Повернувшись додому, я не міг вразити Юрчика й Ромку новиною про наліт партизанів на Першотравневий сад, бо вони вже знали про це й чекали мене, щоб обговорити цю подію під нашою шовковицею в саду.

Ідучи додому, я чув, як на другому поверсі у Вовчихи гуляла п’яна компанія. Кілька авто стояло за ворітьми. Ними приїздили фашистські офіцери. Я чув п’яні жіночі голоси. Хтось грав на піаніно. Тоді я не витримав: дістав з своєї скриньки шматок крейди, підкрався до дверей, де жила Вовчиха, і написав на дверях: «Гуляйте, фюрери, і ви незабаром висітимете на ліхтарях!»

НАШІ ТАЄМНИЦІ

Другого дня, побачивши Ромку, я нишком спитав її, чи зажила в батька рана. Вона здивовано подивилась на мене:

— Тато зовсім не поранений. Це він здряпнув на паровозі трохи… Сьогодні він уже пішов на роботу.

— А чого ж він ховає руку, щоб ніхто не побачив?

— Зовсім він не ховає. Зрештою, я не знаю, він сам мені сказав, що здряпнув.

— А я думаю, — сказав я, — що вчора у вас збиралися партизани і що це вони вночі ходили на операцію до Першотравневого саду, і там твого батька поранено в руку.

Спочатку Ромка з подиву відкрила рота і стояла мовчки кілька хвилин, а потім з радощів підстрибнула і раптом майже пошепки сказала:

— Тільки ж давай про це нікому не говорити…

— Знаю сам. Справжні партизани не базікають багато, а більше мовчать.

— Сашко, — сказала Ромка, — але ти ж не справжній партизан.

— А який же? — спитав я.

— Який хочеш, тільки не справжній.

Я подивився на неї зневажливо і, не сказавши нічого, пішов. Що вона розуміла в таких справах!..

Так у нас народилася таємниця, якою кожен з нас був гордий і яку ми берегли, як найдорожче в нашому житті. Ми не відкривали цієї таємниці навіть Юрчикові, хоч і були щодо нього певні, як і щодо самих себе. І тільки коли трапився дуже важливий для нас випадок, ми не могли більше приховувати від Юрчика нашої таємниці.

Одного дня через Київ проходила велика партія радянських полонених з Бориспільського концтабору. Їх вели на Керосинну вулицю, де вони мали переночувати в концтаборі і другого дня рушати далі, на захід. Звичайно, ми — я, Ромка й Юрчик — стояли й дивились на колону на вулиці Кірова. Почало вечоріти. Нарешті колона перейшла, але за нею рушила інша — поранені червоноармійці на підводах. Їх навмисно затримали до вечора, щоб людям не так було видно, які це нещасні, голодні і напівмертві люди. Багато з них були поранені вже в самому концтаборі в Борисполі.

На вулиці стало чути тяжкий дух гниючих ран і стогони приречених на смерть людей. Навряд чи мали надію більшість із них залишитися живими.

— Дивись! Дивись! — раптом гукнув мені Юрчик. — Що там робиться!

І справді, позаду колони зчинилася метушня. Туди кинулась варта. Звичайно, ми — теж. Вся колона поранених і хворих спинилась. Солдати бігали від воза до воза, рахували полонених і штовхали їх прикладами автоматів. Стояв галас і стогін. Люди в паніці тікали до своїх будинків. Ми не могли збагнути, що, власне, сталося.

— Мабуть, утік хтось із полонених, — висловив свій здогад Юрчик.

Нарешті знову був установлений порядок і спокій. Колона рушила далі, і ми пішли додому, засмучені всім, що бачили.

Увечері, коли вже я ліг спати, а бабуся давно заснула, до нас у вікно постукав Юрчик. Я відразу впізнав, що це був він, тому що ми встановили умовні сигнали — як стукати, як свистіти і т. п. Я швидко одягнувся і вийшов надвір, бо знав, що Юрчик даремно не кликатиме мене о такій порі.

Надворі було так темно, що я, стоячи на ґанку, не бачив нічого навіть біля себе.

— Сашко! — почув я притишений голос Юрчика. — Ти одягнутий?

— Одягнутий.

— Ходімо зі мною.

— Ходімо, — з готовністю відповів я, бо здогадувався, що нас чекає якась пригода.

Спочатку ми викликали умовним стуком Ромку. На щастя, батька її не було вдома, він був на роботі. Ромка миттю вибігла з квартири. Тоді Юрчик розповів нам, що вночі, тренуючи свою сміливість, він блукав по балках Собачої Стежки і раптом почув стогін. Він знайшов людину, що стогнала. Це був поранений радянський офіцер, який сьогодні втік з колони полонених, добрався аж сюди, до пустирів Собачки, і тут знесилів. Тепер треба було перевести його до помешкання, де жив Юрчик з матір’ю, й лікувати.

— А як же мати? — спитав я.

— Ну, звичайно, погодилась. Не знаєш ти моєї матері!

— Молодець, Юрчику, — сказала Ромка. — Ми тобі будемо допомагати.

— Але ніхто, крім нас трьох і твоєї матері, не повинен знати про це, інакше нас усіх трьох, і твою матір, і пораненого офіцера схопить гестапо і замучить… Ти про це думав?

— Я нічого не боюся, — сміливо відповів Юрчик. — Нехай мене катують у гестапо, а я їм нічогісінько не розкажу… Я впертий!..

Ромка просто була захоплена ним, а я й раніше знав, що він такий.

Ми не знайшли офіцера на тому місці, на якому його залишив Юрчик. Ми були в розпачі й почали шукати. Але темрява була така, що й за декілька кроків нічого не можна було побачити. Тоді Юрчик почав злегка вигукувати:

— Дядю, відгукніться, де ви? Це я, Юрко… Ми прийшли допомогти вам.

І тоді ми почули, як поранений тихо гукнув недалеко від нас: «Сюди!»

Це був командир роти Стариков. Як ми пізніше взнали — він був поранений двічі: один раз у бою на фронті, після чого потрапив у полон; вдруге його поранив есесівець, коли Стариков заступився за одного хворого в концтаборі, якого забирали, щоб пристрелити. Есесівець прострелив Старикову бік, і куля засіла в тілі. Зараз він від рани й голоду так охляв, що ледве міг сам рухатися. З останніх сил він, втікши в темряві з колони полонених, добрався сюди.

Ми принесли з собою води і їжі. Він трохи підкріпився, і потім ми повели його на квартиру до Юрчика, де вже нас чекала тьотя Клава. Вона спитала, чи бачив нас хто, коли ми вели пораненого. Ми запевнили її, що нас ніхто не міг бачити, бо ми йшли порожніми садами та ще вночі, коли люди бояться виходити з своїх квартир.

В кімнаті були добре завішені вікна. Юрчикова мати сама вийшла з хати, обходила весь двір, прислухалася, чи не чути серед ночі десь, бодай на вулиці, чужих кроків. Тільки переконавшись, що ніхто з сторонніх нічого не бачив, вона начебто трохи заспокоїлась і сказала, що робитиме хворому операцію. Ромка сама захотіла вартувати біля будинку. Ми з Юрчиком допомагали його матері.

Старикова поклали на стіл. Юрчикова мати обмила його рану, потім чогось копирсалася в ній. Поранений глухо стогнав, але, видно, стримував себе.

Нарешті Юрчикова мати видобула з тіла Старикова кулю й почала швидко зашивати рану. Тепер уже вона захопилася своєю справою і раз у раз гримала на нас, коли ми не встигали вчасно подати їй якусь потрібну річ. Видно, ми погано допомагали їй.

— Коли б рана була серйозніша, — сказала вона Старикову, — я не змогла б оперувати вас тут. На щастя, куля засіла неглибоко.

Коли все було закінчено, вона вийшла зачинити за мною двері і в коридорі сказала мені:

— Сашко, я знаю — ти хлопець сміливий і вмієш впливати на своїх товаришів. Ти накажи Ромці і Юрчикові не говорити про все це ні слова нікому, інакше всі ми пропадемо.

Я, звичайно, поручився за своїх товаришів.

— Ніхто, — сказав я, — не почує від нас жодного слова про це.

В її голосі я відчув до себе зовсім інше ставлення, ніж було досі.

Це було нашою другою таємницею, після якої ми з Ромкою не могли не відкрити Юрчикові і першої. Він заслуговував на повне довір’я, бо він перший із нас зробив подвиг — урятував пораненого радянського офіцера. До того ж для нашого задуму потрібний був і Юрчик, бо вдвох з Ромкою ми не могли б вправитися з усім. Адже ми з Ромкою вирішили по-серйозному охороняти підпільні збори, які відбувалися в Ромчиного батька. Шкода тільки, що самі підпільники не знали про наш намір, а ми їм сказати не могли, бо тоді б вони неминуче, не довіряючи нам, перенесли свої засідання в інше місце.