— Конспірація?

Це слово я чув від дяді Михайла, і його ми вживали в розмові між собою — я, Ромка і Юрчик.

— Так, конспірація! — сказав Семен Порфирович. — От мене й цікавить заради цієї конспірації, як ти знайшов мене?

— Спитав у сторожа станції, де ви живете.

— А що він сказав тобі?

— Він спитав, чого я хочу бачити вас. А я сказав, що винен вам гроші, не доплачені за квиток до Києва…

— А ще кого ти питав?

— Більш нікого.

— От за це ти молодець, що вміло вигадуєш. Це, синку, не брехня, це так треба. Ворога завжди треба вводити в оману, інакше ми видамо себе.

Після цього я встав і хотів іти.

— Куди? — спитав мене старий.

— Піду назад, до Києва.

— Сказився!.. Знову пішки?

— Пішки. А може, якась машина мене підвезе.

— Нікуди ти зараз не підеш. Твої ноги не пройдуть і десяти кілометрів.

І я залишився в Семена Порфировича.

Мені не дозволяли нічого робити, а примушували лежати й спати. Дружина Семена Порфировича мазала чимсь мені ноги. Виразки, які з’явилися на ногах в дорозі, незабаром полущились, біль і втома в ногах і в усьому тілі зникли. Я знову почував себе здоровим, повним сили й бажання діяти. Найважчим було для мене тепер — влежати на ліжку вдень, а господарка все ще примушувала мене лежати.

Через кілька днів касир приніс мені старі, але зовсім цілі черевики на гумовій підошві.

— Ану ж, приміряй, — сказав він.

Черевики були трохи великі на мене, але він порадив:

— Як ітимеш, то більше намотуй на ноги: м’якше буде і ніг не позбиваєш.

Я все поривався повернутися додому, але Семен Порфирович мене затримував. Він казав, що я ще не досить відпочив. Тільки пізніше я догадався, що він навмисне тримав мене більш, ніж треба.

Якось уночі Варвара Андріївна збудила мене.

— Устань, Сашко, там тебе хоче бачити один чоловік.

— Який? Хто? — враз підскочивши, спитав я.

— Сам Бородатий прийшов, щоб побачити тебе. Отам, у кімнаті Семена Порфировича.

Бородатий? Той, про кого говорять на сотні кілометрів навкруги? Я швидко одягнувся і пішов туди.

— Оце він і є, наш герой! — сказав Семен Порфирович, побачивши мене на порозі.

— Ну, здоров, здоров! — сказав, підходячи до мене, якийсь чоловік. Спросоння він здався мені величезним. Він мав довгі вуса і величезну бороду.

Я враз упізнав його: це був той партизан, якого я бачив ще тоді, коли лежав на селі поранений, тільки тепер у нього була велика, чорна борода. Хоч то було торік, але я впізнав його і зрадів.

Він розпитувався в мене, як я живу, з ким товаришую. Спитав і про дядю Михайла, але я, пам’ятаючи заборону дяді Михайла розповідати про нього що б там не було, не сказав про нього нічого, відмовляючись тим, що нічого не знаю.

— А він таки хитрий, дарма що малий, — сказав про мене Бородатий.

— А я вас знаю, — сказав я весело.

— А звідки ж ти знаєш?

— Ви були колись в одному селі, в тітки Катерини, а я лежав у неї поранений, то ви обіцяли прийняти мене в партизанський загін і не прийняли…

— Е, синку, — сказав він, — коли б я кожного з таких, як ти, приймав до себе, то в мене був би не партизанський загін, а піонерська дружина. А командири мої поробились би вихователями.

Він трохи подумав і сказав:

— Ну, давай свою сорочку, зашиємо в неї відповідь дяді Михайлові.

— А як же ви доручаєте мені везти відповідь, — сказав я, — коли вважаєте, що такі, як я, не можуть бути партизанами?

— Ну, це ж не про тебе мова йшла. Ти перевірений партизан.

Так і сказав: «Перевірений партизан».

Обіймаючи мене на прощання, він промовив:

— Ти молодець, синку, добрий з тебе буде партизан. Такий у мене синок був, та нещодавно потрапив у лапи до гестапівців, отут, у цьому містечку.

— Його скарали? — вигукнув я, вражений.

— Скарали, синку… І вийшло так, що і врятувати його я не міг.

— Треба помститися! — вигукнув я.

— Я помстився… Тяжкої помсти завдав я фашистам, пам’ятатимуть мого Славка! Рушай же здоров, синку! — сказав він мені і, обійнявши, поцілував мене, а потім зняв з руки годинника і подарував мені: — Нехай буде тобі на згадку про мого Славка, який по-геройськи загинув за нашу Батьківщину. Гестапівці не видерли з нього й слова про партизанів.

— Я їм теж буду мститись! — вигукнув я.

— Бережи себе, синку, ти зараз маєш завдання і повинен його виконати, що б там не було.

Він попрощався з усіма й пішов кудись у ніч, яка враз проковтнула його.

Як мені шкода було цієї людини, що зазнала такого горя! Я не знав, чим би допомогти йому. І тут я вирішив мститися за смерть Славка фашистам, мститися жорстоко, не мати ніякого жалю до ворога… А годинник, подарований мені Бородатим, я носив з гордістю, хоч майже нікому не міг признатися, за що мені його подаровано.

І я радів, що маю нове відповідальне завдання, небезпечне для мого життя, але потрібне для життя інших радянських людей — і для дорослих, і для дітей.

На залізниці вже знову почали ходити поїзди. Вранці я вийшов з дому Семена Порфировича, щоб повернутись до Києва.

КВІТИ ВГОРУ…

Першого ж дня, коли я повернувся до Києва, Ромка прибігла до нас. Я чекав, що побачу її радісною, але вона була сумна й замислена.

— Що сталося? — спитав я, коли бабуся вийшла з кімнати. І вона розповіла мені, що на завтра призначена страта восьми партизанів-підпільників.

— Сашко, — прошепотіла вона, хоч у хаті не було нікого, — Сашко…

— Ну кажи, кажи далі… — перебив я її.

— Сашко, татусь мені сказав — вони мають відомості, що серед інших підпільників буде розстріляний і Женин батько…

— Тобі наснилося?

— Ох, коли б тільки наснилося, Сашко!

Ще трохи, і вона заплакала б, але все-таки витримала, тільки очі в неї якось особливо заблищали…

Вона пішла, а я ліг на тапчан, наче щось важке спало мені на серце, стиснуло його, і я не мав сили визволитися від цього тягаря…

Женя, моя однокласниця, така завжди безтурботна, весела штукарка…

І раптом… Невже вона буде на страті? Ромка казала, що про це не знає Женина мама, не знає й Женя.

Фашистська влада не сповіщала про призначену страту, але гестапо само пустило чутку, і люди рознесли звістку про це по всьому місту.

Другого дня бабуся, повернувшись із крамниці, уже знала теж про страту.

— Не ходи, Сашко, на те видовище, — сказала вона.

Я не відповів їй нічого, тільки лежав, як застиг, на тапчані й уже цілу годину дивився в стелю, нічого не бачачи…

— Не підеш? — спитала бабуся тривожно.

Я мовчав. Тоді вона підійшла до мене, сіла на канапу і, дивлячись мені в вічі, сказала:

— Ну що ж, Олександре, бачу по тобі — підеш… Бачу — надто рано виріс ти, вигнався вгору, дорослим став. А я що ж — я не владна вже над тобою. Так, мабуть, положено вам, теперішнім дітям, — щоб науку свою проходили, відаючи людську смерть…

Вона брала мої руки, цілувала їх і примовляла:

— Та невже ці рученята вбиватимуть колись людей…

— Ворогів, бабусю, — нарешті вимовив я, наче прохрипів. Руки мої стали вогкі: бабуся вмивала їх своїми слізьми.

— Не плачте, бабусю, прийде ще й наш час…

Страта була призначена на одній із площ міста, недалеко від його околиці. Ромці і Юрчику батьки не дозволили бути на страті партизанів. Їм сказали, що це видовище не для них.

Але й дядя Михайло, і тьотя Клава ще зранку пішли з дому, а Ромка й Юрчик не послухалися їх. На нараді під шовковицею ми вирішили бути присутніми при страті. Та ми тепер і так багато чого не боялися…

На площі вже зібрався народ, хоч і небагато. Ромка й Юрчик були певні, що їхні батьки теж прийдуть сюди, і ми вирішили знайти таке місце, де б вони нас не побачили.

Ми вирішили пройти до триповерхового будинку, розташованого зовсім близько від місця страти. Але двері будинку були замкнені. Я забрав Ромку й Юрчика, і ми пішли в обхід кварталу. Ми проходили іншими дворами, перелазили через стіни і таки прийшли до того будинку, який нам був потрібний. Чорним ходом з двору ми потрапили на сходи і розташувались на третьому поверсі. Відчинивши вікно, ми полягали на підвіконня.