Изменить стиль страницы

Д'Артаньян почервонів.

— До речі, — кардинал поклав руку на стос паперів, — мені приготували цілу справу на вас. Та, перш ніж прочитати її, я хотів поговорити з вами. Я знаю — ви людина рішуча, і служба, якби її належним чином спрямувати, могла б, замість шкоди, принести вам велику користь. Тож подумайте і вирішуйте.

— Ваша доброта бентежить мене, ваша світлосте, — мовив Д'Артаньян, — і перед душевною величчю вашого високопреосвященства я відчуваю себе нікчемним хробаком. Але якщо ваша світлість дозволить мені говорити щиро…

Д'Артаньян замовк.

— Кажіть, я слухаю.

— Тоді я скажу вашому високопреосвященству, що всі мої друзі належать до мушкетерів і до гвардійців короля, а всі вороги, з незбагненної для мене фатальної випадковості, служать вашому високопреосвященству. Отож, мене погано зустріли б тут і зовсім не зрозуміли б там, якби я пристав на пропозицію вашої світлості.

— Чи не зайшла ваша зарозумілість так далеко, що ви вирішили, ніби я пропоную вам менше того, чого ви варті? — спитав кардинал, зневажливо посміхаючись.

— Ваше високопреосвященство в стократ добріші до мене, ніж я на те заслуговую, і я, навпаки, вважаю, що дуже мало зробив для того, аби бути гідним вашої ласки. Незабаром почнеться облога Ла-Рошелі, ваша світлосте. Ваше високопреосвященство зможе пересвідчитися в тому, як я служитиму. Якщо я матиму щастя діяти під час цієї облоги так, що заслужу вашу прихильність, тоді принаймні за мною буде хоч якийсь подвиг, що пояснив би ваше заступництво, коли ви матимете ласку здійснити його. Всьому свій час, ваша світлосте: можливо, в майбутньому я дістану право безкорисливо віддати себе вам, тоді як зараз можуть подумати, ніби я вам продався.

— Інакше кажучи, ви відмовляєтесь служити мені, добродію, — сказав кардинал з досадою, за якою, проте, вгадувалося щось схоже на повагу. — В такому разі залишайтеся вільним і тримайте при собі ваші симпатії та антипатії.

— Ваша світлосте…

— Гаразд, гаразд, — урвав кардинал, — я не маю на вас зла. Але ви самі розумієте: коли ми захищаємо й винагороджуємо своїх друзів, то це зовсім не означає, що ми хоч чимось зобов'язані своїм ворогам. І все-таки я дам вам одну пораду: стережіться, пане Д'Артаньяне, бо з тієї хвилини, як ви позбудетесь мого заступництва, я не дам за ваше життя й мідного шеляга.

— Постараюся, ваша світлосте, — відповів Д'Артаньян з благородною певністю.

— Якщо з вами колись скоїться нещастя, — багатозначно мовив Рішельє, — згадайте тоді, що я сам посилав по вас і зробив усе, що міг, аби лихо вас не спіткало.

— Хоч би що сталося зі мною в майбутньому, — вигукнув Д'Артаньян, притискаючи руку до серця і вклоняючись, — я завжди буду вдячний вашому високопреосвященству за те, що ви зробили для мене в цю хвилину!

— Отже, пане Д'Артаньяне, як ви й самі сказали, побачимося після кампанії; я стежитиму за вами, бо теж буду там, — додав кардинал, показуючи Д'Артаньянові розкішну зброю, яку йому приготували для походу, — і коли ми повернемось… що ж, тоді й поквитаємось! — О ваша світлосте, зніміть з мене тягар вашої немилості! — сказав Д'Артаньян. — Будьте неупереджені, ваша світлосте; адже ви певні, що я вчинив так, як годиться порядній людині.

— Юначе, — мовив Рішельє, — як тільки я зможу колись сказати вам ще раз те, що сказав сьогодні, обіцяю це зробити.

В останніх словах кардинала вчувався страхітливий сумнів; вони жахнули Д'Артаньяна більше, ніж пряма погроза, бо він зрозумів, що це — пересторога. Отже, Рішельє застерігав юнака від нещастя, яке чатувало на нього. Наш герой відкрив було рота для відповіді, але кардинал гордовитим жестом дав йому зрозуміти: аудієнцію закінчено.

Д'Артаньян вийшов. Та коли він переступив поріг, мужність мало не зрадила його, — ще трохи, і він повернувся б до кабінету. Але в ту ж мить перед його очима несподівано постало серйозне й строге обличчя Атоса: якби він згодився на пропозицію кардинала, Атос більше не подав би йому руки, Атос назавжди зрікся б його.

Тільки ця думка й стримала Д'Артаньяна — отакий вплив справляє по-справжньому благородна людина на все, що її оточує.

Наш гасконець спустився вниз і побачив біля виходу Атоса та чотирьох мушкетерів, які чекали його повернення і вже турбувалися. Д'Артаньян заспокоїв їх, і Планше побіг до інших постів сказати, що все гаразд і що його пан вийшов від кардинала цілим і здоровим.

На квартирі в Атоса Араміс і Портос стали розпитувати про причини цього незвичайного побачення. Але Д'Артаньян сказав тільки, що пан Рішельє пропонував йому вступити лейтенантом до кардинальської гвардії і що він одмовився.

— І добре зробили! — в один голос вигукнули Портос та Араміс. Атос глибоко замислився й нічого не відповів. Та коли вони лишилися з Д'Артаньяном самі, він сказав другові:

— Ви вчинили так, як повинні були вчинити, Д'Артаньяне, проте, можливо, ви припустилися помилки.

Д'Артаньян зітхнув. Атосові слова дивовижно відповідали потаємному голосові його власного серця, який підказував, що на нього чекають великі нещастя.

Наступного дня всі лаштувалися до від'їзду. Д'Артаньян пішов попрощатися з паном де Тревілем. Всі вважали, що розлука гвардійців з мушкетерами буде дуже недовгою, бо в цей день король засідав у парламенті й збирався виїхати завтра вранці. І пан де Тревіль обмежився тим, що спитав у Д'Артаньяна, чи не потребує він чого-небудь. Д'Артаньян з гордістю відповів, що в нього є все необхідне.

Пізно ввечері гвардійці роти пана Дезессара зібралися разом з мушкетерами роти пана де Тревіля — вони вже давно щиро товаришували між собою. Друзі розлучалися, аби зустрітися знову, коли це буде завгодно Богові і якщо це взагалі буде йому завгодно. Всю ніч вони бенкетували, наче намагалися здолати свою тугу веселощами й безтурботністю.

Почувши вранці звуки сурм, друзі попрощалися: мушкетери побігли до казарм пана де Тревіля, гвардійці — до казарм пана Дезессара. Обидва капітани одразу ж повели свої роти до Дувру, де король призначив огляд військові.

Людовік XIII був чимось засмучений і здавався хворим, що трохи пом'якшувало пихатий вираз його обличчя. Справді, напередодні, під час засідання парламенту, його схопила пропасниця. І все-таки він не відклав походу й хотів виступити того ж вечора, хоч як його вмовляли не робити цього. Він наказав шикувати військо для огляду, сподіваючись, що зусиллям волі переборе хворобу.

Після огляду гвардійці рушили в похід самі, бо мушкетери мали виїхати з Парижа тільки з королем, і це дозволило Портосові показатися в своїй блискучій вирядці на Ведмежій вулиці.

Він проїхав під вікнами дружини прокурора в новому мундирі, верхи на чудовому коні.

Пані Кокнар надто кохала Портоса, щоб відпустити його просто так: вона знаком запросила його спішитись і завітати до неї.

Портос був просто розкішний; його остроги видзвонювали, кіраса виблискувала, шпага нещадно била його по литках. Цього разу він мав такий пишний і грізний вигляд, що писарям і на думку не спало сміятися з нього.

Мушкетера ввели до кабінету метра Кокнара. Сірі очиці прокурора гнівно блиснули, коли він побачив кузена в нових пишних шатах. Проте він потай плекав надію, що Портоса вб'ють, бо всі казали, що похід буде небезпечний. Це трохи втішало метра Кокнара.

Портос сказав прокуророві кілька люб'язних слів і попрощався з ним. Метр Кокнар побажав йому всього найкращого. Що ж до пані Кокнар, то вона не змогла стримати сліз; але ніхто погано не подумав про її тугу, бо всі знали про її палку любов до своїх родичів, через яких вона без угаву сварилася з чоловіком.

Проте справжнє прощання відбулося в кімнаті у пані Кокнар: це було несамовите прощання.

Потім дружина прокурора, вихилившися з вікна так, ніби збиралася вистрибнути з нього, довго махала хусточкою вслід Портосові.

Мушкетер приймав знаки прихильності з виглядом людини, яка звикла до таких сцен. І тільки завертаючи за ріг, він зняв капелюха й помахав ним на прощання.

Араміс того дня писав довгого листа. До кого? Цього ніхто не знав. Кетті, яка мала ввечері виїхати до Тура, чекала в сусідній кімнаті.