Повертаючи мені стрічку, Ромка промовила:

— Це наче сон… Шкода, що в тебе тільки два кадрики, а то б ми розділили стрічку на трьох.

Все-таки ми вирішили гратися у війну й партизанів, а при нагоді мститися зубній лікарці Вовчисі та її шпіцові, а коли зможемо, то й тим невідомим людям, які тепер ходять до неї щодня.

Для нашої гри я винайшов секретний шифр, яким можна було б зашифровувати листи. Це був дуже простий шифр: у звичайному листі, написаному похилим письмом, деякі літери писалися прямо; коли ці літери виписати на папірець, то виходила нісенітниця, але, якщо над ними надписати ті літери, які йшли за ними відразу в абетці, то виходили ті слова, які хтось із нас хотів би передати у грі іншому. Чудовий шифр! Шкода, що ми були ще малі, а то б ми організували справжній партизанський загін.

Дядя Михайло останніми днями часом заходив до нас, до бабусі, і приносив чого-небудь їстівного.

— У вас, мабуть, скрутно, а в мене є, їздив оце з поїздом, то дістав на селах.

Ми звикли до цього й не дивувалися. Бабуся завжди була йому вдячна. Одного разу, принісши буханець хліба і кілька картоплин, дядя Михайло сказав:

— Хочу попросити вас, сусідко, чи не переночує у вас сьогодні Ромка, бо я цю ніч їду з поїздом, а в таку лиху годину боюся залишати її саму. Сусіди мої щось дивляться на мене скоса.

— Та що ж там питати — нехай приходить… Вона в нас як своя… — з готовністю відповіла бабуся.

— Ромка прийшла вже поночі. Бабуся постелила їй на тапчані. Ми тепер лягали рано, і тому незабаром усі поснули. Вночі я раптом відчув, як хтось злегка штовхає мене в плече. Я розплющив очі.

— Це ти, Ромко?

— Я. Тихше. Треба, щоб нас не почула бабуся…

— А що трапилося?

Ромка сіла на краєчок мого ліжка і пошепки почала розповідати:

— Розумієш, Сашко, коли батько збирається йти на поїзд, він готує свою скриньку в дорогу. Бере що-небудь їсти, кладе туди чистий рушник, запасає тютюну на дорогу. А сьогодні він сказав, що їде з поїздом, а скриньки зовсім не готував…

— Тому що він їде ненадовго… Він же сказав тобі, що завтра повернеться.

— Ні, Сашко, а чому ж він тоді переодягнувся на ніч у чисте, а не в свій робочий одяг? Хіба в чистому костюмі їздять машиністи на паровозі?

— А що ти сама думаєш про це?

— Мені здається, що батько нікуди з дому не пішов цієї ночі і, мабуть, жде до себе якихось людей, інакше чого б це він вирядив мене до вас на ніч…

— Але ж хіба можна тепер ходити по місту вночі? Адже патрулі схоплять…

— Батько має перепустку, мабуть, усі його приятелі теж мають, бо здебільшого вони працюють на залізниці. А можливо, вони всі й живуть десь поблизу Собачки.

Справді, все це було незрозуміло і загадково, особливо те, що вона сказала про тата.

— Знаєш що, — раптом запропонувала Ромка, — давай тихенько вийдемо з хати, проберемося на наше подвір’я і підслухаємо, чи є батько вдома…

Це, звичайно, пахло пригодою, а пригоди я любив над усе. Ми поодягались і тихенько вийшли з кімнати.

Було вже далеко за північ. Цілковита тиша панувала в місті, яке потонуло в темряві. Електрики в місті не було, та й все одно засвічувати ліхтарі не дозволялось. Щоб не загубитися, ми з Ромкою взялися за руки.

За хвилину були на їхньому подвір’ї. Ми заховались під стіною сарая і звідти стежили за вікнами й дверима дому. Ми ще нічого не помітили, але серця наші дуже колотилися. Адже так було цікаво стояти поночі надворі й стежити по-справжньому, а не граючись.

Раптом Ромка хапнула мене за руку:

— Чув?

— Чув… — вирвалось у мене, хоч я й не почув нічого, але мені було б соромно признатися в цьому Ромці.

— Я відразу розпізнала цей стук — це батько зачинив кватирку в моїй кімнаті. Він має звичку зачиняти всі кватирки, коли виходить з дому. Невже він тільки зараз іде?.. Не можна, щоб він нас помітив тут.

Ми заховалися за сарай і почали визирати звідти… Ромка стояла зовсім близько від мене. Раптом ми почули, як хтось вийшов з дверей будинку.

— Батько! — прошепотіла на вухо мені Ромка, і ми притиснулись до стіни сарая.

Потім ми почули тихі, обережні кроки. Якась постать поволі й обережно ступала, ховаючись попід будівлями на подвір’ї, пройшла повз нас, крадучись у повній темряві. А коли зникла, Ромка прошепотіла:

— Це був не татусь… Це хтось інший. Але з якої ж квартири він вийшов?..

Вона враз замовкла, бо з дверей знову хтось вийшов. Ми знову притислися до стіни, мало не завмираючи від хвилювання. І знову повз нас крадькома пройшла постать і зникла в темряві.

— Це знову чужий хтось, — прошепотіла Ромка. — Ти помітив, куди вони пішли — не на вулицю, а садом…

За хвилину вийшла ще постать і теж зникла в саду, за будинком. Потім вийшло ще троє разом, тихо пройшли повз нас, і серед них Ромка впізнала й свого тата. Ми навіть розчули, як дядя Михайло тихо сказав до них:

— Завтра заговорить увесь Київ, і про це знатимуть навіть там, за фронтом, у наших…

Вони зникли в тому ж напрямі, як і ті, що пройшли раніш. А ми зачекали ще кілька хвилин і потім тихенько пройшли на наш двір і ввійшли до нашої кімнати. Біля дверей прислухались. Чути було рівне дихання бабусі і легкий шерхіт крил папуги в клітці. Напевне, йому приснилося щось таке, що бачив він років сто назад, і птах стурбовано заворушився на жердці.

Ми полягали на своїх постелях, але довго не могли спати.

— Як ти думаєш, — нарешті запитала Ромка, — про що це він казав?

Я знав, про що питала Ромка, бо так само думав про кинуті Ромчиним батьком слова: «Завтра заговорить увесь Київ!..» Але нічого певного я не міг відповісти Ромці.

— Не знаю, — відповів я, — і не можу догадатись, про що він казав. Видно, щось дуже цікаве, а що — не догадаєшся. Ти щоб обов’язково завтра в нього запитала.

— В нього випитаєш — якраз! Я вже знаю — він почне сміятися, обіймати, а нічого не скаже…

Деякий час ми лежали мовчки й не спали. Ми думали про те, що в Ромчиного батька, мабуть, збиралися партизани, але що вони робили зараз, цієї ночі, таке, про що завтра мав заговорити весь Київ? Я подумав про те, що, може, партизани висадять сьогодні в повітря комендатуру, або депо, або ще щось.

В усякому разі, ми всі почуємо вибух. Я вирішив не спати, поки не почую вибух у місті.

По кількох хвилинах мовчання Ромка просто з мукою в голосі вимовила:

— Ну про що, про що завтра знатиме весь Київ?..

Сон таки перемагав мене, але я ще встиг немовби промовити до самого себе: «О, хоч би швидше вже завтра!..»

НАШ ЛЮБИМИЙ ПЕРШОТРАВНЕВИЙ САД

Чи треба говорити про те, що цієї ночі я спав тривожно, часто прокидався й позирав на вікна: мені треба було знати, чи вже настало оте завтра, чи ні. І якось так сталося, що перед світанком я заснув дуже міцно й прокинувся, коли вже було пізно. Холодне сонце заглядало у вікно. Бабусі не було в хаті, мабуть, вона пішла роздобувати для нас якусь їжу. Ласун у клітці спокійно щось белькотав сам до себе.

Дивно: Ромки вже не було в кімнаті. Вона таки зуміла випередити мене. За хвилину я вже був надворі. Я хотів почути, про що саме говорить сьогодні Київ. Було холодно. По ясному осінньому небу вітер гонив пошматовані клапті брудних хмарин. Люди довкола горнулися в свій подертий убогий одяг, і нічого, нічого нового не можна було прочитати на їхніх обличчях.

Здалеку свиснув до мене Юрчик. Я махнув йому рукою, і ми пішли до порожнього й непривітного саду за домом.

— Кого ти виглядаєш? — спитав він мене.

Я розповів йому про те, що Ромка ночувала в нас, бо її батька немає вдома, і що вона надто рано зникла з хати.

— Підемо до неї, — запропонував він. — Мабуть, вона пішла додому.

Ромка сиділа в себе на ґанку, загорнувшись у батькову ватяну куртку, і з тугою дивилася поперед себе, чекаючи на Михайла Юхимовича. Я відразу побачив, як ще більш змарніло її обличчя за одну ніч і як позападали її очі.

— Нема? — спитав я в дівчини.