогубках за місто.

КІНЕЦЬ ПІСТОЛЕТНОЇ ІСТОРІЇ

З двох пістолетів, захованих у вибалку на Собачці, спочатку я взяв один. Я точно не знав, що з ним робитиму, але почував, що без зброї я не вояка. Шкода тільки, що я не знав, як треба стріляти з цього пістолета. Після тривалого вагання я пішов до дяді Михайла.

— Дядю Михайле, — сказав я весело й по-хвацькому, — а в мене є пістолет, тільки я не вмію з нього стріляти. Навчіть мене. І патронів тільки вісім…

— Покажи.

Я подав йому пістолет.

— Де ти взяв?

— У фашистських офіцерів…

І я розповів, як ми з Ромкою забрали в офіцерів зброю. Він слухав мовчки, не перериваючи мене. Тільки чомусь обличчя його червоніло щодалі дужче. Мабуть, він хвилювався. Коли я закінчив, він раптом підхопився з місця, забігав по кімнаті й почав кричати:

— Ах ти шмаркач!.. Хто тобі дозволив це? Думаєш, ти зробив користь партизанам? Нашкодив ти їм. Так, нашкодив. Ти думаєш своїми пістолетами воювати з фашистами? Малий ти ще й дурний! Я ж тобі наказав не робити нічого самому, а ти що? Це тобі не школа, де за провину ставили трійку з поведінки! Тут один крок не правильно — і на кладовище… Зрозумів?

— Ні, — признався я щиро, як тільки міг.

Розлютований дядя Михайло підскочив до мене:

— Я знаю, як ти не зрозумів! Ти хитре чортеня! Ти тільки кажеш, що не зрозумів, а насправді ти прекрасно все розумієш. Я тебе бачу наскрізь!..

Я таки й справді дещо розумів. Але до якого ж часу я мав залишатися без зброї? З обережності я все-таки сказав йому, що я забрав у офіцерів тільки один пістолет.

— Ви давно обіцяли мені пістолет, а й досі не дали. Як закінчиться війна, тоді мені пістолет не потрібний буде.

— А ти розумієш, що ти своїм пістолетом демаскував нас?

— Кого? — спитав я.

— Кого? Кого? Старий будеш, як усе знатимеш… Нікого. Тепер гестапо зверне увагу на нашу вулицю, подумає, що тут діють підпільники абощо. Зашле сюди своїх агентів. Почнуть нишпорити.

— Добре, — сказав я, — більше я не буду порушувати дисципліни.

— Що ти вигадуєш? Якої дисципліни? Що ти, підпільник, чи що?.. Просто мова йде про твою поведінку.

— Я більше не буду, — сказав я, глибоко ображений, і підвівся, щоб іти. — Віддайте мій пістолет.

— Нізащо!

— Як?! Адже це тепер мій пістолет.

— Ну то що?

— Я ризикував життям.

— Не верзи мені тут казна-чого. «Мій! Ризикував життям»… Не бачити тобі цього пістолета, як своїх вух. Якби ти був моїм підлеглим, я б віддав тебе до суду.

Образа й злість підперли мені груди, В голові в мене запаморочилось.

— Віддайте! — закричав я на нього, — Яке ви маєте право віднімати чужі речі!..

Тоді він, глузуючи, насунув мені кашкета на самий ніс. Але я вже вчепився в його руку, намагаючись відняти пістолет.

— Ну, ну!.. — вигукнув він. — Одчепися. Я вкусив його за руку.

— Ось ти який! — гримнув він на мене.

— Віддайте!.. — прохрипів я з сльозами на очах.

Він був у багато разів дужчий за мене, але не сподівався, що я нападу на нього, і спочатку розгубився. Щоправда, він міг вдарити мене, наприклад, по голові, але не пробував робити цього, а тільки намагався одірвати мене від себе, хоча й це було не так легко. Та, зрештою, він таки скрутив мені руки за спиною, силоміць посадив на тапчані і, все ще тримаючи мене за руки, сам сів поруч.

— Ех, ти, вояко!.. — промовив він. — Запалу й завзяття багато, а сили й розуму мало… Як же ти воюватимеш?

Він немовби глумився з мене, але в голосі його я вже почув ту лагідність, яку він часто виявляв до мене. І я враз відчув себе тяжко побитим, хоч він мене не вдарив і разу. Я тільки закусив губу і позирав довкола.

— Ех, Сашко, а я вважав тебе розумним і путнім хлопцем. Та ти знаєш, що за пістолет — розстріл. Знайдуть у тебе зброю або побачить хтось із дітей, викаже поліції чи есесівцям — і кришка тобі. Ясно? Добре, якщо офіцери приховають від начальства, що в них вкрадено пістолети, адже їм заборонено залишати зброю вдома. Та гестапо може довідатись.

Він пустив мої руки і почав терти ті місця на своїх руках, де позалишалися сліди від моїх зубів.

— От як покусав! Це ти міг би й горло фашистові перегризти…

– І перегриз би…

— Е, синку, бойовий ти хлопець, тільки дуже дикий. А для боротьби в тилу ворога треба мати і розум, і хитрість. Зрозумій — хитрість!

— Я хитрий. За це Бородатий і годинника мені подарував. — І я показав йому годинника, якого вже не раз йому показував.

— Де ж ти в біса хитрий? От ти взяв і прийшов до мене із зброєю, а я взяв і одняв її в тебе. А тобі треба було спочатку прийти без пістолета та й договоритись. От би я й не зміг відняти.

— А я вам доведу, що я хитрий, — заперечив гаряче я.

— Ану ж, доведи.

– І доведу…

— Ану ж…

Я вибіг з кімнати. Нехай не думає, що я такий дурненький. Я йому доведу, який я.

Я дістав у схованці другий пістолет. Але дяді Михайла вже не було вдома. Я його побачив удруге тільки ввечері. Зараз я вже не буз сердитий на нього, але довести своє мені кортіло. До якого часу він вважатиме мене за дитину!

— Знов прийшов? — сказав він, впускаючи мене до кімнати. Ромки не було вдома, і ми знову були вдвох.

— Прийшов.

— Чого?

— Щоб показати вам другий пістолет. — І я дістав такий же пістолет з кишені і показав йому здаля. — Я вам навмисне не сказав, що в мене їх аж два.

— А може, в тебе ще й кулемет є?

— Хоч би й був, я тепер не признався б вам.

— Дурненький ти, Сашко, їй-бо, дурненький, от хоч сердься, хоч не сердься. Коли твоя мати виїжджала з заводом в евакуацію, вона з слізьми просила мене, якщо ти повернешся, наглядати за тобою. Вона попереджала мене, що ти шибеник. Ну, от… іменем твоєї матері я наказую тобі віддати зброю…

Я швидко поклав на стіл пістолет і стрімголов вибіг з кімнати, щоб дядя Михайло не бачив моїх сліз…

ТРА-ЛЯ-ЛЯ!.

Було вже поночі, коли Ромка прибігла до нас.

— Тебе кличе татусь, — сказала вона.

Нащо мене кликав дядя Михайло, вона не знала, а це значило, що я потрібний йому в дуже важливій справі.

— Сашко! — пошепки прохала мене по дорозі Ромка. — Тільки ти не дуже щільно зачиняй за собою двері, а то ви завжди з татусем зачиняєтесь. І татусь, коли викликає тебе, вигонить мене з хати.

І справді, дядя Михайло, привітавшись зі мною, сказав до Ромки:

— Ану, дочко, йди собі погуляй, ще не дуже пізно. У нас тут мужська розмова.

Я помітив, що Ромка нещільно зачинила за собою двері, бо їй дуже кортіло знати, про що ми, мужчини, будемо тут говорити. А дядя Михайло помітив, що двері зачинені нещільно, й притиснув їх сам як треба.

Він трохи подумав, походив по кімнаті, а потім посадив мене біля себе на дивані й почав говорити:

— Я тобі зараз щось скажу, а ти відразу забудь те, що я тобі скажу.

— Гаразд.

— Навколо нас, Сашко, багато ворогів: гестапівських шпигунів, націоналістів і тому подібної наволочі. Вони намагаються вистежити чесних радянських патріотів, щоб віддати їх до рук фашистів.