Одного разу вночі до села приїхала якась фашистська частина й почала робити трус по всіх хатах. Були і в тітки Катерини, яка потім, коли вони пішли, розповіла мені, що фашисти шукали партизанів, бо, мабуть, мають відомості, що в нашому селі вони бувають. Про партизанів, що діяли в роки революції, я дещо читав, а про сьогоднішніх ще не чув. Тітка Катерина розповіла мені, хто вони такі і з ким воюють, та наказала нікому про них не говорити, бо до хати часом заходили люди і звертались іноді й до мене.

За кілька днів до мого одужання партизани вночі напали на село й захопили фашистів, які приїздили заготовляти на селі худобу. Були вони і в нас у хаті. Я бачив їх своїми очима і навіть трохи говорив з ними. Один — високий, вусатий, з гвинтівкою й гранатами за ременем — спитав, як мене звати та звідки я і хто мій батько та мати. А я на все відповів і казав, що хочу піти в партизани. Він і трохи не здивувався, а похвалив мене і сказав, що, як тільки я одужаю, вони обов’язково візьмуть мене в партизани і дадуть зброю. Я, звичайно, промовчав, що не вмію стріляти, бо мені було соромно признатися, а до того ж вони тоді не погодилися б узяти мене до себе. Може, через те, що я хотів піти в партизани, я й одужав швидше. Незабаром у мене завелися товариші на селі — такі ж хлоп’ята, як і я. Ми цілими днями гралися разом. Я придумав гру в партизанів, але з цієї гри в нас нічого не вийшло, бо партизани повинні бити фашистів, а ніхто з хлопців не хотів грати фашиста. Ми спробували вважати за фашистів опудала на городах, якими лякали горобців, щоб не сідали на соняшники. Але нічого приємного від знищення таких «фашистів» ми не мали, навпаки — декого з хлопців матері ще й набили, бо опудала по городах були потрібні.

Одного разу партизани об’явилися на селі вдень. Я побачив знайомого вусатого партизана й підійшов до нього:

— Дядю, ви обіцяли мене взяти в партизани… — сказав я йому.

— Не пам’ятаю… — відповів він.

— Та як же не пам’ятаєте? Коли ви заходили на село до тітки Катерини, тоді й пообіцяли прийняти мене до партизанського загону… Я тоді хворий лежав.

— А, то це ти!.. Бач, який молодець — уже й одужав?

— Уже. Візьміть мене з собою.

Тоді він засміявся, насунув мені кашкета на самий ніс і сказав, що, як я підросту ще трохи, тоді візьме. А мені здавалося, що я останнім часом і без того вже значно підріс.

Після того мені стало ще нудніше залишатися на селі. Так минуло літо і настала ясна рання осінь. Ми довідались, що вже й Київ узяли фашисти. Я почав збиратися до Києва.

Тітка Катерина поклала в мою торбу невеличкий буханець хліба, печеної картоплі, цибулі й кілька варених яєць. На прощання заплакала й провела мене за село. Але не тільки вона проводила. Цілий гурт хлопців оточив мене. Вони йшли аж до хутора, кілометрів за два від свого села. Тяжко мені було, коли я розлучався з ними.

До станції було кілометрів десять. За кілька годин я був уже там. Станція була невеличка, і проти вокзалу простяглося чисте поле. Я відійшов від колії, ліг на траву й поїв хліба й цибулі. Я мусив берегти їжу, бо не знав, коли приїду додому.

Пройшов військовий поїзд і не спинився. Незабаром прийшов вантажний. Я обійшов його від останнього до першого вагона, але ніяк не можна було десь непомітно притулитися. Скрізь були або охоронці, або кондуктори, які проганяли мене, коли я просив їх, щоб вони дозволили під’їхати. Незабаром поїзд рушив.

До вечора пройшло з десяток поїздів, і на жодному з них я не міг влаштуватися. Я вирішив почепитись до вагона вночі і непомітно проїхати хоч кілька перегонів.

Вже почало трохи смеркати, коли прийшов ще один вантажний поїзд. Я знову обійшов усі вагони від останнього до першого. «А чи не спробувати на паровозі?» — подумав я.

Біля паровоза порався помічник машиніста. Я пройшовся повз нього раз, другий, але заговорити не зважився. Проте я ходив увесь час коло паровоза. Пройшов, насвистуючи, якийсь високій чоловік у формі залізничника. Біля паровоза він притишив ходу й легко свиснув. З паровоза визирнув машиніст. І хоч уже трохи смерклося, я раптом, на превеликий свій подив і радість, упізнав Ромчиного батька, Михайла Юхимовича.

Поки я стояв, остовпівши від подиву, залізничник пішов до вокзалу, а за хвилину туди ж рушив і машиніст. Я пішов слідом за ним з наміром попроситися в нього на паровоз. Хіба міг би він відмовити мені, адже я працював у нього на паровозі у Києві цілий день.

Я наздогнав дядю Михайла на пероні і схопив його за руку.

Як він здивувався, побачивши мене!

— Сашко! Та звідки ти? Ми вже вважали в Києві, що ти загинув…

Мабуть, у мене на очах були сльози, бо він заговорив іншим тоном:

— Ну добре, добре, раз ти живий, значить, добре, заспокойся. Приїдеш до Києва, там тебе жде бабуся, а мати виїхала.

Він дав мені кілька яблук. Я коротко розповів йому, що зі мною трапилося в дні війни, і попросився на паровоз.

— Ну звичайно, звичайно, — враз погодився він. — Я тебе довезу до самого Києва… Погуляй тут, я зараз вийду, ось тільки загляну до буфету і потім заберу тебе на паровоз.

Все-таки я не втерпів і зазирнув до залу, де був буфет. В залі станції біля невеличкої буфетної вітрини стояв той самий залізничник і розглядав у вітрині різні страви. Я бачив, як до буфету підійшов дядя Михайло і теж нахилився до вітрини. Здається, вони нишком перекинулись кількома словами. Потім залізничник пішов з залу, а дядя Михайло купив у буфеті цигарок і, запаливши одну тут же, поволі пішов до дверей.

Я швидко вийшов на перон і відійшов трохи далі. Коли я обернувся здаля, то побачив, що дядя Михайло мене шукає. Він помахав мені рукою.

— Не буде, Сашко, діла, — не можна тобі їхати зі мною…

— Чому, дядю?

— Та бачиш… не можна… не можна… заборонено…

І, мабуть, побоюючись, щоб я не розплакався, він додав:

— Але ти не хвилюйся — я тебе так не залишу.

— А може, мені можна буде сісти до кондуктора на тормоз?

— Ні, Сашко, на цей поїзд тобі не слід сідати, чуєш, — не слід. Я тобі забороняю. Зрозумів?

Він повів мене з вокзалу на перон. Тим часом підійшов другий поїзд. Ромчин батько пішов на паровоз до машиніста й домовився, щоб той довіз мене до Києва на паровозі й приглянув за мною в дорозі. Я був такий вражений його небажанням узяти мене на свій паровоз, що навіть забув спитати, де зараз Ромка, і згадав про це тільки тоді, коли поїзд дяді Михайла рушив і останній його вагон з червоним ліхтарем позаду зник у мороці.

Помічник машиніста дістав десь оберемок сіна й помостив для мене на тендері, прямо на вугіллі. Та я довго не засинав і ніяк не міг розгадати, чому Ромчин батько сам не погодився одвезти мене до Києва і заборонив мені їхати його поїздом.

І було мені дивно, що він не виїхав з іншими в тил, і працює на фашистів, і возить їхні війська і вантажі… І що повинна думати про свого батька Ромка, і що вона зараз робить, і з ким дружить? І як я житиму в Києві без матері, з самою бабусею, і що, коли Сергій Валентинович теж виїхав?.. Він хоч і суворий був до мене, але, видно, турбувався про мене теж. Напевне, він допоміг би мені тепер.

Поїзд наш стояв цілу ніч. Вже й ранок настав, а ми все стояли на місці, і ніхто не міг сказати, чому ми не їхали. На станції вже було кілька поїздів, а жоден не пішов далі. Тільки увечері нарешті дали сигнали, і наш поїзд рушив…

ДЯДЯ МИХАЙЛО

Бабуся понесла на базар продавати свою вовняну хустку: вона казала, що однаково до зими не виживе і хустку можна продати, бо ми увесь час їмо тільки пшоняну кашу, та й пшоно вже не мали за що купувати. А я думаю, що бабуся житиме ще довго і ми разом з нею ще зустрінемо Червону Армію, і я таки стану або машиністом, бо мене тягне паровоз, або кіноартистом, бо й це мені подобається. Коли б не війна, увесь світ побачив би в кращій картині сезону Сашка Жука в ролі героїчного піонера!..

Я так уявляв собі все це, ніби й справді це було в житті… Раптом мені здалося, що надворі пролунав стиха наш умовний свист, яким ми завжди подавали один одному сигнал. Я навіть упізнав: це свистіла Ромка, а Юрчик завжди свистів різкіше. Знову мені стало сумно-сумно… І знову я немовби почув уже далі від мене тихий свист Ромки. Так, наче пройшла вона в нас попід вікнами, свиснула, потім, як завжди, пішла далі, до воріт — і знову свиснула, не сподіваючись на мене. Мить — і я вискочив з кімнати надвір. Не було нікого. Я вибіг за ворота — нікого. Мої очі крізь сльози ледве бачили речі попереду мене. Я вже повернув до своїх дверей, як раптом хтось кинувся до мене: