Атос знизав плечима.

— Скільки пропонував лихвар за сапфір?

— П'ятсот пістолів.

— Тобто на двісті пістолів більше; сто — вам, сто — мені. Друже мій, та це ж ціла спадщина; йдіть до лихваря.

— Як, ви хочете…

— Цей перстень справді навіював би мені надто сумні спогади; до того ж, у нас ніколи не буде трьохсот пістолів, щоб викупити його; отже, ми марно втратимо на цій справі дві тисячі ліврів. Скажіть йому, Д'Артаньяне, що він може забрати собі перстень назавжди, і вертайтеся з двома сотнями пістолів.

— Подумайте як слід, Атосе.

— Дзвінка монета дорого коштує в наш час; крім того, треба вміти приносити жертви. Йдіть, Д'Артаньяне, йдіть. Грімо супроводитиме вас зі своїм мушкетом.

За півгодини Д'Артаньян вернувся з двома тисячами ліврів, не зазнавши ніяких пригод.

Отак Атос знайшов гроші на спорядження, яких зовсім не сподівався.

IX. Видіння

Отож о четвертій годині четверо друзів зібралися в Атоса. З турботами про спорядження було покінчено, і тепер на обличчі кожного відбивалися тільки власні потаємні турботи. Адже кожна хвилина здобутого сьогодні щастя таїть у собі тривогу за майбутнє.

Несподівано прийшов Планше з двома листами, адресованими Д'Артаньянові.

Один являв собою маленьку записочку, вишукано згорнену впродовж аркуша й запечатану гарною печаткою зеленого воску із зображенням голуба, що несе в дзьобі зелену гілочку.

Другий був великий, чотирикутний; на ньому виблискував грізний герб його високопреосвященства герцога-кардинала.

Коли Д'Артаньян побачив маленького листа, серце в нього радісно закалатало: він упізнав почерк, який запам'ятав на все життя, дарма що бачив його лише раз.

Юнак схопив цей лист і розпечатав його.

«Найближчої середи, — писалося в листі, — між шостою і сьомою годиною вечора будьте на Шайотській дорозі й пильно придивляйтесь до карет, що проїздитимуть повз вас; але коли вам дороге ваше життя й життя тих, хто вас кохає, не кажіть жодного слова, не робіть жодного руху, щоб ніхто не здогадався, ніби ви впізнали особу, яка не зупиняється ні перед чим, аби тільки побачити вас хоч на мить».

Підпису не було.

— Це пастка, Д'Артаньяне, — сказав Атос, — не ходіть туди.

— Але мені здається, що я впізнаю почерк, — відповів Д'Артаньян.

— Почерк можна й підробити, — вів далі Атос — О шостій чи о сьомій годині вечора в таку пору року Шайотська дорога зовсім безлюдна; їхати туди однаково, що піти на прогулянку до лісу Бонді.

— А що, як ми поїдемо разом? — спитав Д'Артаньян. — Хай йому біс! Адже не проковтнуть нас усіх чотирьох одразу; та ще з чотирма слугами, та з кіньми, та зі зброєю…

— До того ж це була б слушна нагода показати наше спорядження, — докинув Портос.

— Якщо це справді пише жінка, — заперечив Араміс, — і якщо ця жінка не хоче, аби її бачили, ви скомпрометуєте її, Д'Артаньяне, затямте собі. Такий вчинок не гідний дворянина.

— Ми залишимось позаду, — сказав Портос, — а Д'Артаньян поїде до карети сам.

— Так-то воно так, але з карети, яка мчить на повному ходу, дуже легко вистрілити з пістолета.

— Ба! — мовив Д'Артаньян. — Куля може не влучити. А ми тим часом наздоженемо карету й переб'ємо всіх, хто в ній сидітиме. Все-таки кількома ворогами буде менше.

— Він каже правду, — погодився Портос — Я за бійку: треба, зрештою, випробувати нашу зброю.

— Що ж, дозволимо собі таку втіху, — озвався Араміс своїм звичним лагідним і недбалим тоном.

— Як хочете, — сказав Атос.

— Панове, вже пів на п'яту, — зауважив Д'Артаньян. — Ми ледве встигнемо до шостої години на Шайотську дорогу.

— Крім того, якщо ми виїдемо надто пізно, — докинув Портос, — нас ніхто не побачить, а це було б дуже прикро. Отож лаштуймося в путь, панове!

— А ви ж забули про другий лист, — спинив їх Атос — Судячи з печатки, він, здається мені, заслуговує на те, щоб його розпечатали: признаюся, мій любий Д'Артаньяне, мене він турбує куди більше, ніж та записка, яку ви непомітно сховали в себе на грудях.

Д'Артаньян зашарівся.

— Гаразд, панове, — сказав юнак, — подивімося, чого хоче від мене його високопреосвященство.

Д'Артаньян розкрив листа й прочитав:

«Пана Д'Артаньяна, королівського гвардійця роти Дезессара, запрошують сьогодні на восьму годину вечора до палацу кардинала.

Ля Удиньєр, капітан гвардії».

— Ти ба! — мовив Атос — Оце побачення далеко небезпечніше, ніж перше.

— Я піду на друге, побувавши на першому, — відповів Д'Артаньян. — Одне призначено на сьому годину, друге на восьму; часу вистачить на обидва.

— Гм… А я б не пішов, — озвався Араміс — Вихований кавалер не може не піти на побачення, призначене дамою; але завбачливий дворянин завжди може знайти виправдання, щоб не з'явитися до його високопреосвященства, надто коли в нього є підстави вважати, що його запрошено зовсім не з люб'язності.

— Я згоден з Арамісом, — кивнув головою Портос.

— Панове, — відповів Д'Артаньян, — я вже одного разу дістав через пана де Кавуа таке запрошення від його високопреосвященства. Я знехтував його — і наступного дня зі мною скоїлося велике нещастя! Зникла Констанція. То ж хай буде, що буде, але я піду.

— Якщо ви так твердо вирішили — йдіть, — сказав Атос

— А Бастилія? — спитав Араміс.

— Байдуже! Ви визволите мене звідти, — зауважив Д'Артаньян.

— Безперечно, — відповіли Араміс і Портос так упевнено, наче це було само собою зрозуміло. — Звичайно, ми визволимо вас звідти.

Але післязавтра нам треба вирушати в похід, отже, було б краще, якби ви не лізли в Бастилію.

— Зробімо краще так, — мовив Атос — Не спускатимемо з нього очей весь вечір, і коли він піде в палац до кардинала, кожен з нас, узявши ще троє мушкетерів на підмогу, стане біля кожного виходу й чатуватиме. Якщо звідти виїде підозріла карета із заґратованими віконцями, ми нападемо на неї. Давненько ми вже не скубли пір'ячка гвардійцям пана кардинала, і пан де Тревіль, мабуть, гадає, що ми мертві.

— Їй-же право, Атосе, ви створені бути полководцем! — вигукнув Араміс — Що ви скажете про цей план, панове?

— Він просто чудовий! — разом відповіли молоді люди.

— Отже, — сказав Портос, — я біжу до казарм попередити товаришів, щоб вони були готові на восьму годину. Ми зустрінемося з ними всіма на площі перед палацом кардинала. Тим часом ви накажете слугам осідлати наших коней.

— Але в мене немає коня, — зауважив Д'Артаньян. — Правда, я міг би послати по коня до пана де Тревіля.

— Це ні до чого, — мовив Араміс, — ви можете взяти якогось з моїх.

— Скільки ж їх у вас? — спитав Д'Артаньян.

— Троє, — усміхаючись, відповів Араміс.

— Друже мій! — обізвався Атос — Я певен — кіньми ви забезпечені краще, ніж усі поети Франції та Наварри.

— Любий Арамісе, вам, мабуть, і самому невтямки, що робити з' трьома кіньми. Я просто не розумію, навіщо ви купили відразу трьох.

— Ні, третього коня мені привів сьогодні вранці якийсь слуга без лівреї. Він не схотів сказати, в кого служить, а тільки торочив, що має наказ од свого пана…

— Або від своєї пані, — перебив Д'Артаньян.

— Це однаковісінько, — сказав Араміс, зашарівшися. — Отже, слуга торочив, що має наказ од своєї пані привести мені коня й не казати, від кого саме.

— Такі речі трапляються тільки з поетами, — поважно мовив Атос.

— Ну, то давайте вирішувати. Якого коня берете ви: купленого чи подарованого? — спитав Д'Артаньян.

— Звичайно, подарованого; ви самі розумієте, Д'Артаньяне, що я не можу образити…

— Невідомого дарувальника, — підхопив Д'Артаньян.

— Або таємничу дарувальницю, — докинув слівце Атос.

— То куплений кінь вам уже не потрібен?

— Авжеж.

— Ви самі його вибирали?

— І до того ж якнайстаранніше; хто не знає, що безпека вершника майже завжди залежить від його коня!

— Так відступіть його мені за ту ціну, яку заплатили за нього.