Проте Д'Артаньян, зовсім забувши про графа, жартома заперечив: зараз надто пізно, щоб говорити про поєдинки на шпагах.

Ця байдужість до єдиної речі, яка турбувала міледі, збентежила молоду жінку, і вона вирішила не відступати.

Д'Артаньян, який ніколи не думав серйозно про цю немислиму дуель, спробував повернути розмову на інше, але то було марною справою.

Твердий розум і залізна воля міледі утримували його в межах, які вона наперед визначила для цієї розмови.

Д'Артаньян не знайшов нічого дотепнішого, як порадити міледі пробачити де Бардові й відмовитись від своїх лютих замірів.

Але, почувши такі слова, молода жінка відсахнулась од нього й затремтіла.

— Чи не боїтеся ви часом, мій любий Д'Артаньяне? — глузливо спитала вона, і голос її химерно пролунав у темряві.

— Ви самі не вірите в це, моя кохана! — відповів Д'Артаньян. — Зрештою, може, цей бідолашний граф де Вард не так уже й завинив, як ви гадаєте?

— У кожному разі, — суворо сказала міледі, — він обдурив мене, отже, він мусить померти.

— Якщо ви засудили його, він помре! — мовив Д'Артаньян так непохитно, що міледі враз повірила в його безмежну відданість.

Ми не знаємо, чи довгою здалася ця ніч міледі. Але Д'Артаньянові здалося, що він не пробув у її спальні й двох годин, коли крізь щілини жалюзі заяснів світанок і заповнив кімнату тьмяним світлом.

Побачивши, що Д'Артаньян збирається йти, міледі нагадала про обіцянку помститися де Бардові.

— Я готовий, — сказав Д'Артаньян, — але спершу я хотів би бути певним в одній речі.

— В чому саме? — спитала міледі.

— В тому, що ви мене кохаєте.

— Хіба я не довела вам цього?

— Авжеж! І я так само — увесь ваш.

— Дякую, мій сміливцю! Але так само, як я довела вам свої почуття, ви мусите довести мені свої, чи не правда?

— Безперечно. Та коли ви й справді кохаєте мене так, як кажете, — додав Д'Артаньян, — то невже ви зовсім не боїтеся за мене?

— Чого я мушу боятися?

— Того, зрештою, що мене можуть небезпечно поранити, навіть убити.

— Цього не станеться, — заперечила міледі. — Ви такий хоробрий і так чудово володієте шпагою.

— А чи не хотіли б ви, — спитав Д'Артаньян, — вдатися до якогось іншого способу помсти, ніж дуель?

Міледі мовчки глянула на Д'Артаньяна. Тьмяні промені вранішньої зорі надавали її блакитним очам дивовижного, зловісного виразу.

— Мені здається, — сказала вона, — що ви таки почали вагатися.

— Ні, я не вагаюся; але відтоді, як ви розлюбили цього бідолашного графа де Варда, мені його просто шкода. По-моєму, для кожного втрата вашого кохання — це вже така жорстока кара, що немає потреби карати його ще в якийсь спосіб.

— Хто вам сказав, що я його кохала? — спитала міледі.

— Принаймні насмілюсь думати без зайвої самовпевненості: зараз ви кохаєте іншого, — ніжно сказав юнак. — І повторюю: я співчуваю графові.

— Ви? — перепитала міледі.

— Авжеж, я.

— Але чому саме ви?

— Бо тільки я знаю… — Що?

— Що він далеко не так завинив перед вами, як здається.

— Он як! — схвильовано вигукнула міледі. — Поясніть-бо докладніше, бо я й справді не збагну, що ви хочете сказати.

Вона пильно глянула на Д'Артаньяна, і в її очах спалахнув лихий вогник.

— Бачите, я людина порядна, — сказав Д'Артаньян, вирішивши враз покінчити з усім. — І відтоді, як ваше кохання належить мені — ви ж мене кохаєте, чи не так?..

— Авжеж! Кажіть далі…

— Так от, я в захваті, але мене мучить одне признання.

— Признання?

— Якби я сумнівався у вашому коханні, я б не признався… Але ж ви мене кохаєте, моя чарівна подруго? Ви справді мене кохаєте?

— Безперечно.

— В такому разі, якби через своє надмірне кохання я в чомусь завинив перед вами, ви простили б мені?

— Можливо!

Д'Артаньян якнайніжніше усміхнувся й хотів пригорнути до себе міледі, але вона відштовхнула його.

— Признання, — сказала вона, збліднувши. — Що ж це за признання?

— У вас було в цей четвер побачення з де Вардом тут, у цій спальні, чи не так?

— У мене? Ні! Нічого подібного не було, — сказала міледі таким твердим тоном і з таким байдужим виразом, що, коли б Д'Артаньян не був певен у протилежному, він би їй повірив.

— Не вигадуйте, мій чарівний ангеле, — усміхаючись, заперечив Д'Артаньян, — це нічого не змінить.

— У чім річ? Кажіть! Ви вбиваєте мене!

— О, заспокойтесь, ви нічим не завинили переді мною, і я вже простив вам.

— Далі, далі!

— Де Вард не може нічим похвалитися.

— Чому? Адже ви самі сказали, що цей перстень…

— Моя люба, цей перстень у мене. Граф де Вард, який був у вас в четвер, і сьогоднішній Д'Артаньян — одна й та сама особа.

Необачний юнак сподівався сором'язливого замішання, легкої бурі, яка скінчиться сльозами. Але він жорстоко помилився і в ту ж мить зрозумів свою помилку.

Бліда й страшна, міледі підвелась і, відштовхнувши Д'Артаньяна сильним ударом в груди, зірвалася на ноги.

Вже зовсім розвиднілось.

Бажаючи виблагати прощення, Д'Артаньян схопив край її пеньюара з тонкого індійського батисту; але міледі рвонулася з його рук. У ту ж мить батист розірвався, плечі її оголилися, і на одному з цих чарівних, ніжно-білих округлих плечей Д'Артаньян з невимовним жахом побачив квітку лілії, це незгладне ганебне тавро, залишене караючою рукою ката.

— Боже мій! — вигукнув він, випускаючи пеньюар. Похоловши з жаху, він укляк на місці.

Міледі одразу здогадалася, що її викрито. Вона зрозуміла: Д'Артаньян розгадав її таємницю, пекельну таємницю, якої ніхто, крім неї, не знав.

На нього глянула не розлючена жінка, а поранена пантера.

— Негіднику! — сказала міледі. — Ти не тільки підло зрадив мене — ти ще й дізнався про мою таємницю! Ти помреш!

Вона підбігла до невеличкої інкрустованої скриньки, що стояла на туалеті, похапцем відчинила її непевною рукою, схопила маленький кинджал з золотим держаком, з гострим та тонким лезом і кинулась до Д'Артаньяна.

Хоч який хоробрий був наш гасконець, а втім, і його злякало це спотворене обличчя, ці страхітливо розширені зіниці, бліді щоки й криваво-червоні губи. Він одсахнувся до самої стіни, наче вгледівши змію, що підповзала до нього, і, випадково натрапивши рукою на шпагу, вихопив її з піхов.

Не звертаючи уваги на шпагу, міледі спробувала забратися на ліжко і вдарити юнака кинджалом. Вона зупинилася тільки тоді, коли відчула кінчик леза біля своїх грудей.

Вона намагалася схопити шпагу руками; але Д'Артаньян не дозволив їй зробити цього і, приставляючи шпагу то до її очей, то до грудей, зіскочив на підлогу й позадкував до дверей, які вели до кімнати Кетті.

Проте міледі, нестямно лаючись, дедалі несамовитіше нападала на нього.

Це вже скидалося на справжню дуель; тож Д'Артаньян потроху прийшов до тями.

— Чудово, моя красуне, чудово! — примовляв він. — Але, ради Бога, вгомоніться, бо я намалюю ще одну лілію — на ваших чарівних щічках.

— Негідник! Негідник! — вигукувала міледі.

Проте Д'Артаньян уже був біля дверей кімнати Кетті.

Почувши грюкіт у спальні міледі — вона перекидала стільці, щоб підступитися до юнака, а він, боронячись, ховався за них, — Кетті відімкнула двері. Д'Артаньян, який усе ще маневрував, щоб наблизитись до цих дверей, був кроків за три від них. Він миттю вскочив до кімнати покоївки, блискавично зачинив двері й наліг на них усім тілом, аж поки Кетті замкнула їх на засув.

Міледі в нестямі почала ломитися в стіну, яка відділяла спальню від кімнати служниці; переконавшись, що це — марна справа, вона заходилась колоти двері кинджалом. Кілька ударів пробили дерево наскрізь. За кожним ударом чулися страшні прокльони.

— Швидше, швидше, Кетті, — прошепотів Д'Артаньян, тільки-но дівчина замкнула двері. — Допоможи мені вийти з дому, бо якщо ми дамо їй час оговтатись, вона накаже лакеям мене вбити.

— Але ви не можете піти в такому вигляді, — заперечила Кетті. — Ви пошарпані, напівроздягнені.