Тут варто пам'ятати собі одну істотну рису всякого культурного героя. Від романтичної до міфологічної школи, від Т. Карлайля  до А. Ф. Лосєва і Дж. Кемпбела, всі дослідники проблеми героя сходяться на тому, що, при всій чудесній доцільності героєвої долі і вчиненого ним для своєї спільноти подвигу, ця доля покликана демонструвати «не <…> надлюдський успіх, а успіх людини»[29], не божисту, а людську природу героя, який хоч і виступає у своїх діях знаряддям вищих  сил (богів, провидіння, історії  тощо), проте сам цілковито належить до людського, земного світу, і якраз завдяки цьому й виявляється спроможним подати своїй спільноті належний сенсобуттєвий урок. За Дж. Кемпбелом (для нас у даному випадку найцікавішим — він-бо єдиний брав у своїх міркуваннях під увагу також і ґендерний аспект, розрізняючи «героя» й «героїню»), «героєм є чоловік чи жінка, кому пощастило пробитися крізь особисті й місцеві історичні обмеження до всезагально чинних, нормально людських форм. Візії, ідеї та осяяння такої людини приходять нескаламученими із первинних джерел людського життя й мислення. Тож їхня красномовність походить не з теперішнього занепалого стану суспільства й душі, а з того незамуленого джерела, через яке суспільство народжується заново. Герой помирає як сучасна людина, але народжується заново як людина вічна — довершена, універсальна людина без особливостей»[30] (в ориґіналі — peculiarities, тобто «без часткових/індивідуальних прикмет»: стать, тілесність, розуміється, до таких не належать). Довершений чоловік «оволодіває світом» (сексуальна імплікація очевидна!), довершена жінка сама стає осередком «опанованого світу» для вищих сил, замикаючи їх на собі[31] (місія божистої нареченої, містичної коханки, матріарха-родоначальниці і т. д.).

Через півстоліття після Дж. Кемпбела цю тему продовжила феміністична критика культури, встановивши, серед іншого, три підставові архетипи культурної героїні (NB: не плутати з трьома жіночими функціями в патріархальному соціумі — дочки, дружини, матері: як «довершена, універсальна людина», героїня за визначенням є не тільки «функція», жінка-для-інших, а й «особа», жінка-для-себе, якій «своє власне», самосвідоме й самоконтрольоване життя не тільки «дозволено», а й належиться за приписом, як conditio sine qua non!). Ці три архетипи — це Матір, Діва і Яга[32] (остання, як відомо з фольклору, може бути як руйнівницею, так і дарівницею[33], — в обох випадках вона має прямий доступ власне до «первинних джерел людського життя й мислення» і слугує в межах своєї спільноти безпосереднім носієм і передавачем цієї інформації, що пов'язано з її віком, досвідом і, не в останню чергу, з містичним обдарованням). Але навіть беручи під увагу, що в реальній культурній практиці кожного народу «архетипально чисті» взірці героїв і героїнь подибуються вкрай рідко (зазвичай відбувається схрещення, взаємне накладання й контамінація первісних образних структур), неважко помітити, що, як культурна героїня, Леся Українка в усі класичні дослідницькі схеми вписується в нас препогано і з величезними натяжками (нефортунна «дівчина», що вихопилася з уст Д. Чижевському, — то швидше заповнення дискурсивної лакуни, аніж фройдівська обмовка, що дозволяла б розгледіти за тим образ архетипальної Діви). В кожному разі, земною «довершеною жінкою» вона аж ніяк не сприймається — як бачимо, навіть інтелектуалом класу Д. Чижевського, тож що вже казати про масову рецепцію: для тої взагалі емблематичною доводиться вважати універсальну формулу з листа Олеся Гончара, нещодавно оприлюдненого в пресі: «Чомусь згадується Леся Українка, ота  х в о р а,  н е щ а с н а,  б е з р а д і с н а  (sic! розрядка моя. — О. З.), ота, що виявилась чи не єдиним мужчиною в тогочасній літературі»[34].

До цього провербіального, вже добряче нав'язлого в зубах феміністичній критиці «єдиного мужчини» повернемося трохи далі, наразі ж віддаймо належне покійному О. Гончареві, чиїм голосом тут промовляє ціла українська радянська патріархатна традиція — і не лише радянська: від часу перших критичних відгуків в українській пресі, отже, вже понад століття, Леся Українка стало позиціонується в нашій культурі насамперед як Велика Хвора. Навіть ті, хто не читав жодного її твору, знають, що вона «з дитинства хворіла туберкульозом кісток» (це розтиражовано десятками туристичних путівників!), а затверджений Міністерством освіти незалежної України підручник з української літератури «для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів» із близько трьох сторінок, присвячених біографії письменниці, понад сторінку (!!!) відводить мусуванню, на різні лади, теми її хвороби й фізичних страждань: «Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток» (NB: щойно в наступному абзаці школярам повідомляють: «Рано виявився у Лесі й поетичний талант», — тут особливо зворушує сполучник «й», що ним «поетичний талант», — який, до речі, виявився у Лесі хронологічно таки за два роки перед хворобою, а не після неї, — «підшивається» до куди пріоритетнішого біографічного ресурсу — Хвороби — у ролі службово-підрядній, немовби на те, щоб створити для тієї хвороби відповідне «поетичне» тло, зробити саму хворобу фактом культури). Через чотири абзаци знову те саме: «Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою. <…> У листі до Михайла Драгоманова <…> поетеса писала: „О, якби мені не та нога, — чого б я в світі натворила!“ Образи переповнювали її єство (?! — О. З.), хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка». У наступному абзаці знову з'являється «смертельна недуга» — правда, вже Драгоманова, ще через абзац — «хвороба і смерть Сергія Мержинського», — і нарешті Хвороба, de facto головний персонаж цієї вкрай дивної біографії, остаточно повертається до своєї власниці, щоб упродовж двох абзаців викінчити її вже до решти.

Текст воістину емблематичний (тексти шкільного підручника завжди емблематичні, саме вони-бо й закладають ті культурні кліше, котрі відтак тиражуються в нових поколіннях), — надто ж коли взяти під увагу, що  в с я  зріла творчість письменниці (від 1901 року!) представлена в ньому, на всі три сторінки, о д н и м  (sic!) скоромовчастим реченням: «З-під її пера з'являються твори різних жанрів — драматична сцена „Іфігенія в Тавриді“, діалог „В дому роботи, в країні неволі“, етюд (? — О. З.) „Йоганна, жінка Хусова“, драматичні поеми „Одержима“, „В катакомбах“, „Кассандра“, „У пущі“, „Бояриня“, „Оргія“, драми (чому ж не „драматичні поеми“? — О. З.) „Руфін і Прісцілла“, „Камінний господар“, фантастична драма „Осіння казка“, драма-феєрія „Лісова пісня“». Про зрілу творчість це справді, дослівно, в с е — відразу за цим недорікуватим переліком вибраних драм (бозна-чом із хлестаковською легкомисністю означених як «твори різних жанрів») знову виринає Хвороба, цілковито накриваючи й поглинаючи його своєю тріумфальною присутністю: «Писала в умовах хвороби, яка проґресувала, забираючи спокій, порушуючи душевну рівновагу, завдаючи нестерпних болів»[35]. Quod erat demonstrandum. (I «memorandum» також — щось іншого школяр із цих трьох сторінок навряд чи запам'ятає!)

 Можна не сумніватися: Лесю Українку нас вчать любити й шанувати саме за це — за те, що важко хворіла й мужньо терпіла біль. А що при тому «з-під її пера з'являлися твори різних жанрів» — то вже справа наче й другорядна, важлива передовсім як предметний доказ отієї самої мужньої многотерпеливости. Реципієнтові, вихованому радянською школою, не може не впадати в око подібність такої героїні з іншими персонажами радянського героїчного пантеону, уславленими так само своєю достоту міфологічною непіддатністю на жодні фізичні знегоди, — безногим літуном Алєксєєм Марєсьєвим, паралізованим письменником-революціонером Павкою Корчагіним («Як гартувалася сталь») та його автором, також інвалідом, Миколою Островським (до речі, мотив «сталевости», «крицевости» настійно педалювався й педалюється і в стосунку до творчости Лесі Українки, а вірш «Слово, чому ти не твердая криця» входить до шкільної програми як обов'язковий до вивчення). Щоправда, героїв-інвалідів жіночої статі та культура нам не залишила — для цього вона була занадто маскулінною, а в такій, як завважує російський соціолог Є. Ярская-Смірнова, лише «чоловіки, опираючись стигмі інвалідности, все-таки можуть набути сподіваного статусу, якому відповідатимуть владні соціальні ролі, тоді як жінок <…> такої можливости позбавлено. Стереотипні образи жіночости й інвалідности як пасивности, поєднуючись між собою, тільки посилюють патріархатну подобу конвенційної фемінінности, пропонуючи асоціації з жалем, безглуздою трагедією, болем, святістю й безтілесністю»[36] (курсив мій. — О. З.). Спостереження, що й казати, слушне, але не до кінця. У сконструйованих радянською пропаґандою культових героїнь на кшталт Зої Космодем'янської або Паші Ангеліної, дарма що на позір молодих, здорових і вродливих, у дійсності є одна сутнісна риса, що об'єднує їх із героїчними каліками-чоловіками зразка Павки Корчагіна, — це нормативна для всякого радянського героя, незалежно від статі й віку, зневага до власного тіла (за чим, ясна річ, криється ще жорсткіший загальний припис — зневаги до власного життя поза його ідеологічно всанкціонованою суспільною функцією), беззаперечна й безмисна готовність леда-хвилю офірувати власне тіло для перемоги «справи комунізму» — чи то на фізичні тортури (в устах Зої Космодем'янської немислиме було б, наприклад, знамените «людське, надто людське» зізнання французької архетипальної Діви Жанни д'Арк, зафіксоване протоколами інквизиції, — що вона відреклася «de peur du feu»[37], тобто зі страху перед вогнем[38]!), чи то на матеріал для суспільно значущого експерименту (вібрації перших тракторів були, як тепер знаємо, протипоказані жіночому організмові, і Паша Ангеліна та інші «піддослідні» трактористки перших радянських п'ятирічок, окрім канонізації в героїчному пантеоні, заробили собі ще й безпліддя, тобто те саме каліцтво), чи на донорські органи для «вождів пролетаріату» (показова тут історія мас-медійної героїні 1960-х Рози Шафігуліної, уславленої тим, що через пресу пропонувала свої очі для пересадки секретареві Компартії США[39]). Людське тіло завжди є соціальний конструкт, як довів М. Фуко (і в «Наглядати й карати», і в «Історії сексуальности»). У дискурсі тоталітарної влади це неодмінно відчужене, вивласнене тіло, тіло-сировина, якість якої визначається насамперед її невразливістю, «крицевістю». Християнському «плоть слаба» в цій культурі (за іронією, самопроголошеній «матеріалістичною»!) місця нема, — можна сказати, що засадничу онтологічну дихотомію духа і плоті вона усунула взагалі: «дух» (читай, ідеологія) тут «животворить» настільки, що заряджений ним культурний герой, як у казковому фольклорі, в огні не горить і в воді не тоне: