— І я хочу з тобою, — заявив Крішна. — Так нечесно.

Дядько Патель усміхнувся.

— Ще встигнеш, коли одужаєш. Сьогодні вранці мене повідомили, що тобі дозволять жити в мене, поки приїдуть твої батьки. Гадаю, що вони не забаряться. — Він глянув на тітку Еліс. — Справа Крішни викликала до себе неабияку цікавість. І допомогли цьому, як мені здається, наші юні друзі. Розголос у пресі пішов на користь. І також той факт, що вони його сховали. Виявляється, що чим довше іммігрант перебуває в країні не будучи спійманим, тим більше в нього шансів одержати право на проживання.

Мері глянула на Крішну, щоб пересвідчитися, чи цінує він усе те, що вони для нього зробили, але він, здавалося, не слухав дядька, а тільки чекав, поки той закінчить говорити. І от коли дядько Патель замовк, Крішна схопив тітку Еліс за руку й випалив:

— Я ось про що думаю. Саймонів дядько перевозив мене на човні. Де він його взяв? За весь час, скільки ми там жили, ми жодного разу не бачили човна. І людей також там не бачили.

— А хіба ти ніколи не заходив за міст, моє ягнятко? — запитала тітка Еліс.

Вона подивилася на Саймона, таємниче всміхнулася і, нахилившись до Крішни, стала нашіптувати йому щось на вухо.

— Що вона мала на увазі? Чому не розказала мені? — запитала Мері, коли вони дісталися острова.

— Мабуть, подумала, що мені самому захочеться показати тобі.

Саймон зітхнув. Відтоді, як вони вийшли з лікарні, він уперто мовчав, але хоч Мері одразу це помітила, його мовчання її не дуже тривожило. Вона й сама переважно мовчала, думаючи про щось своє.

Коли Саймон повів її далі довкола озера, вона сказала:

— Ти чув, що сказав дядько Патель? Про іммігрантів, яким дозволяють жити в Англії, якщо їх одразу не спіймають? Знаєш, ми могли б усе це повторити знову Могли б зустріти на березі іммігрантів, які припливуть морем, відвести їх на острів, сховати там і годувати…

— Ой, помовч, будь ласка, — Саймон так раптово зупинився, що вона аж наштовхнулась на нього. — Ким ти себе уявляєш? Джеймсом Бондом чи ще кимось? — Якусь мить він холодно дивився на неї, а потім додав уже лагідніше: — Вони ніколи не дозволили б йому тут залишитися, якби він був з бідних. Хіба ти цього не зрозуміла? Він одержав дозвіл тільки через те, що в нього багатий дядько. Містер Патель хвалив нас за допомогу лише задля годиться. Наче ми вередливі діти й нас слід підбадьорити. А крім того, коли вже всім відомо про острів, тут нікого не сховаєш. Він перестав бути безлюдним. — Саймон помовчав, важко ковтнув, немов у горлі в нього щось застрягло гостре, і додав: — Та й насправді ніколи ним не був…

Він повернувся до Мері спиною і пішов уперед. Спочатку стежка нічим не відрізнялася від тієї, що вела до мосту, — така сама вогка, поросла травою і мохом, але далі вона ставала ширша й твердіша. Вони звернули й побачили другий кінець озера: широка, сяюча гладінь чистої від осоки води, з причалом та кількома пришвартованими до нього човнами. Трохи віддалік, окремо один від одного, ніби цураючись компанії, сиділо кілька рибалок, укривши пледами коліна. А позаду них, за деревами, в промінні полудневого сонця виблискував метал автомобілів. Там була стоянка.

— Це приватний клуб рибалок, — глухим голосом пояснив Саймон. — Дуже дорогий. Сюди приїздять багаті люди з Лондона. Там є ще один в’їзд, з того боку, де колись стояв старий будинок. Ми нікого не зустрічали, бо наш кінець озера заріс травою. А ловити рибу зручно тільки на чистому плесі. Далеко багаті люди не заїжджають своїми машинами. Але вони весь час були тут…

Саймон зсутулився, засунув руки в кишені й спохмурнів.

Мері з хвилину дивилася, як він стоїть і понуро спостерігає за рибалками на тому боці озера.

— Саймоне! — покликала вона його.

Він не відгукнувся. Рибалки сиділи нерухомо й здавалися манекенами, а не людьми. Тільки їхні кольорові поплавці погойдувалися на воді.

— З острова ми їх не могли бачити, — сказала Мері, — І їм нас не було видно. Отже нічого не змінюється. Ми можемо вдавати, що їх там немає.

— Який сенс удавати? — сказав Саймон і, обминувши Мері, пустився так швидко бігти вглиб острова, що вона ледве поспівала за ним.

Мері знайшла його на крутосхилі над гротом. Саймон стояв і дивився на озеро. На його обличчі виднілися смужки від сліз, схожі на сліди равлика. Він здригнувся, ніби не сподівався побачити її тут.

— А що ти робитимеш з Ноаксом? — запитав він, неначе вони могли тепер розмовляти тільки на практичні теми.

— Заберу його додому, — відповіла Мері. — Тітка Еліс дозволила.

— Ноакс здичавів, — сказав Саймон. — Він не житиме вдома.

— Але ж я живу, — заперечила Мері, відчуваючи себе щасливою. Такою щасливою, що навіть не образилася, коли Саймон сказав байдужим тоном:

— Ти ж не дикий кіт. — І, відвернувшись, знову став дивитися на озеро.

— Що з тобою, Саймоне? — сказала вона. — Будь веселішим.

— Зі мною все гаразд, — сказав він, хоча сумний голос зрадив його. Потім глянув на Мері. — Якщо ти візьмеш Ноакса додому, він утече при першій нагоді й намагатиметься пробратися назад на острів. Та коли він і знайде сюди дорогу, то однаково не пройде через місток, бо не зможе втримати рівновагу на трьох лапах. І тоді він помре. Помре від горя…

Він говорив так, ніби знав наперед, що відчуватиме Ноакс.

— Тоді краще, мабуть, залишити його тут, — сказала Мері.

Вона знала, що Саймон має рацію: Ноакс уже ніколи не приживеться вдома, ніколи не сидітиме біля вогню, не стане старим, ледачим і товстим. Нічого цього не буде, бо він уже спізнав смак волі.

— А ми час від часу приїжджатимемо сюди, щоб побачити, як йому тут живеться.

Тиша. Сплеснула в озері риба. Потім друга.

— Але так, як було, вже не буде, — сказав Саймон.

— Не так було й до того, як ми з Крішною тут з’явилися, правда ж? — нетерпляче сказала Мері. — Я маю на увазі той час, коли ти приїздив сюди сам. Проте було чудово й тоді, коли ми жили тут усі разом. Я хочу сказати, що коли настають переміни, то не завжди все міняється на гірше. А тепер я піду шукати Ноакса, а ти як хочеш. Я пішла…

— Годі тобі, не гарячкуй, — усміхнувся Саймон і пішов слідом за нею.

Ноакса вони не знайшли. Облишивши пошуки, вони розвели багаття й розігріли в казанку рештки сардин. І тільки тоді, коли вогонь майже вигорів, а над озером опустилися сутінки, Ноакс з’явився на краю обриву й почав бавитися листком, підштовхуючи його й накидаючись на нього з удаваною люттю. Він не дозволив їм доторкнутись до себе, проте від них не відходив, поки вони збирали речі і гасили вогонь, а потім з тихим нявчанням провів їх аж до мосту, тримаючись на відстані.

Коли вони вже перейшли місток, Мері оглянулася назад. Ноакс дивився їм услід і все ще нявчав, помахуючи хвостом. Мері здалося, що виглядає він зовсім не диким, а радше самотнім і розгубленим: останній утікач на острові…

— Я не можу залишити його, — тихо сказала вона сама до себе, але Саймон почув її.

— Якщо ти забереш його, буде ще гірше! І ми фактично не залишаємо його тут. Адже ми ще повернемось сюди.

Мері подивилася на нього. Навскісне проміння призахідного сонця, що скотилося до верхівок дерев, відсвічувалося в його очах, і вони мерехтіли, як і вода.

— Ми повернемося сюди завтра, — сказав Саймон.

А на острові Ноакс востаннє махнув хвостом, стрибнув у кущі і зник з їхніх очей.

Ніна Боден

Збігло літо

ПОВІСТЬ

Для середнього шкільного віку

Переклад з англійської Дмитра Грицюка

Малюнки Віктора Кузьменка

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1991

ББК 84(3) Б75

Повість сучасної англійської письменниці про життя підлітків, про дружбу і готовність допомогти ровесникові, який потрапив у біду.

Редактор В. І. Романець

Перекладено за виданням:

Nina Bawden