— А я все думала, чого це запаси з нашої комори зникають швидше, ніж звичайно! — вигукнула тітка Еліс, але після цієї єдиної репліки обоє вони уважно слухали її, не перебиваючи й не нагадуючи, що час уже спати.

Розмовляти з ними було набагато приємніше, ніж з поліцейським, котрий прийшов до них, коли Мері саме вечеряла. Він був якийсь несерйозний. Ніби розважається, подумала Мері, коли поліцейський почав ставити їй запитання. Розпитував, коли Крішна прибув до Англії, де вони переховували його й навіщо, і всі відповіді записав у свій блокнот. Але, записуючи, не переставав усміхатися, весь час жартував, ніби вони грали в якусь веселу гру, а не займалися серйозною справою.

Згадавши про цю розмову, Мері розсердилася.

— А ми все-таки порушили закон, правда ж? — перебила вона дідусів монолог.

Дідусь стривожився.

— Бачиш, люба моя… — Він постукав люлькою, вибиваючи з неї попіл. — Я знаю, ти не зрозуміла, але якщо говорити відверто…

— Звісно, ви порушували закон, Мері, — сказала тітка Еліс. — І, як на мою думку, правильно робили.

— Еліс! — застережливо вигукнув дідусь.

— Деякі закони існують для того, щоб їх порушувати, — сказала тітка Еліс. — Будемо називати речі своїми іменами. Не треба удавати, нібито Саймон і Мері не знали, що вони роблять, нібито все це дитячі пустощі. Це… це образливо для них обох!

У виразі її обличчя, в тоні було стільки обурення, що Мері захотілося підбігти до неї та обняти її.

— Гаразд… — почав дідусь і всміхнувся. Потім відкашлявся. — А запропонувати, щоб вона йшла спати, це також образливо для неї, Еліс? Вже пізно, і, як мені здається, навіть запеклі злочинці втомлюються. А крім того, кілька наступних днів будуть, очевидно, для нас гарячими… — Він знову набив люльку й довго втрамбовував тютюн. Тоді подивився поверх полум’я сірника на тітку Еліс і запитав: — Ти вже їй сказала?

— Ходімо, люба. Дідусь має рацію. Пора люлі.

І хоча цей останній дурнуватий вислів завжди дратував Мері, тепер вона сприйняла його спокійно. Він видався їй дружнім, ніби хтось обняв її за плечі. Вона поцілувала дідуся й рушила нагору, позіхаючи й ледь волочачи ноги, а тітка Еліс ішла за нею, повторюючи: «А тепер в ліжечко…»

І вже в ліжку Мері запитала крізь дрімоту:

— Сказала мені про що? Про що ви мені не сказали?

Тітка Еліс стояла біля вікна. Вона розсунула фіранки і якусь хвилю вдивлялася в темряву.

Тоді підійшла до Мері, сіла на краєчку ліжка й задумливо сказала:

— Через кілька днів приїздить твоя мама.

Мері нічого не відповіла. Довкіл голови тітки Еліс був ореол світла від лампи, що стояла позаду неї. Мері примружилася, й від ореолу побігли гострі промінчики.

— Ти рада? — запитала тітка Еліс.

— Авжеж, — відповіла Мері тільки через те, що тітка, на її думку, чекала такої відповіді. Мері ще хотіла запитати, чи забере мама її додому, й сказати, що вона не хоче додому, але відчула, що цього не скаже. Тітка Еліс добра, в неї лагідна вдача, але в глибині душі вона навряд чи погодиться, щоб Мері залишилася в неї. Після того, що Мері наговорила про неї!

Мері зітхнула й запитала:

— Ви й справді розказували людям, що ви дочка герцога?

— Звичайно. В дитинстві я так любила вигадувати різні небилиці. Як і всі діти. І нерідко в них є причина…

Тітка Еліс усміхнулася. Обрамлена світлом, усміхнена, вона здавалася молодою і вродливою. Мері простягла руку, й тітка Еліс взяла її, задумливо повернула догори долонею, ніби збиралася ворожити.

— А чому ти сказала Саймону, що я була медсестрою? — запитала вона так несподівано, що Мері відповіла одразу:

— Щоб він вас привів. Тобто я хотіла, щоб ви прийшли.

Тітка Еліс задумалася. Відтак сказала з веселими нотками в голосі:

— Отже, я правильно зробила? Бідний хлопчина!

— Я не тільки це мала на увазі. Я хотіла, щоб ви прийшли по мене.

— О, Мері! — тільки й сказала тітка Еліс.

Голос її прозвучав якось дивно, і Мері, злякавшись, що тітка Еліс ось-ось заплаче, потягла її за руку до себе. А коли тітка нагнулась, щоб поцілувати племінницю, та обома руками обхопила її й міцно притиснулася до неї.

13. Останній утікач на острові

Коли в парадні двері подзвонили, Мері мерщій вибігла через чорний хід надвір, перетнула лужок і заховалася в чагарнику. Скулившись та обхопивши руками коліна, вона сиділа на вогкій, вкритій листям землі, й шепотіла: «Пробач, але Мері тут більше не живе. На жаль, у нас не було часу повідомити тобі про це й сказати, щоб ти не приїжджала. Ні, ми не знаємо, де вона зараз. Вона просила переказати, що з нею все гаразд, що вона жива й здорова і щоб ти її не шукала, бо знайти її неможливо…»

Ішов дощ. Краплі просочувалися крізь листя, падали їй на голову, стікали по обличчю. Вона висолопила язика, і крапля впала на його кінчик. Та крапля була солона, як морська вода. Або як сльози…

«Нам дуже шкода, що твоя далека подорож виявилася марною. Але чекати немає сенсу. Або кликати її. Вона не прийде…»

— Мері! — пролунав голос тітки Еліс.

Вона заповзла далі в кущі й присіла навпочіпки. Гілки чіплялися за волосся, витягуючи пасма. Озирнувшись, вона сховала голову в коліна.

— Мері, голубонько! — гукнула тітка Еліс. — Ти знаєш, хто приїхав?

Мері так притислася до землі, ніби хотіла заритися в неї й прорости корінням. Дихання в неї стало частим-частим.

— Будь ласка, Мері, — сказала тітка Еліс і доторкнулася до її руки.

— Я не можу, — сказала Мері. — Не можу…

Тітка Еліс мовчала.

Мері підвела голову й глянула на неї.

— Мене нудить.

— Я знаю.

— Скажіть, що мене нема. Або що я вмерла чи ще щось придумайте…

— Не годиться втікати, — сказала тітка Еліс.

Вони вибралися з чагарника, перетнули лужок і ввійшли в дім. Мері пленталася, низько опустивши голову. Тітка Еліс ішла слідом за нею.

В кімнаті було троє. Дідусь і ще якийсь чоловік стояли біля вікна. А мама сиділа на килимку біля каміна, в якому вперше цієї осені розклали вогонь. Вона простягнула до вогню руки. На її пальцях виблискували персні.

— Ріднесенька моя! — вигукнула мама. — Боже, як ти виросла! Мов жердина!

Мері відчувала себе незручно, не знала, куди подіти руки. Вона якось незграбно переступила через килимок і зупинилася, щоб її поцілували.

— Ти пахнеш фіалками, — сказала вона мамі.

Чоловік біля вікна засміявся.

— Ріднесенька моя! — повторила мама й також засмі-ялся, ніби Мері сказала щось смішне. — Це страшенно дорогі парфуми. — Вона поклала руку Мері на плече. — Дай-но я подивлюсь на тебе.

Мері глянула на маму. Вона вже й забула, яка гарна в неї мама — гладеньке лискуче волосся, великі лагідні очі, — і яка молода. Надто молода, щоб бути мамою.

— Не можу повірити, — весело й голосно сказав чоловік біля вікна. — Я й справді не можу повірити в це.

— Боюсь, що це правда, — сказала мама. — Це й справді моя донька. А це, рідна моя, Джеф. Сподіваюсь, що ви будете добрими друзями.

— Звичайно, будемо. — Джеф підійшов до каміна. Він був високий та імпозантний, ніби з рекламної картинки. — Звичайно, будемо, — повторив він і підморгнув їй. — Славна дівчинка! Я читав про тебе в газетах.

— Пробачте… — знічено промовила тітка Еліс. — Прийшов репортер і встиг з нею побалакати, перш ніж я збагнула в чім річ. Я подумала що це газівник, і дозволила їй відчинити йому двері. Це моя провина.

— Дурниці, Еліс, — сказав дідусь. — Це не має ніякого значення. Просто дев’ять днів дива…

— А мені подобається, що про мене написали в газеті, — сказала Мері, хоча насправді їй було байдуже. Просто дивно було читати про себе, про Саймона, Крішну. Ніби це було троє зовсім незнайомих їй людей…

— А я й не сумніваюсь, що тобі це подобається! — Джеф схопив її за руку. — Не сумніваюсь!

Цікаво, промайнула в неї думка, чи завжди він повторює фрази двічі? Краще б він відпустив руку.