— Розкажи ще раз, як вона збиралася тебе отруїти, — попросив Крішна. — Про синю пляшечку з написом «Отрута». Як ти знайшла її, вилила отруту, а замість неї налила води.

— Ти не розповідав про це Саймону? — спохватилася вона. Крішна обіцяв не розповідати, але хто його знає.

— Адже я слово дав, — відповів Крішна. — А крім того, Саймон однаково не повірив би мені. Він не любить, коли кажуть неправду.

Мері подивилася на нього. Вона не могла второпати, що він має на увазі: чи то Саймон не повірить у цю неправдоподібну історію, чи то Крішна сам у неї не вірить.

— У жорстокість твоєї тітки він, може, й повірить, але в отруту — ні, — додав Крішна.

Мері сіла. Вона зметикувала, що настав підходящий момент сказати: «І справді, усе це брехня, вигадка від початку до кінця» — і потім пошкодувала, що не сказала, — але цієї миті, заторохкотівши, перекинулася бляшанка, і Мері, забувши про все, почала спостерігати, як клює риба.

Крішна відв’язав від ноги жилку й потягнув її. Він витягнув коричневу форель, та звивалася й била плавниками по гравію.

— Надто маленька, — сказала Мері.

Вона обережно вивільнила гачок і кинула рибину назад в озеро. Крішна образився і повернувся до неї спиною.

— Не ображайся, — сказала Мері. — Сам бачив, що рибина маленька. Хоча, якщо ти справжній рибалка, то сам повинен був кинути її назад у воду.

Мері була задоволена. Вона просто ненавиділа, коли ловили рибу для того, щоб потім її смажити.

— В ній не було й восьми дюймів, — сказала Мері Саймону, який щойно підійшов.

Він мовчки кивнув головою, присів навпочіпки і насадив на гачок нових черв’яків.

— Навряд чи зловиться велика риба, — сказав він, закинувши жилку в озеро. — Дуже спека велика.

— А при чому тут вісім дюймів? — запитав Крішна.

— Такий закон. Якщо ловити маленьку, до восьми дюймів, то з чого тоді ростиме й розмножатиметься велика?

— А я думав, що раз ми правопорушники, то нам не обов’язково дотримуватися законів, — сказав Крішна.

— Закони бувають і розумні, — сказав Саймон. — І ми не правопорушники, а, скоріш за все, втікачі. — Він знову поставив консервну бляшанку на купу каміння.

— Я, наприклад, тікаю від англійської поліції, — заявив Крішна, намагаючись переконатися, чи зможе він піднятися крутим схилом, стрибаючи на одній нозі. Але на півдорозі він упав, скотився вниз і залишився лежати горілиць. Очі його іскрилися сміхом, а припорошене пилом волосся блищало на сонці. Як чорниці при дорозі, подумала Мері.

— А Мері — від своєї злої тітки, — сказав Саймон.

Мері кинула погляд на Саймона, який, намотавши жилку на бляшанку, прив’язав її до кореня, що стирчав з-під землі. Мері здалося, ніби Саймон уникає ЇЇ погляду. І вона поспішила виручити його:

— А Ноакс? Від кого він утікає?

— Ноакс? — перепитав Саймон. — Ноакс утікає від цивілізації. Він і є справжній утікач.

Минуло ще кілька днів. Тепер уже їм рідко доводилося бачити Ноакса. Він здичавів. Тільки зрідка, коли вони смажили рибу, він приходив і лягав неподалік, чекаючи своєї порції. Та переважно вони бачили його лише здалеку: промайне в траві клубочок шерсті й одразу зникне. А якось уночі, прокинувшись, Саймон помітив у місячному світлі, що він грається на березі: чорна тінь підстрибувала, витанцьовувала на трьох ногах, нявчала й ловила власний хвіст, бавлячись ним, немов мале котеня. Вдень він часто тинявся поблизу, але, здавалося, намагався залишитися непоміченим: прокрадався до них крізь зарості рододендронів та терника, але коли вони наближалися до нього, припадав до землі й завмирав. Пов’язка в нього відпала, він погладшав, шерсть блищала. Він сам добував собі їжу: ловив польових мишей і пташок, з якими розправлявся досить делікатно, залишаючи тільки пір’я, а одного разу Мері бачила, як він ласував маленьким кроликом. Ноакс Погрозливо занявчав на неї, зблиснувши одним оком, і вона поквапливо’ позадкувала.

Мері боялася, що настане день, коли він зникне назавжди, але Саймон запевняв, що нікуди він не дінеться.

— Він не вибереться з острова, поки не навчиться плавати, — міркував Саймон. — Тут тільки одна дорога — через місток, але він не пройде по дошці на трьох ногах. Ні, він ніколи не покине острів.

— Як і я, — сказав Крішна. — Ніколи.

— Ніколи — це розтяжне поняття, — зазначив Саймон.

— Тільки не для мене. Я залишусь тут до глибокої старості.

— У тій дядьковій книжці я прочитав, — сказав Саймон, що люди, які побудували грот, найняли собі чоловіка, щоб він жив там, як самітник. Вони вирішили, що це буде романтично, якщо в них у гроті житиме справжній самітник, якого можна буде показувати своїм друзям, коли ті приїжджатимуть до них у гостину. Вони платили тому чоловікові двісті фунтів за те, що він ходив у дранті, сидів і думав, та невдовзі все це йому набридло й він утік.

— Мабуть, він був божевільний, — висловив припущення Крішна.

— Не знаю. Мені здається, що йому було просто нудно жити самому.

— Мені ніколи не буде нудно, — сказав Крішна. — Я залишусь тут і житиму самітником, Саймоне, коли у вас почнеться навчальний рік.

— Ой, не нагадуй про навчання, — застогнав Саймон.

— Ти не любиш ходити до школи, Саймоне? — засміявся Крішна.

— А хто з нормальних дітей любить? — поквапливо докинула свого Мері.

Вона була певна, що це непідходяща тема для розмови. Саймон ураз замислився, а це була погана ознака. Досі він жодного разу не сказав, скільки часу зможе пробути на острові, і вона не запитувала в нього. Мері й зараз не хотіла, щоб він думав про це.

— А ви знаєте, що вже горіхи дозріли? — сказала вона. — Я бачила сьогодні вранці. На великому дереві біля горобини.

Вони знали, про яке дерево вона каже. Вони знали тут кожне дерево і кожен кущ. Острів був невеличкий — Мабуть, з півмилю завдовжки й чверть милі завширшки, і хлопці ніколи не залишали його. Щоранку, коли вона приходила сюди, легко подолавши місток, їй здавалося, що вона входить у замок. Озеро — то ніби рів, наповнений водою, а грот — головна вежа замку. Іноді вони розводили в головній печері багаття й дивилися, як од відблисків полум’я змінює колір її кришталеве склепіння.

У головній печері було вогко, бо через неї текла з озера вода, зате в горішньому приміщенні, де спали хлопці, було сухо й тепло. Вони встелили долівку сухою зморшкуватою папороттю, від якої ішов солодкуватий запах плісняви.

Мері заздрила їм, що вони сплять на такому чудовому ложі. Хіба може зрівнятися з ним обридла домашня постіль? Та й узагалі тут, на острові, все багато краще, ніж будь-де. Коли ввечері Мері поверталася додому, їй здавалося, що з кольорового фільму вона переходить у чорно-білий…

— Мені здається, що ти нудьгуєш, Мері, — сказав дідусь. — Це моя вина, ти вже пробач.

Від ревматизму в нього ломило суглоби, й він не міг купатися в морі.

— Просто не щастить, — бурчав він. — Найкраще літо за останні роки, а я сиджу вдома.

— А на пляжі тебе схопив би сонячний удар, — сказала тітка Еліс. — До того ж там надто брудно. Скрізь мазут.

— В лісі набагато краще, — сказала Мері.

— В якому лісі? — запитав дідусь, нахмурившись.

— Ну… просто в лісі.

— Ліс і пляж — це різні речі. А що ти там робиш, у лісі? З тим твоїм приятелем… Як його прізвище? Трампер?

— Трампет, — поправила його тітка Еліс.

— Нічого особливого, — відповіла Мері. — Просто гуляємо.

— Не може бути, щоб ви зовсім нічого не робили-Щодня ти йдеш із дому відразу після сніданку, а повертаєшся тільки до вечері. Не можете ж ви просто прогулюватися в лісі цілий день!

Як би їй хотілося, щоб дідусь припинив свої розпитування! Досі він не втручався в її справи, але через біль у ногах став дратівливий.

— Ми збираємо горіхи, — відповіла вона. — І ожину…

Навіть якби вона сказала йому всю правду, однаково важко було б пояснити, що вони там роблять. Дні ніби й схожі між собою, і все-таки кожен по-своєму чарівний…